- Господь таки насправді благословив наш шлюб. Був він довгий і щасливий. Сорок і п’ять літ пережилисьмо укупочці, прижили трійко діток, які уже потішили нас онуками, а коли виповнилось по сімдесят, вирішили покинути місто і на постійно замешкати на березі Стрия, у Верхньому Висоцькому, де стояла стара, але міцна, бо тесана з модрини, мамина хата. “Верхнє” - хіба наймальовничіша місцина Львівщини. Стрий тут якнайширше розливається, береги пологі. Кожної неділеньки автомобілів до нас завертає, що на найкращий курорт. Вабить людей краса, світами їдуть, аби її уздріти, а ми тут усе під вікнами маємо і ліс, і річку... а й до Львова недалеко, маршрутки побіля самого порога перепиняються. Та й діточки з онуками, мало не щотижня приїздять. Дай Боже кожному таку старість.
До обіду трохи порпаємось у невеликому городі, що вкупі із садочком, або йдемо у ліс по гриби та по ягоди, а під вечір усідаємо собі на веранді, витягаємо усіляке смакотиння із власного саду, та й “солодке” у нас не переводиться, - бо люблю чогось смачненького спекти, а ще донедавна мали запашне, що аж дух забивало, вино з “гечі-печі”. Я, то добре знаю, що по-українськи треба казати шипшина, але стосовно вина, якось не звучить: “гечі-печі”, - то уже “марка”. Вино у нас трьохрічної витримки, колір золотий, чим старше темний бурштин нагадує, що до смаку, то краще аніж бабуня його ніхто не схарактеризував: “рай у писочку”, та й годі. Отак собі пересиджуємо вечірніми годинами, згадуємо старі, добрі часи, а згадувати є чого, бо життя гей - гей, яке довгесеньке. Здавалось, ніщо не годне порушити нашого земного раювання. Так розкошували ми до осені, а коли похолодніло, змушені були свої посиденьки перенести до обійстя. І тут, прости Господи, якийсь нечистий нараз уселився у мого старого: почав собі пригадувати старі історії, що давно уже мохом поросли, усе це витягав на світ Божий, перетрушував, дошукувався якоїсь моєї вини. До страв, що всеньке життя заїдав зі смаком нараз чіплятися став. Вередував, що мала дитина: усе йому, бачте, “до шмиги”. Я уже йому так догоджаю, як побіля розбитого яйця ходжу, а усе недогода - усе, якоїсь шпарги шукає, аб лишень сварку затіяти. Підмінили старого та й баста. А воно як день, то все гірше...
Діти з коса дивитись стали, уже й онуків, не надто радо залишають. У мене декілька разів уже прошмигнула грішна думка - може того звироднілого чортяку тут таки залишити, самій же назад, у місто чкурнути. Отакі були думки...
Хтозна, чого та стара моя голова надумала б, та якось наш, старшенький, Василик заїхав у гості, та не сам, а з лікарем у парі, «родинний, каже наш дохтур», є тепер бач такі що опікуються здоров’ям усієї родини… Ще й таке смішне прізвище у того дохтура було - Заїка. Але говорив до ладу, дай Боже кожному так. А й узагалі зацний пан, поважний, поштивий. Довго сидів із мною на веранді, розпитував не лише про болячки (у кого їх у такому віці немає?), а й про усе на світі. Слухач, я вам скажу, з того дохтура, - пошукати таких. Жодного разу мене не перепинив, хіба, чого уточнити хотів...Усе, що мала на серці тому дохтуру виповіла.
Так само довго балакав із моїм старим. Тепер, коли ми уже порозумілись, знаю, мій Федорко говорив йому щодо йоти те саме, що й я, оскаржував, в яку незносну й злостиву відьмаку я, якось нараз перетворилась, як доскіпуюся до нього за кожну таки дрібницю.
Опісля скликав нас до купи, всадовив поряд, а сам довго так, та сяк, крутив нашу карафку з “гечі-печі”. Відкорковував, нюхав, пробував на смак, проглядав на світло, аж урешті запитав, скільки ще маємо у запасі того золотавого трунку.
- Рештки з останнього бутля, - повіла чесно.
- Не пошкодуєте ним пожертвувати заради сімейного благополуччя? - питає, а сам хитрюще на нас поглядає.
- Якщо це тільки принесе у нашу хату давній мир і супокій, то не лишень вино, ящик коньяку виставлю! – мовлю в запалі.
- Таких великих жертв не потрібно, несіть лиш свій золотий трунок, бо у ньому уся ваша біда.
Принесла я дохтурові Заїці бутеляку, а він її тут таки посеред подвір’я і вилив. Чоловік мій аж зубами з розпачу скреготнув.
- Дивіться, каже, люди добрі, усе зло ваше в землю й пішло. Усе воно у тому бутлі сиділо. Той чортяка - змій зелений, він мов карпатська саламандра, будь яку барву прийме, будь який смак…
Ви ж люди непитущі, а для людини непитущої, щоденне вживання алкоголю рідко проходить “за так”. Дякуйте Богові, що у вас усе ще так мирно закінчилось.
- Та ж ми по трішечки, дохторунцьо, ніхто ж не впивався, так лиш для доброго гумору, пояснюю, бо все ще не даю себе переконати, що характер мого старого від того домашнього вина змінився, чортом його вчинив!..
- І скільки ж ви так щоденно випивали для доброго гумору?
- Карафку й ніколи більше.
- Карафка ваша дволітрова. Цілком вистачило, аби чоловік ваш став зовсім іншою людиною, - алкоголь особливо небезпечний, як для юного, так і для старіючого організму. Узалежнюються од нього однаково…
За нашого дохторунця ми з Федорком тепер кожного дня молимось, бо, насправді - разом із золотавим вином прийняла земелька усі наші незгоди й пересвари. Далі нам любо, далі нам мило, не знаю як й гадка могла така з’явитись, мого Федорка самого залишити. Діти з онуками до нас надалі роями злітаються. Приїздіть і ви - усім будемо раді!
С. Верхнє Висоцьке.
