*
Що мій мозок фіксує першої миті – це розташування тіла, підпорядкованого йому тіла, у невідомій системі координат. Досі я не відчувала довкола себе стільки води, якусь нову її якість, нову себе – у повному поєднанні з рідиною. Розчинення… Свобода….
Її барви і дотики - темрява і тепло. Я у ній довго – тривалість, оглушена насолодою.
Тепер розплющити очі – великий басейн без доріжок, трамплінів, білих кахлів та високої стелі… Увімкнути носа – відсутність запаху хлору…
Цей затишок у воді, огортання нею, пригадування якихось давніх пестощів, їхнє повернення, неймовірність виграного в лотерею щастя… все це майже суперечить тому, що відбувається назовні. На трибунах басейну забагато люду: стільки зазвичай буває на змаганнях, ніхто не тримається місця, рух їхніх тіл, їхніх голосів, що відлунюють від порожніх закутів, ніби рій метушливих комах, що випадково опинився попід стелею. Та нехай собі… Нехай суперечить. Зрештою, лише я і вода – дві цілком природних, цілком виправданих реальності. Все інше – зайве і зовнішнє, його можна уникнути, поки я живу лише нашим співперебуванням, співприсутністю, поєднанням у повній, досконалій гармонії.
Вода тримає мене в долонях, неначе крихітне немовля... Тримає одалік від тих, хто ділить зі мною водойму - у них все по-іншому. У кожного - свої приватні стосунки з водою.
Ми з водою зустрілися завдяки Ані.
Ось вона стоїть біля краю трибуни, повернута до мене спиною. Перед нею на лаві сидить її друг – Куба. Вони п”ють каву з пластикового посуду. Аня дивиться на нього згори донизу, вона запитує його про щось надто важливе, я знаю це, не бачачи її обличчя, не чуючи її голосу. Куба не дивиться на неї, його погляд спрямовано кудись далеко, деколи він фокусується на мені, наші очі зустрічаються, але не розуміють одне одного. Я – не тут. Я – у собі. Я – у воді.
Я знаю, що це - обман. Інстинкт самозбереження переходить від шепоту на крик – щось апокаліптичне висить у повітрі. Щосили затуляю вуха, аби його не чути... Та воно таке нав”язливе – передчуття того, що от-от разом з людьми почнуть плавати тварини, може, навіть, вигадані істоти.
Заплющую очі, аби не бачити ознак кінця...
Води стає менше. Я на середині водойми, мої ноги не торкаються дна, лише на стінках басейну - тривожні мокрі смуги - вони засвідчують поступове зникання, сповзання донизу, протікання крізь невидимі отвори, майже щілини.
Дійсність втручається в мій досі безмежний релакс в образі матері Куби, яка вже багато років працює в басейні тренером. Цього разу вона не розчаровує мене своєю огрядністю, надто високим зростом, відсутністю жіночності, виклично пофарбованим у червоний колір волоссям. Натомість відчуваю до неї глибоку вдячність, таку, як до Ані.
Вона припиняє розтинати важке, сповнене пари повітря, зухвалими натренованими трелями свистка, і звертається до мене вже цілком по-людськи. Я погоджуюсь на її вмовляння виходити з води, насичена гармонією, розслаблена, відігріта. Ніби після дев”яти місяців у лоні матері. Я погоджуюся на народження, знаючи наперед, що далі буде холодно, скуто, обмежено, жорстко. Погоджуюся на початок боротьби, невидимої, всеприсутньої, підступної боротьби, що перебиратиметься до мого тіла, моєї душі, віднімаючи спокій. Жаданий, омріяний спокій.
Вихід з води, цього разу свідомий, але, як і тоді, вимушений…
*
Це сон, і нічого більше. Він лишається у мені надовго, неначе пляма, що, розпливаючись, заповнює найдальші закапелки моєї пам”яті. Я пригадую його в багатьох деталях, зустрівшись з Анею на вулиці, посеред зими.
Ранок, що поступово поглинається вечором – пообіддя напередодні сутінок. Кілька годин до згасання найкоротшого дня року.
Аня знову з Кубою. На мою думку, вони несумісні. Підліток із сумним обличчям, яке прагне сховатися в тінь темних, надто охайних кучерів – це Куба. Сяючі очі, немов два прожектори, світло яких не відлякує, а пригортає; очі на пів обличчя, очі, що заступають всі інші риси – це Аня. На ній світла бежева куртка, капюшон, оторочений хутром, її одяг на тлі снігу здається золотим. Особливо хутро на капюшоні – воно майже світиться, і навколо її голови, її очей – цей осяйний німб.
Вони разом навчаються малярству в училищі. Аня на останньому курсі, Куба – на першому. Щось об”єднує їхні інтереси. Щось інше, окрім Аніного опікування слабким, самотнім Кубою, окрім її материнських почуттів до непристосованих до життя митців.
Деякий час ми йдемо, не розмовляючи. Вулиця біжить донизу, де пізніше зіллється з проспектом. Втоптаний сніг під ногами, чорні пролежні асфальту. Район гуртожитків, однотипних київських п”ятиповерхівок, брудних цяток неприбраних смітників. Довкола них – обгортки, пакети, пляшки. Скоро, зовсім скоро тут поляжуть скелети новорічних ялинок. Мене вбиває цей бік міського побуту, гнітить думка про людей, які п”ють, їдять, кохаються і святкують, залишаючи по всьому стільки сміття.
Я дивлюся в Аніне лице, мовчу. Ми з нею можемо собі це дозволити, йти мовчки, дивитися мовчки, бо знайомі півжиття, трохи більше, тому розуміємося з півпогляду.
Вона для мене – втілення мистецтва. Співає у церкві, малює ню на замовлення, пише тексти ліричних пісень для двох студентських рок-гуртів. Її творчість є такою потрібною, і не лише їй самій. Це надто підносить Аню в моїх очах. Мені ж бракує практичності, через це я почуваюся невтіленою…
Вона зупиняється під аркою, витягає цигарки і запальничку. Я не в захваті, що вона палить. Моєю нав”язливою ідеєю залишається здоровий спосіб життя. Аня не дозволяє про себе турбуватися, це її місія – дбати про ближніх. Тому я не протестую, коли вона таким чином розслабляється, їй краще знати.
Вони коротко перемовляються з Кубою, домовляються обідати в ресторанчику неподалік – мають там гарну знижку від власника закладу, який замовляє їм та їхньому другові оздоблення інтер”єру. Аня пам”ятає, там до нас мають приєднатися Хтось іще, вона завжди про все пам”ятає.
А потім вона застібає верхні ґудзики на Кубиному пальті.
На вулиці Куба виглядає зовсім малим і зсутуленим. Його обличчя кудись зникає, можливо, у шарф. Він намагається йти трохи попереду нас, аби розминатися з перехожими, я дивуюся його понурій спині у короткому синьому пальті брендового виробника. Він ще зовсім молодий, аби виглядати таким засмучено-байдужим, вигнаним, винним.
Ті, хто до нас зараз приєднаються, Хтось іще, - наші з Анею наречені. Ось вони очікують на нас на розі вулиці. Гарні хлопці, майже близнюки, хоча вони між собою знайомі недовго і завдяки нам. Жодна з нас не закохана. Це лише формальна необхідність, яку ми прийняли, гарно не поміркувавши. У чомусь ми є звичайними жінками.
*
Ми заходимо до ресторану, лінуючись зупинитися на ганку, аби струсити із взуття сніг. Його не так багато сьогодні, як було напередодні. Тож нехай собі тане - під нашим столиком утвориться по калюжці під кожним черевиком. Нас – п”ятеро, отже калюжок – десять.
Тут затишно. Тим паче, що Аня з Кубою тут “свої”. Хоча основні декорації зали належать їхньому другові, Ноєві.
А як для зими, тут взагалі чудово. Багато світла і теплих барв. Простора зала із очеретяними шпалерами та плетеними кріслами, овальні соли, застелені грубим льоном. Вмощуємося, кожен сам по собі, а я зовсім окремо, кручу головою навсібіч, вивчаючи стіни.
Мене ваблять ці дивні картини. Приглядаючись, упізнаю інсталяції з використанням розмальованих дрібничок. Традиційні зображення – переважно соняхи і натюрморти. Помалу я починаю розпізнавати, з чого вони складені - упізнаю зафарбовані уламки дитячих іграшок, циферблати механічних годинників, коліщата, корки, частини канцелярського приладдя.
Аня з Кубою пишаються Ноєм. Нова техніка у мистецтві.
Наші наречені обговорюють вечірнє тренування, на яке вони сьогодні підуть. Вони так потоваришували, що разом відвідують нову секцію. Яку саме… я весь час забуваю назву цього східного єдиноборства. А Аня взагалі не визнає спорту, тому їй байдуже, у якій секції займається її хлопець.
Ми замовляємо страви. Для мене це важливо – пообідати корисно й поживно, аби увечері перехопити щось легеньке. Тому заглиблююся у вивчення меню. Я ще в процесі, коли всі інші визначаються. Нервую, що їх затримую, водночас не можу відмовити собі у цьому ритуалі.
Кілька хвилин – і от переді мною з”явиляються овочі та сир. Я не встигаю торкнутися їх виделкою, вона завмирає на півдорозі до столу, бо з-за спини у мене з”являється рука, майже дитяча рука, яка бере з моєї тарілки шматок помідора.
Напевне, це Ной. Досі я його не бачила, ми не знайомі. Ідентифікую його за тихим світлом, що полилося з раптово відчинених до нього Аніних очей, воно ледве стримується її віями. Достеменно, це Ной.
Невисокий на зріст підліток, вбраний у майже військовий одяг. Неохайний, викличний, сміливий.
Він нахиляється до моєї страви і починає їсти руками. Листочки салату, шматки сиру… Мені стає бридко, я не можу це приховати, навіть попри те, що Аня і Куба дивляться на Ноя мовчки, жаліють його.
Наші наречені встають, як один. Вони за мене стіною. Хапають Ноя за одяг і грубо виштовхують його з-за столу. Вони можуть завдати йому ще більше болю – стільки злості й презирства на їхніх обличчях.
Аня просить за нього. Однак хлопці виштовхують його надвір, через двері бічного виходу, що знаходяться зовсім поряд із нашим столиком.
Продовжують обідати лише наші наречені. Вони швидко вминають закуски, поки я спостерігаю за Ноєм, його гримасами за дверима. Я боюся дивитися в Анін бік, мені здається, що від страждання вона може постарішати.
Ной підводиться на ноги. Він навіть струшує сніг з колін – залишки кучугури, на яку він упав. Виймає з кишені торбину, розв”язує її, витягає дрібні предмети, подібні на котушки від ниток. Одну за одною, він жбурляє їх у скло дверей.
Стишеним, зовсім зіщуленим голосом Аня пояснює, що Ной приймає ліки, які роблять його неадекватним. У цей час втручається адміністрація закладу, Ною відчиняють двері. Нікому не дозволено його ображати тут, у цьому місці.
Я і наречені, ми мусимо змиритися з його присутністю. Тим паче, що персонал обіцяє нам повну безпеку. Ной заспокоюється, поки збирає на підлозі розсипані з торби котушки, а тоді підсідає до нашого столика. Як не дивно, напруга спадає. Остаточно вона зникає, коли, з”ївши гаряче, наші хлопці вирішують нас залишити – вони поспішають
Ной поводиться так, ніби нічого не трапилося.
Долаючи внутрішній спротив, я розмовляю з ним. Це схоже на перебування у небезпечній близькості із агресивним собакою, який може накинутися будь-якої миті. Я працюю над інтонаціями голосу, аби вони не були відверто загравально-лагідними. Ми говоримо про його роботи, його незвичайну техніку. Він простягає мені на долоні різнокольорові предмети, однакові за формою, та різні за розміром. Тепер ці “котушки” нагадують мені роз”єднані половинки бінокля. Круглі пластмаски зі склом посередині. Ной каже, що це - збільшувальні скельця. Згодом він зробить із них картину або й дві. Він купує їх у крамниці канцелярського приладдя, потім зафарбовує скельця спеціальними фарбами для скла, які продають у тому ж магазині, в іншому відділі.
Гроші, які йому сплачують за роботу… практично все він витрачає на сировину.
Це було схоже на те, що я досі чула про нього від Ані. Зухвалий митець, впертий і відданий своїй справі.
*
Ми прощаємося з ним, він залишається за нашим столиком, серед наших повних тарілок. Ті, що їх вправно спорожнили наречені, самотньо розташувалися осторонь. За мить їх приберуть.
Ми знову утрьох. Аня з Кубою і я стоїмо біля ресторану, у плямці жовтого світла з вікна. Сутінки важчають, ніби наливаються свинцем. Ми з Кубою дивимося, як Аня палить. Вона розслабляється, разом із димом видихає пережите страждання, відходить від нього, я чую її велике лунке серце, надто лунке для такого худенького тіла.
Куба жвавішає, його захоплює обговорення планів на вечір. Вони запрошують мене з собою гуляти до ранку, обіцяючи сейшен і море вражень. Спокусливо.
Несподівано згадую про завтрашній семінар з історії Стародавнього Світу, на який досі не готове жодне з питань. На найближчі кілька годин мені світить бібліотека, останній вільний стіл у великій читальній залі.
До того ж, мої батьки рідко погоджуються на мою вечірню відсутність – як слухняна донька, маю відпрошуватися, аби бути цього вечора з Анею і Кубою.
У будь-якому випадку нам потрібно розбігатися.
Дедалі сутеніє.
Дивлюся Ані в обличчя, розумію, що цього дня вона, Куба і Ной стають для мене святими. З їхньою відданістю вічному і байдужістю до дрібниць, від яких я надто залежна. Родинні обіди, сезонні розпродажі, спорт і дієти… Мої вигадки лишаються нісенітницями, бо сама я не маю достатньо сил вдихнути у них життя…
Аня чекає від мене відповіді.
Чи приєднаюся я до них?
Цілую її.
“Мені треба якось пояснити це татові”, - кажу я і йду у темряву.
