Котик сидів глибоко у вентиляційній трубі, за стіною моєї кімнати. Він туди провалився ще у вівторок. А сьогодні уже субота. Я наслухав як він нявкає. Кошеня стільки часу провело на самоті у темряві. Їло лише сир та сметану у запаяних целофанових пакетиках, які я йому скидав. Я хотів якось витягнути це кошеня. Навіть спускав йому мотузок намащений валеріанкою. Але даремно.
Те котенятко скоро здохне, - думав собі. - І у моїй квартирі житиме привид замученого кошеняти.
Як я вже казав, була субота. Ранок. І я пішов на вулицю. Понюхати весну і просмердіти свої старі кістки.
Я, знаєте, люблю заглядати по вітринах. Але не на те, що в них виставлено. А на манекени. Вони як міми. Позавмирали і чекають поки на них хтось подивиться. Коли ніхто не дивиться, відпочинуть трохи і знов завмирають.
Дивлюся у вітрину магазину ретро-одягу, аж там мені дівчина рукою махає. Я посміхнувся, підійшов ближче. Думаю не такі вже й старі мої кістки, якщо привернули увагу такої кралі. Зализав брови, поправив капелюха. Підійшов ближче — дивлюся у неї у руці ганчірка. Ганчірка методично проходить по склу вітрини. А я методично наближаюся до дівчини. Знаєте, спочатку було подумав, що то вона вітрину протирає. Але ж її очі так проникливо дивляться на мене. А рука так методично рухається — як маятник старого годинника. Рівно, монотонно. Однаково. Придивляюся до дівчини — а вона манекен. Хороший манекен. Дорогий мабуть. Тільки погляд у неї такий проникливий. Я увійшов у магазин. Продавець привітав мене рукою. Я відповів йому. Він ще раз привітав мене рукою. Я ще раз відповів. Він ще раз привітав...
Продавець теж рухався методично та однаково. Як метроном, який стоїть на моєму старенькому піаніно. Я підійшов до продавця, нахилився близько-близько до його обличчя. Рівненькі зморшки. Запах пластику. Це теж манекен. Ще була прибиральниця. Вона так само методично рухала своєю шваброю. Я вийшов із крамниці. Зліва побачив жебрака. Він похитував головою. Після кожних трьох похитувань простягав руку вперед а потім ховав її у кишеню. Я нахилився над жебраком. Принюхався. Жодного запаху. Ні тобі перегару, ні поту. Лише ледь-ледь вловимий запах пластику.
Я йшов вулицею. Дорогою бачив патрульних, двірників, повій, дітей, собак, горобців та навіть депутатів. Усі пластикові. Усі манекенні. Я копав декого з них. Штовхав. Вони смішно падали. Ламалися. Однак ніхто з них не говорив. Не чутно було жодного звуку...
Прийшов додому уже по обіді. Скинув свій плащ і влігся на диван. Що ж це за западло таке. Всі поробилися пластмасовими. Лежу собі, аж чую так тихенько-тихенько. Кволим голосом. Хтось каже “Мяв”. А потім за кілька секунд ще раз. “Няв”.
Я схопився з дивану. Кошенятко то живе. Не пластикове. Я взяв із кладовки сокиру і подався до стінки з-за якої чулося нявкання.
За хвилинку я розгатив обухом важкої сокири стіну і вийняв з неї кошенятко. Взяв його на руки і напоїв власною слиною — молоко у холодильнику виявилося з білого пластику. А вода у крані — з целофану.
Поклав собі на плече кошеня, взяв сокиру у руки і пішов у місто. Ех як це було весело! Я гатив сокирою манекенів. Їхні голови тріскалися, а на землю вилітали якісь механізми. Я відрубував їхні пластмасові руки. Маленьких манекенів — хлопчиків і дівчаток я розрубував навпіл одним сильним ударом. Так погулявши трохи, я добрався до магазину з якого все почалося. У вікні і далі стояла дівчина з ганчіркою у руках. Вона і далі методично проводила тканиною по шклу.
Я вгатив сокирою по вітрині. Скло розсипалося на дрібненькі друзки. Між мною і дівчиною уже не було ніякого бар'єру. Я кинув сокиру на бруківку і підійшов до красуні. Біле волосся лягало на плечі. А повні губи застигли в легкому посміху. Я поклав кошенятко їй на плече. Правою рукою обійняв за стан, а лівою вхопив за ту руку, у якій була ганчірка...
Це був чудовий танець. Наче з обімлілою Білосніжкою. Я водив її вулицями. Крутив довкола себе. Присідав та підстрибував. Юхув! Я танцюю з такою..такою приголомшливою дівчиною! Я! Дивіться, ви! Мертві обличчя! Пластикові ваші серця! Дивіться розрубані сокирою, непотрібні шматки пластмаси!
Я спинився біля вітрини з телевізорами. Спинився і завмер. На шести телевізорах показували одне зображення. Показували мене! Я тримав у руках напів зомлілу красиву дівчину. Вона тремтіла від жаху. Ще б пак! Я весь забризканий кров'ю! А там, де лежали порубані мною манекени зараз в конвульсіях здригалися порубані люди! Руки-ноги, розтрощені голови! А що найстрашніше! Знаєте що найстрашніше!? У дівчини на плечі було мертве кошеня!..
Знаєте, я більше не ходив ніколи дивитися у ті телевізори. Та ну його. Кошенятко ж таке гарненьке, а там воно здохле. Краще буду жити серед манекенів. Ага, доречі, дивіться на мого котика у костюмі жабки: http://www.tiga.by/img/photo/5063b.jpg
