Два брати-письменники йшли вулицями незнайомого міста. До відправлення потяга ще залишалося кілька годин, і вони відверто байдикували, роздивляючись будинки зі старою архітектурою та вітрини провінційних магазинів. Це їм було потрібно для письменницької роботи – вони шукали нових вражень.
Раптом вони побачили магазин, якийсь чи то універмаг, чи то супермаркет, у вітрині якого стояла гарна приваблива дівчина і махала їм рукою.
- Дивися, ця краля махає нам рукою, - сказав один брат іншому.
- Не “нам”, а мені, - заперечив інший брат.- Бачиш, вона до мене повернута.
- Ні, якщо вже не нам, то не тобі, а мені.
- А пішли до неї і запитаємо!
Вони зайшли у приміщення супермаркету і побачили там грабіжників у масках і з автоматами “УЗІ”. Грабіжники грабували касу супермаркету. А усі працівники супермаркету і покупці лежали на підлозі, склавши руки за голову. Грабіжники наказали і братам також лягти на підлогу і скласти руки за голову. Братам це дуже не сподобалося, бо вони були у нових дорогих костюмах “Міхаїл Воронін” і не хотіли їх замастити. Але робити було нічого. Вони мусили підкоритися наказам зухвалих грабіжників, тому що ті могли їх постріляти, а це нікуди не годилося, бо читачі чекали їзніх нових творів.
Наглі грабіжники продовжували грабувати магазин, коли раптом до приміщення увірвався спецназ і скомандував грабіжникам кинути зброю. Грабіжники не хотіли здаватися і почали відстрілюватися, але спецназівців було більше. Грабіжники дивувалися, як це спецназ дізнався про те, що вони грабують цей супермаркет. І письменникам це також було цікаво. Тому що вони шукли нових вражень для своїх нових творів.
Тому коли було постріляно всіх грабіжників, письменники встали і запитали у спецназівців, як вони дізналися, що треба мчатися саме у цей супермаркет? Спецназівці відповіли, що їм надійшла по телефону інформація від інваліда, котрий жив навпроти цього супермаркету і спостерігав у морський бінокль за тією гарною привабливою дівчиною. Інвалід був колишнім моряком і добре знав морські сигнали. А дівчина, виявляється, не просто махала руками, а морськими сигналами передавала інформацію “СОС” і іншу інформацію, з якої було ясно, що на супермаркет напали бандити.
І тоді брати вирішили запитати у дівчини, а звідки ж вона знала морські сигнали? Адже у цьому маленькому провінційному містечку зовсім немає флоту, і навіть моря теж немає. І дівчина відповіла, що то були не морські сигнали, а то вона просто витирала ганчіркою скло, а що там побачив той інвалід у бінокль, вона не знає. Мабуть випадковий збіг обставин.
І ще було дивно, що грабіжники не побачили дівчину, що витирала вітрину, тому що вітрину від торгівельного залу відділяли стелажі з товаром.
За кілька годин брати-письменники вже сиділи у потязі і їхали додому у Київ, попиваючи гарячий чай.
- Знаєш, брате, про що я подумав? Ми так багато подорожуємо світом, а може нам все-таки варто вивчити морські сигнали?
