|
|
| Авторів: |
1565 |
| Творів: |
24666 |
| Рецензій: |
49186 |
|
|
|
Код:
|
|
| 
Художні твори
Проза
лабораторна робота
|
|
|
| © Dara, 23-01-2010 |
(Лабораторна робота)
Скільки вона себе пам’ятає – завжди малювала. А пам’ятає вона себе майже вічність. Навіть коли була ще промінчиком світла, маленьким сяйликом – так і кортіло змінити все довкола, потішити світ. Так, світ тоді був геть не таким, тобто був не світом – бо й пітьма тоді ще не існувала. Отаке велике (чи то маленьке) ніщо. Яке і лякало пусткою, і полохало непередбачуваністю того, хто мав стати світлом.
В одну мить все закінчилося, точніше почалося. З'явилися! Всесвіти, планети, світи, творці, митці і, звісно, кольори. Вірніше спочатку був лише білий. Учитель вдало розклав його на фарби, вписавшись в рамки якихось законів! О так – закон веселки! І народилося шаленство різнобарв’я. Тоді витворилася і вона – найталановитіша мисткиня у майстерні великого зодчого.
Вона однаково любить всі свої полотна. Тому що виписує кожне з них наддосконало і якщо під її пензлем вони оживають – це щастя. А коли вчитель вдмухує в них ще й життя – ейфорія!
Так, Вона – ідеальний митець, народжена від світла, покликана бути світлом. Смерть завжди болить, але вона ніколи не дозволяє смерті стати кінцем. У майже втраченому світі завжди можна відшукати, навіть в золі, маленьку іскру-віру і подарувати надію.
Її покликання - допомагати Йому, своєму Вчителю та батьку. Інколи здається - він надто їй довіряє, тому що ніколи не дорікає, коли раптом світ, витворений нею, береться жити самостійно і втрутитися у його буття майже неможливо. Велика мудрість Будівничого недосяжна для неї, вона сподівається – поки що.
Вона створює нові полотна-світи і відносить Учителю в Галерею.
Час від часу Вона забігає в ту Галерею. Цікаво, як живуть ті світи, які вона написала? О, вони змінюються, інколи до непізнаваності. Буває, що це тішить – вони розквітають, стають ще прекраснішими, а іноді болить – коли бачиш, як досконалий смарагдовий світ, перетворюється в попелище... Так, інколи, намальовані нею світи-полотна вмирають, безворотно. Тоді й реставраційні роботи безсилі, бо лють та ненависть тих, хто мешкає у тих світах, настільки потужні, що любов там просто вмирає назавжди. О, тоді вона тужить над своїм дитятком, бачачи як воно просто розпадається на шматочки, зникають барви, витворені нею… Тужить, але не плаче – сильні ніколи не плачуть. Щоб трапилося з сонцем, коли б воно почало рюмсати? «Маєш стати сильною» - Вона вірить Учителю, заганяючи сльози кудись на задвірки. О, так – їх там вже трохи назбиралося.
Вона малює океан. У свічаді води відбивається її обличчя та шрам на підборідді. Шрам на ідеально-довершеному – пляма на сонці. Одного разу вона надто довго милувалася полотном у Галереї, так довго – що не вчулася, як розчинилася у ньому.
Вчитель ніжно гладить її по голівці і говорить – “Вже ніколи не буде так, як колись. Ти – виросла, бо навчилась кохати!” . Тоді пече шрам та болить там - всередині. «Мине», – кажуть добрі очі батька.
Звісно, мине. Та коли?
Сни маляра. Завжди то перемішані фарби, яскраві та вогнисті, іноді пастельні, які кружляють танком над порожнім нічим... Сьогодні їй приснився інший сон. Вона була в середині своєї картини, тої самої. І вона кохала. Ні, не просто любила цей світ, а Людину, смертного з душею, що мешкав в ньому. Кохала до безтями. Горіла щастям, як сонце. А потім – спалах, чорна блискавка – і він пішов з того світу, залишив її одну. Вона кинулась наздоганяти і враз – споловинилася.
Приватна клініка для психічно хворих. Новий розкішний будинок з величезними вікнами на першому поверсі. Велике подвір’я, багато зелені, розкішна природа в підніжжі гори. Дбайливо посаджені квіти, підстрижений газон. Дерев’яні лавки, на них де-не-де сидять люди – відразу й не скажеш хто тут пацієнт, а хто - відвідувач. Дехто прогулюється сумлінно посипаними пісочком доріжками парку.
Біля самої будівлі клініки зустрілися двоє чоловіків. Один з них – молодий, зі смаком вдягнений, інший – сивочолий, в окулярах. Вітаються потиском рук, як старі знайомі.
- Радий вас бачити, Владлене Вікторовичу! Як вона? - озиваються юнак.
- Без змін, Сергію. Сам бачиш – чоловік тяжко зітхає і киває в бік будинку, - після того випадку вона як пішла у свій світ, так з нього і не повертається. Хто зна’ - де її свідомість блукає!
- Ви зараз говорите не як лікар, пане професоре?
- Ми з тобою знаємо одне одного купу років, Сергію. Твій батько був моїм найкращим другом і ти для мене не чужа людина.
- Я знаю! – в очах юнака майже розпач. - Мені інколи здається, що душа мами померла разом з татком в тій аварії і лише тіло змушене жити. Невже не можна нічого вдіяти, Владлене Вікторовичу? Медицина ж сьогодні творить дива.
- Любий мій хлопчику! Незважаючи на великий науковий поступ в дослідженні мозку, багато деталей його роботи досі залишаються невідомими. То вже Божа парафія… Ти хороший син, Сергію. Десять літ минуло.
Юнак дивиться на вікна першого поверху. За склом стоїть його мама і радісно махає рукою. З вулиці увижається, що вона його вітає. Приваблива посмішка, блискучі очі. Сергій знає – це омана. Бо коли придивитися уважніше, можна помітити, що вона не махає рукою, ні! У неї начебто невидимий пензель у руці, а вікно – величезне полотнище і вона по ньому щось пише, і посміхається собі а чи тим світам, які вимальовуються в хворій уяві жінки.
Вона прокинулася сьогодні дуже рано. До початку роботи має вспіти забігти в Галерею, але цього разу вона візьме з собою пензлик та фарби. Завершити картину.
Ще красива та вже немолода жінка стоїть біля великого вікна вестибюля і махає привітно рукою. Мить і...
Щокою ангела котиться сльоза.
Бо навіть наймогутніші також плачуть... Інколи...
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
|
