Колись Любочка мала братика. Їй тоді було два рочки, йому – 16. Називався він Тарасиком. Це неправда, що діти у такому малому віці нікого не пам’ятають. Вона ж запам’ятала! Але цілком можливо, що то вже не тільки її спогади…
Бабуся розповідала, що коли я була маленькою, батьки нас майже не доглядали. А Тарасик був дуже добрий до мене. Приходив додому зі школи і приносив булочку, бавився зі мною, варив їсти, аби ми обоє не вмерли з голоду. Водив мене до бабусі. Брав на руки і ніс, бо в нас не було візочка. Я страшенно вередувала, просила біля кожного ларка купити мені кіндер-сюрприз або жувачку. Зазвичай нічого я не отримувала, тому плакала так довго, аж поки він не здавав мене бабусі і йшов геть. І тоді я вже не знала за чим плачу більше, за тим кіндером, що залишився десь на зупинці, не з’їдений мною, чи за братиком, який обернувся і пішов.
Я бачила його дуже рідко. З кожним роком мого дорослішання він віддалявся на таку ж відстань. Поки й зовсім не поїхав від мене на навчання до Києва. Він приїжджав рідко. Але я з нетерпінням чекала на нього, щоразу сподіваючись, що мій братик вже нікуди не поїде.
Ось він, такий красивий, повертається зі столиці вже власною першою машиною. Завжди привозить багацько цукерок, бо працює на якійсь чоколядовій фірмі. На те Різдво притягнув цілий мішок. Я так багато ще не бачила водночас. Та певно і після того теж не доводилось. Але найбільшим приколом було те, що це справді був мішок, такий прозорий і велетенський!
Ось ти тут, але вже наче й не тут. Ти є вдома, але якось не зі мною. Ну звісно, що робити тобі з тією малечею? Ти завжди з друзями. Приходиш додому пізно, практично вночі, чи краще сказати під ранок, а вдень ти відсипаєшся. Всі навколо гавкають на мене, щоб я не заходила до тебе в кімнату, не розбудила. Тоді я сідала на підлогу біля твого ліжка і дивилась, як ти спиш. Так інколи кумедно було: із роззявленим ротом. У такі моменти я найбільше відчувала, що ти мій рідненький, бо я теж так сплю.
Часто, пам’ятаю, чекала твого повернення довго в ніч. Ти приходив, і я тішилася, як дідько цвочком. Казала, що відтепер буду спати тільки вдень, а вночі - ні, бо так частіше бачитиму тебе. І ти тоді так щиро сміявся, був моїм Тарасиком.
А ще пам’ятаю той день, коли привіз мені “тамагочі”. То, певно, я перша в місті мала таку файну забавку. Та чомусь я не могла її ввімкнути, чи щось на штиб того, а ти, як завжди, не мав часу. От я - псих і розревілася, сказала, що ніц мені від тебе не треба. Шкода за такі моменти, але вже тоді я розуміла, що ніякі матеріальні речі мені тебе не замінять. Але я завжди сподівалася, що коли виросту, то ми будемо бачитися і проводити більше часу разом.
Після катастрофи якось умить життя перевернулося. Батьків не стало. Всі зникли. Я залишилась одна назовсім і померла ще тоді…разом з ними. То була моя перша смерть. Семирічній дівчинці довелось стати дорослою за кілька травневих днів. Просто не хотіла цього показувати, бо думала, що дитяча поведінка може все повернути, або хоча б тебе. Та, на жаль, ти зовсім зник. На дуже довго. Я чекала і вірила, що ти повернешся до мене. Напевно, тоді ти також помер. Лиш ми не зустрілись навіть на тому світі.
Шість місяців мого життя, моєї смерті…Але ти повернувся, на щастя…Тільки, певно, вже тоді то був не ти. Так, розумію, важко було не лише мені. Кожен з нас думає, що йому найгірше. І я так довго думала. Можливо, тому, що я тоді була ще надто малою, щоб витримати стільки не фізичного болю на раз: мати все і в єдину мить це все втратити, опинитися в інтернаті, позбутися здорового глузду.
А ти ж був єдиним, хто залишився. Саме тоді я зненавиділа час, бо він виривав тебе з моїх обіймів: дарував 5-6 хвилин зустрічі, і ти зникав наче за водою у безодню своїх буднів. Ти постійно обіцяв золоті гори: що забереш мене скоро, що поїдемо відпочивати за кордон, що все зміниться… Завжди приносив якусь цяцьку як доказ. А я, знаєш, вірила і чекала, тільки от будь-який із тих подарунків я би, не роздумуючи, обміняла на ще кілька безцінних хвилин “тебе для мене”. В результаті я щоразу залишалась одна у своєму пеклі, яке спалило мене до тла… і подарувало нове життя, можливо, нову мене. Та лишень спогади не спопеляються, не помирають і рідко, мною не забуті, перетворюють на списані аркуші, скроплені солоною водою.
Час виїдав мені очі і загострював почуття. Ти змінився раптово, і так само я втратила тебе. Вже тоді, коли вперше почав говорити про нашу нерідність, бо в нас різні батьки. Просто ти став чужим, а я нерідною. Мені ніколи так не боліло, як тоді. Більше ніщо так не вчило, як той біль. А ти влаштовував регулярні сеанси. З часом я настільки звикла до того жорстокого почуття, що важко уявляла свою ідентичність без нього.
Ось ти зараз поряд, біля мене, розливаєш сухе вино і чекаєш поки я заберуся з твоєї квартири. Це називається родичі – лише привід для знайомства...
Але завжди в мені житимуть оті дитячі спогади, які повертатимуть хоч ненадовго, але тебе до мене знов і знов. Колись я подарую їх тобі на день народження. Бо що ще можна подарувати людині, в якої все є, окрім щастя? Ти найрідніша і найчужіша мені людина, та я люблю свою рідну-чужу кров...
