Ярослав (у лівій половині сцени) – двадцятилітній студент, гарний на вид, веселий парубок.
Ярослав (у правій половині сцени) – тридцятилітній бізнесмен, веселий, розумний і забезпечений мужчина; він же – Ярослав (у лівій половині сцени), але через десять років.
Люба – мати Ярослава.
Ольга – дівчина Ярослава (у лівій половині сцени) і дружина Ярослава (у правій половині сцени).
Валентин – одногрупник Ярослава (у лівій половині сцени), швидкий на язик, ласий на халяву, «моторний парубок».
Роман – одногрупник Ярослава (у лівій половині сцени), заучка в окулярах, майже єдиний рятунок в університеті для Валентина та Ярослава (у лівій половині сцени).
Водій – глухуватий (через що постійно репетує), ображений долею водій міжміського автобусу.
Максим – незнайомий пасажир, якого підібрав по дорозі Ярослав (у правій половині сцени); підлий кацап.
Місце дії: ліва частина театру символізує безтурботну юність, де живе, мандрує, кохає молодий Ярослав; права частина закладена тим же, імпровізовано, сиволізує доросле, жорстоке життя, де проходить частина дня старшого, старого Ярослава.
Дія перша
(прокидається у лівій половині сцени молодий Ярослав від тарахкотіння гучного старого (себто проряднського) годинника; на нього спрямовується світло. Він голосно позіхає і лягає далі. Тоді у правій половині сцени звучить поліфонія сучасного мобільного телефону; туди спрямовується світло. Старший Ярослав лежить з Ольгою, своєю дружиною. Ярослав позіхає тим же (підкреслити) жестом, що і молодий, обіймає дружину, встає і йде. По дорозі він співає)
(у правій половині сцени)
Ярослав:
(пісня «Океана Ельзи» «невидима сім’я»)
Не бійся так ніжно
Ніхто не попросить.
Тутутуту тутутутуту
Навколо сві, а ти і я
Така невидима сім’я
Еу...
Ольга: досить тобі. Іди вже, іди, Славо.
Ярослав: ти диви, вже проганяє. Ще навіть не прокинулася добре, а вже проганяє. А може, я не хочу нікуди їхати.
Ольга: не хникай. Дай хоча б мені ще трохи поспати.
Ярослав: а може, я ревную. А раз ревную, то...
Ольга: можеш приїхати сюди за півгодини і глянути, хто у мене.
Ярослав: Олю моя, люба моя, та я і так добре знаю, що ти будеш просто дрихнути... і півгодини, і дві години, і цілий день можеш дрихнути.
Ольга: (кидає подушкою) іди вже, іди, Славо.
Ярослав: от і піду. А може, й повернуся... за півгодини, дві години... (виходить, гасне світло)
(у лівій половині сцени)
Люба: (заходить, вмикає світло і кидається до Ярослава) що ти собі дозволяєш, сину! Ану прокидайся.
Ярослав: мам, дай ще трошки. Я не можу...
Люба: (відкриває квартирку) що за сморід?! Знову вчора пізно повернувся? Вже он вікна запотіли від твого перегару.
Ярослав: та ні. Не може такого бути.
Люба: ану прокидайся вже, Славо. Годі тобі спати.
Ярослав: я не можу. Я хворий.
Люба: ти симулюєш. Хто як не мати бачить, коли син ліниться? (закручує годинник і кладе під вухо сину, за хвилю годинник голосно дзвонить)
Ярослав: а-а! Що це було таке?
Люба: ти пригадуєш, куди ти зараз маєш їхати?
Ярослав: я? На навчання, так:
Люба: і ось ти знову правий. І знаєш, котра зараз година? Вже п’ята. Ні. Вже по п’ятій.
Ярослав: а-а! Що це за біда? (виплигує з ліжка і починає збирати розкидані джинси, кросівки тощо) Мам, а де мій другий кросівок?
Люба: не знаю. Ти ж кажеш, що вчора не пізно повернувся...
Ярослав: може, трошки і запізно... але зараз все буде окей.
Люба: (наливає чаю, знаходить кросівок) ходи сюди, я знайшла твій кросівок. Можеш бути спокійним, босим не поїдеш.
Ярослав: а може, зовсім не поїду? (Люба сурово махає головою) А ти можеш, мам, зробити мені чайку?
Люба: можеш вже навіть пити його. Інколи ці сини такі безтолкові, такі безпорадні... прямісінько як чоловіки. Всі чоловіки. Але це в них і приваблює.
Ярослав: мам, а ти не знаєш, де мій шарф?
Люба: (показує на сина) добре тобі, що неня немає збоку, а то він би всипав тобі. Ходи вже пити чай, а то знову не встигнеш.
Ярослав: а де тато? А, пригадав. На роботі. Та, це справді непогано, що його тут нема, доброго і злісного неня.
(пісня «Океана Ельзи» «там де нас нема»)
Там там там тільки там де нас нема
Там не падає зима
Тільки там де нас нема
З неба
Там там там тільки там де нас нема
Там не падає вона
Тільки там де нас нема
Не треба...
Люба: годі тобі співати. То ти шляєшся хто зна де до пізньої ночі, то ти спиш довго, то ти ще і виспівуєш тут.
Ярослав: мам, я ж маю право на свою хобі, право на проведення часу, право на щастя.
Люба: ач, як загнув. Дав би тобі неньо право на проведення часу. То коли ти повернешся додому?
Ярослав: не знаю. Мабуть, як завше, на вихідні.
Люба: вночі.
Ярослав: мам, у нас такі загружені пари, таке важке навчання.
Там там там тільки там де нас нема
Не треба...
Люба: треба, треба. Щоб був на вихідних, а то неньо тебе взагалі дуже рідко бачить.
Ярослав: добре, мам, я побіг, а то ще не встигну.
Люба: на вихідних? Щоб зателефонував, коли приїдеш. Гаразд?
Ярослав: гаразд. Мам, а дай ще трохи грошей. Будь ласка... мам...
Люба: А де ті, що вчора давала?
Ярослав: а я... а я... я забув у Миколи свій гаманець. Мам, дай трохи грошей. А то для чого я так рано вставав?
Люба: такі всі ви. На, тримай, але не розтринькуй багато.
Ярослав: та що ти, мам. Хіба ж ти мене не знаєш?
Люба: зате твого тата дуже добре знаю. Як вас тільки любити можна?
Ярослав: гаразд, я побіг. Ого, котра вже година! Цьом-цьом.
Люба: менше цілуйся, бо на автобус спізнишся. Йди вже, йди...
Ярослав: па-па.
(пісня «Океана Ельзи» «поїзд чужа любов»)
Ти змети зі стола власні сни і сподівання
В місті вже давно нема тих хто плаче на світанку
Зупинись не шукай не побачиш їх
Це не твоя земля і не твоя любов
Це не твої слова і не твоє ток-шоу
Довго стоїш одна на незнайомому вокзалі
Але приходить знов поїзд чужа любов...
(виходить)
Люба: (за хвильку) о, знову забув рукавиці. Нічого, зараз повернеться. Надворі ж бо зима...
(у правій половині сцени)
Ярослав:
(пісня «Океана Ельзи» «кішка»)
Впасти би десь або лягти
Губи твої зовсім не хочуть чекати
Піт заливає чоло, впали мости
Лукава кішка ти кішка ти кішка
Ану лягай у ліжко і там у снах літай
Лай лай лай...
Ольга: ото ж бо біда. Чому ти ніяк не вгамуєшся?
Ярослав: а я ревную. Кого? Тебе. Чому? Кохаю. От навіть співаю для тебе, а ти ще й огризаєшся, Олю моя, любо моя.
Ольга: краще б ти так не кохав... посеред ночі. Ти тільки подивися за вікно – ранній світанок, ще навіть сонце не встало.
Ярослав: як гадаєш, сьогодні дуже холодно.
Ольга: в ліжку доволі тепло.
Ярослав: це я знаю. А може, до біса все те, може, забити на все і лягти ще біля тебе?
Ольга: лягай. Але пожалкуєш потім.
Ярослав: лягти, не лягти, лягти, не лягти, лягти (рахує на квітці у вазі).
Ольга: ти що виробляєш? Це ж ще свіжа квіточка! Йди вже швидше, а то наробиш тут чудес. Це ж твій подарунок!
Ярослав: не лягти... А шкода. А квітка? Я її породив – я її і вб’ю.
Ольга: зараз я тебе вб’ю (кидає подушкою). Досить тут нищити все. Їдь вже швидше.
Ярослав: я нічого не нищу, я збираю речі. Щось ти дуже настирливо мене проганяєш. Я знову ревную...
Ольга: ревнуй, тільки квіти не зачіпай. Он твій кактус стоїть – на ньому гадай, чи лягати, чи не лягати.
Ярослав: годі вже тобі. Все зібрав? То взяв, то взяв, то взяв... Щось у мене таке враження, що я знову щось забув.
Ольга: голову.
Ярослав: голову... тьху ти, голова в мене є (перевіряє). То взяв, то взяв...
Ольга: все рівно ти за кілька хвилин повернешся за зонтом, чи ключами, чи рукавицями, чи головою.
Ярослав: головне – щоб лиш раз повернутися. Ключі, рукавиці, голова (перевіряє). Ніби все є. Гаразд, я побіг. Буду завтра...
Ольга: йди вже, йди... І так вже сну не буде після тебе.
Ярослав: це теж непогано – одну корисну справу за сьогодні вже зроблено. (цілує) І другу. (лоскоче дружину) І третю.
Ольга: ах ти зміюка! Тікай звідси вже...
Ярослав: па-па. (виходить)
(у лівій половині сцени)
Ярослав:
(пісня «Океана Ельзи» «поїзд чужа любов»)
Довго стоїш одна на незнайомому вокзалі
Але приходить знов поїзд чужа любов...
(входить)
Мам, я забув рукавиці, а надворі так холодно. Ніби вже і весна має незабаром прийти, а там такий мороз!
Люба: ти знову спізнишся на автобус. Тоді навіть і не повертайся додому. Досить і того, що ти вже весь будинок о п’ятій ранку підняв на ноги своїм співом. «Поїзд чужа любов»... Ти закохався чи що? (подає рукавиці)
Ярослав: закохався? Ні. Замилувався?
Люба: ех ти, мале, дурне. Біжи вже, біжи.
Ярослав: все, побіг.
(пісня «Океана Ельзи» « там де нас нема»)
Там там там тільки там де нас нема
Там не падає зима...
Люба: ото чоловіки... Поспівати вони мастаки, а щось зробити толком... «Любочко, як краще зробити, Любочко, я знову забув, Любочко, щось не вийшло»...
(у правій половині сцени)
Ярослав: а-а! Як холодно на вулиці. Щось не видно тої довгоочікуваної весни. Олю, я забув рукавиці. Ти навіть не догадуєшся, наскільки там холодно.
Ольга: мені здається, що ти їх ще ні разу не взяв одразу! Тебе можна номінувати в книгу «рекордів Гіннеса». Ти знаєш, які там гроші можна виграти? На гонорарах.
Ярослав: знову ти за своє, знову ти хочеш мене кудись запхнути. То виганяєш з дому, то виганяєш до Гіннеса.
Ольга: «виганяю до Гіннеса»? Ти безтолоч, коханий. Невже ти не знаєш про цю книгу?
Ярослав: знаю я все, знаю.
Ольга: знаєш ти все хіба що на двох з братом, (тихо) але самостійно не знаєш навіть, де твої рукавиці.
Ярослав: Олю, а ти не підкажеш мені, де мої рукавички?
Ольга: я ж кажу. Під столом твої рукавиці. Або у сумці...
Ярослав: і справді. Дякую. Все, я побіг. (вибігає)
Ольга: ти чемодан забув!
Ярослав: (вбігає) чемодан? І справді. Все, я побіг.
(пісня «Океана Ельзи» «кішка»)
Лукава кішка ти кішка ти кішка,
Ану лягай у ліжко і там у снах літай
Лай лай лай...
(виходить) (звукооператор вмикає пісню «Океана Ельзи» «невидима сімя»)
...Не бійся так ніжно
Ніхто не попросить
Тутутуту тутутутуту
Навколо світ а ти і я
Така невидима сім’я
Еу...
(кінець першої дії)
Дія друга
(у лівій половині сцени)
(зімітований автобус: рядами стоять стільці, але пасажирів нема. Тільки похмурий водій сидить за кермом. Ярослав з одногрупниками заходить до автобусу)
Водій: заходити! Вже заходити!
Ярослав: у мене квиток є.
Водій: квитки! Всі квитки! Мені квитки! Все мені!
Роман: я без квитка. Візьміть гроші, будь ласка...
Водій: давай! Заходити! Вже заходити!
Ярослав: ого, та сьогодні зовсім людей немає, тому будемо, хлопці, єдиними пасажирами.
Валентин: хоча б раз проїдемо сидячи, а то кожен раз то стоїмо, то висимо, а то й взагалі не можемо поїхати.
Ярослав: таки так. В цій маразматичній країні все не як в людей.
Водій: заходити!
Валентин: пане, ми уже зайшли.
Водій: мовчати! Сідати! Вже сідати! Де квитки!
Ярослав: ти диви, щойно зайшли, а той вже по два квитки хоче з нас. (до водія) То може ви якось дешевше?
Водій: мовчати! Все мені! Сідати! (хапає Ярослава, але той прудко вивертається і миттю вже сидить на останніх сидіннях).
Ярослав: хлопці, ходіть но сюди, подалі від того незграби. А які у нас, до речі, заняття сьогодні? Яка перша пара?
Валентин: не знаю... Ось Ромко має то все знати. Ромко, що у нас перше?
Роман: вища математика. Нам ще й додому щось зробити потрібно було.
Валентин: Ромчику, а ти даси мені списати? Будь ласка (лукаво усміхається)... Я тобі за те дам краще місце – ось тут. Ти ж завжди любив сидіти біля вікна, правда?
Роман: я ще сам не брався за домашку... Але думаю (сідає на звільнене Валентином місце)... Думаю, що ми зараз те все зробимо.
Ярослав: от і добре. А я до вас підмажуся...
Роман: що там було? Комплексні числа, здається, у нас були. У когось є хоч який конспект? (хлопці безнадійно хитають головами)
(у правій половині сцени)
(чотири стільця, облаштовані під сидіння легкового автомобіля, за кермом якого сидить старший Ярослав. Разом з ним їде незнайомий пасажир, підібраний по дорозі)
Ярослав: то як я вас можу величати? (пасажир бараном дивиться на Ярослава) Звати вас як? Ім’я є?
Максим: конєчно, є. А як же без імені? Максім я.
Ярослав: Максім? А чом же не Максим? По-нашому воно Максим, мабуть, буде.
Максим: да, Максим. А вас?
Ярослав: мене звати Ярославом. Будемо знайомі. В нас ще довга дорога попереду, тому наспілкуємося ще вдосталь. Правда? Я завжди намагаюся брати в дорогу собі пасажирів. Воно так легше, вірите?
Максим: да, з пасажиром хорошо, дешевше.
Ярослав: ну, я не в тому розумінні, що дешевше чи дорожче, бо то все дурниці, а в тому, що разом і веселіше, і час якось швидше летить. Та й безпечніше, скажу вам по-правді, Максиме. Ось зараз, приміром, ще ніч – шість годин ранку, – ще організм сонний, тому можна за кермом і задрімати часом.
Максим: да, спать – ето хорошо...
Ярослав: то до кого ви їдете?
Максим: да я ето, до сім’ї їду. Та, до сім’ї.
Ярослав: до сім’ї (задумався про своє на кілька секунд)... Максиме, ви не проти музики? Послухаємо, може, яке радіо?
Максим: радіо хорошо, хорошо.
Ярослав: зараз ми щось знайдемо (вмикає, підспівує, Максим перестрашенно дивиться на зрілого мужчину, який верещить скрипучим голосом незнайому кацапу мелодію)...
(пісня «Океана Ельзи» «майже весна»)
А за вікном майже весна
Знає слова майже несказані вона
І у моїх жилах присутня
А за вікном майже весна
І Боже мі, як несподівано вона
Змінює все моє майбутнє
Моє майбутнє і моє життя...
(Ярослав несподівано ловить на собі погляд Максима, заспокоюється і хутко зменшує гучність музики, витримує кілька секунд)...
Погода сьогодні чудова. Не знаходите?
Максим: да шість утра ж зара. Яка тут погода?
Ярослав: і справді... Щось воно холодно ранком. Хочете зігрітися?
Максим: да нє, я і так всю ніч бухав з братками. Хотя 50 грам ще б випив.
Ярослав: та ні, ви мене неправильно зрозуміли. Чаю не хочете? Просто чаю (витягує термос, наливає сусіду)
(у лівій половині сцени)
Водій: їхати! (всіх трісе, страшенний гул, але автобус глохне) Їхати! Вже їхати! (виходить і заводить автобус з корби за кілька раз, від чого знову ж трісе весь автобус, водій повертається на своє місце) Їхати! Пристібатися! Вже пристібатися!
Роман: тут треба не пристібатися, а скафандр одягати. Чому ми завжди сідаємо на останні місця?
Ярослав: тому що тут місця більше. Ти пам’ятаєш, що діється спереду автобусу, коли якесь свято чи базарний день? Там тоді дихнути немає чим.
Роман: а тут є чим дихнути? Сидіти на цій пороховій бочці хіба легше? Мене зараз знудить (Валентин відсовується подалі від Романа).
Ярослав: ти правий, Ромцю. Тут і справді дихнути немає чим. Ходімо, але не на самий перед, бо той «Шумахер» не сильно мені подобається (пробираються поміж стільцями вперед, хитаючись під ритм автобусу, Валентин плететься за ними).
Роман: а знаєш, що я ненавиджу понад усе? Найбільше не люблю старих бабок в автобусах, тому що вони ніколи не дають відкрити ні вікна, ні люку, коли немає чим дихнути.
Ярослав: а тільки відчинеш, то зразу на тебе весь цей морг накидується, тому що постійно їх щось витягує, протягує, сквозить.
Роман: а особливо натхненно ті бабці горлянять влітку в спеку. Тільки подивитися: коли всі нормальні в шортах, в футболках, то ті сидять в двох кофтах, двох тулупах, чотирьох хустинах і кричать, що їм сквозить. Та через такий бронижелет і куля не проб’є, а їм сквозить!
(у правій половині сцени)
Ярослав: (захоплено) ось це подумати тільки: колись не було ніякого радіо, ніякого автомобіля, ніякої цивилізації – нічого цього не було. Але люди жили. І жили добре. А ось тепер ніби і все є, і всього вдосталь, але щось не те. А що ви думаєте з цього приводу, Максиме?
Максим: не знаю. Ето хорошо, що єсть радіо. (тихо, про себе говорить) Странний етот водітєль.
Ярослав: таки-так, радіо веселить в дорозі. Але я про інше говорю: люди стали жити якось зовсім не так тепер. Як це би так сказати? Тепер люди живуть віртуально. Це ж тільки замислитися, я працюю весь день за комп’ютером, в Інтернеті...
Максим: о, я бачив комп’ютер – хороший калькулятор. Але кнопок дуже много.
Ярослав: тобто загалом весь день в мене зв’язаний з віртуальним світом, а з кимось поспілкуватися, поділитися враженнями можна реально лише під час обіду або на перекурі. Тільки подумайте, лише година обіду на спілкування. Але то ще не біда. Справжнє безвихідь у тому, що я приходжу додому після роботи і практично весь вечір проводжу за телевізором. У вас є телевізор?
Максим: телевізор? О, так, у мене є очєнь хороший телевізор. Хорошо.
Ярослав: можливо, воно і справді важливо бути в центрі подій, важливо розуміти все, що відбувається сьогодні, але не такою ж ціною! Ніякого хобі, ніяких власних амбіцій, а лише нав’язані з екрану захоплення. Спитаєте «чому?» (Максим здивовано глипає на Ярослава, але не каже ні слова) Тому що всі без винятку з більшим задоволенням дивляться нудні фільми чи серіали, а не займаються чимось своїм, скажімо, не збирають, марки, не пишуть вірші, не гуляють просто містом.
Максим: (говорить про себе, крутить пальцем біля скроні) странний етот водітєль. Може, йому і машини не треба, раз він містом хоче гуляти.
(у лівій половині сцени)
Ярослав: в мене таке враження, що ті бабки в бронижелетах спеціально це все виробляють.
Роман: можливо, вони агенти КГБ?
Ярослав: ну, закалка у них є. Е-е, дурниці то все. Валентине? Чого скучаєш?
Валентин: та нічого. Просто ви говорите ось тут про спеку, про шорти, а в мене вже кінцівки повністю повідмерзали. Такі холодні автобуси могли видумати тільки в Радянському Союзі.
Ярослав: і в мене є серйозні домисли, що ці автобуси придумало саме КГБ. І знаєш для чого? Щоб люди по дорозі не думали багато. Бо чим тобі гірше жити на білому світі, тим ти менше противишся. Ось подивись на себе (Валентин нагадує напівживого).
Роман: та ні, автобуси були видумані задовго до КГБ. Але я теж вже цілком замерз. Мовби на Колимі.
Ярослав: беріть чаю (витягує термос)...
Валентин: ого, ось це скарб приховав. Ти нас врятував.
Ярослав: я завжди беру з собою цей чудо-термос – він мене часто рятує (дивиться на Валентина, який наливає собі друге горня чаю)... Рятує, якщо нема нахабного Валіка. Ей, друже, залиш і нам чаю.
Валентин: ага. Ромчику, а ти нічого не забув? Адже ж ми мали розв’язувати домашнє завдання. Вища математика...
Роман: щось не хочеться мені... Знаєш, Валентине, мені чогось такого хочеться, такого...
Валентин: всього йому хочеться, всього йому мало
(пісня «Океана Ельзи» «мало мені»)
Мало мало мало мені...
Мало мало мало я знав
Не чужих теплих слів
Хочеш теплих слів, Ромчику? (показує кулака)
Роман: хочу шоколадки. До чаю (посміхається і показує на кіоск за вікном). Пане водій, перепрошую, зупиніть автобус, бо тут моєму знайомому погано стало.
Валентин: це мені погано стало (здивовано дивиться на Ярослава)...
(у правій половині сцени)
Ярослав: Якщо уважно придивитися, то ми майже машини, майже роботи. Спитаєте «чому?» Тому що ми запрограмовані. Так, просто програмовані масовою культурою. Ми вже не самі шукаємо добро і зло, правду і брехню, а розслабляємося і беремо цю інформацію з телевізора, з радіо, з Інтернету. Але ж хто сказав, що там працюють добросовістні люди? Як барани йдемо на заготовані, халявні пасовища, які нас і гублять. Але ж самі не проявляємо ніякої ініціативи, нічого не дізнаємося самі. Ми мертві емоційно. Фізично ми ходимо, їмо, робимо роботу, займаємося сексом, але в душі нам чхати на все це. Ми мертві емоційно.
Максим: а може, радіо послушать?
Ярослав: можна звісно і радіо (вмикає радіо)
(пісня «Океана Ельзи» «холодно»)
Холодно
Як би не було і як би не дуло в твоє вікно
З ким би не йшла до сну
В тобі я втоплю свою весну...
(Максим під час пісні крутиться на місті, поглядає хижо на сусіда)
Гарна пісня. І ось у мене таке враження, що ця пісня про мене, тому що холодно мені. А знаєте чому? Тому що вмираю я, вмираю емоційно, про що я вам і говорю. Вмираю і відчуваю, що холону. Вмирає в мене бажання щось робити, когось любити... Вмирає бажання грітися, вмирає бажання жити. Я знаю, що ви, шановний Максиме, за мить забудете про мій лепіт, який я тут розвів з вами, але...
Максим: та я і не сильно слухав. Чувак, а в тебе машина класна. Отвєчаю!
Ярослав: але вам краще радіо послухати замість поговорити – про це я і кажу. І ви вибираєте радіо, щоб знову помирати (скептично дивиться в сторону Максима)... Хоча ви і так давно вже ходячий труп, якщо не гірше.
Максим: чьо-чьо? Ти чьо, браток, на мене рикаєш?
Ярослав: нічого-нічого, не звертайте уваги.
Максим: та я тобі зараз розкажу і про радіо, і про твій Інтернет (витягує з-за пазухи ніж-розкладушку і б’є ним Ярослава, чується звук гальмів та покришок, Максим ще кілька разів б’є ножем Ярослава, на секунду відводить погляд на дорогу, кричить, звук битого скла, скрегіт металу, гасне світло)... А-а-а!
Ольга: (виходить у білій сукні) а я в ту мить прокинулася. Прокинулася від холоду. Я накривалася, я одягалася, але холод не проходив. Той холод йшов зсередини. Той холод морозив усе тепло минулих літ, весь вогонь, подарований моїм Славою. Той холод вбивав мене. Той холод йшов зсередини...
(звукооператор вмикає пісню «Океана Ельзи» «холодно»)
Холодно
Як би не було і як би не дуло в твоє вікно
З ким би не йшла до сну
В тобі я втоплю свою весну
Все одно
Хто б не лишився з тобою сховатися від дощу
Або лиши одну
В тобі я знайду свою весну
Як же так? Як же так?
Я один не засну.
В тобі я втоплю свою весну...
(у лівій половині сцени)
Ярослав: то що у вас було?
Валентин: кажу ж тобі, що нічого не було. Зовсім нічого.
Ярослав: тобто ти нам усім просто збрехав, що кохався з моєю дівчиною? І для чого ж ти, курва мама, це зробив?
Валентин: я?.. Я просто похвалився. Славо, я ж кажу, що жалкую про це. Ви ж тоді ще не були разом з нею.
Ярослав: проте ти репутацію самої дівчини підпортив.
Роман: собою.
Валентин: так хто ж знав, що так вийде? Скільки років тому це все було? Розсуди сам: я малий, дурний, а вона красива, приваблива. А ви ж тоді ще не знали її, правда? От у мені і заграла хвалькуватість, тому я і збрехав, що провів з нею ніч.
Ярослав: в принципі, кожен хлопець бажає бути супергероєм, суперкоханцем або просто пройдисвітом. Але все це нав’язане нам. Всьому є своя межа. Знаєш, ти заслуговуєш на добру прочуханку.
Роман: після кастрування.
Валентин: Славо, кажу ж тобі, що не знав, що ви потім сподобаєтесь одне одному. Хто ж міг знати, що ти з нею зустрінешся?
Ярослав: так яка, в біса, різниця? Це просто підло наговорювати за спиною.
Роман: і заслуговує кастрації.
Валентин: давайте ми якось минемо стадію кастрації, добре? (похмуро дивиться на Романа) Може, хочете пивця? Чи морозива?
Ярослав: еге ж, в холодному автобусі.
Роман: а ось ми вже і під’їжджаємо до вокзалу. Хлопці, станція «вилазий».
Ярослав: ні, ти повинен перед нею попросити вибачення. Ти тільки подумай, якої я був думки про неї після мальовничих розмов про твої нескромні еротичні досягнення. А насправді це був просто пшик.
Роман: ти – просто пшик.
Валентин: (до Романа) помовч. Чия б корова мичала? Гаразд, я вибачуся перед твоєю дівчиною. (про себе) А побачу я її зовсім не скоро.
Ярослав: от і добре. А ось і вона (показує в вікно, Валентин хапається за голову).
Водій: виходити! Вже виходити!
Роман: чому він завжди репетує?
Валентин: доля образила.
Водій: мовчати! Виходити! (Ярослав, Роман і Валентин виходять з автобусу)...
Ольга: (підходить до Ярослава, обіймає) я так рада бачити тебе. Цих два дні, як два роки.
Ярослав: я кохаю тебе.
Валентин: приїхали! (гасне світло)...
Ольга: (виходить у білій сукні) хто не кохає, той не вірить. Хто не вірить, той не сподівається. Хто не сподівається, той не чекає наступного дня. Хто не чекає, той не живе. Хто не живе, той холоне...
(звукооператор вмикає пісню «Океана Ельзи» «майже весна»)
Якби тобі мої думки
Ну а мені тай чари твої
Якби тобі мої слова
Якби мені тебе і навпаки
А за вікном майже весна
Знає слова майже несказані вона
І у моїх жилах присутня
А за вікном майже весна
І Боже мій як несподівано вона
Змінює все моє майбутнє
Моє майбутнє
і моє життя...
