(із щоденника Марії)
1.
Ліс. Тепло. Яскраво світить сонце. Ми з Агатою кудись їдемо. Я побачила конвалії скочила з коня. Іди пасись. Впала на коліна і почала нюхати конвалію...
О! Який жах. Моя рука вхопила конвалію і вирвала, вхопила другу, трейтю. Я нехочу рвати їх а рука рве. Я скрикнула.
Конвалії махали листочками, кричали і хитали біленькими голівками а із стеблини лилась кров, червона і гаряча. Я скочила і побігла геть. Пробігши трохи я зупинилась і поглянула на свою руку. Рука чиста
...
Мені стало страшно. Щось буде, щось станеться. Мені щось наче підказувало, що треба швидше піти до Юлі. Я здогадувалась, що Юля зможе мені все пояснити. Треба лише тепер знайти Агату
...
В лісі тихо. Якось дуже тихо і чомусь тривожно
...
Я бігла по лісу, переживала. Агата не могла б так далеко зайти. Я все бігла і бігла, не розуміючи куди. Кудись бігла. Якось зачепилась і впала. Боляче защеміло коліно. З-під свіжо-здертої шкіри зацабаніла кров. Мені стало млосно і я глянула на небо. Хотіла подивитись небу в очі. Сосни закружляли, заколихали листям берізки, застукав дятлик.
Дятлик стукає.
Стукає. Він стукає.
От стукач.
Все зупинилось. Перед очима залітали мухи, засвистіло у вухах, загупало в скронях і знову стало світло
...
Я підвелась і побігла, та навіть не бігла а шкандибала, нога напухла і не згиналась і сильно нила. Плаття порвалось як ганчірка тільки заважало, а він стукав, він все стукав, тук, тук, тук
...
Я дісталась до галявини і вгледіла щось біле в траві
...
- Агата, Агатонька миленька моя, - підбігла я до неї, впала, обійняла затверділу шию. Мухи розлетілись утворивши зверху хмарку. А миленькі скляночки-очі вже були неживі, як іграшки
...
Тук, тук, тук
...
Я прокинулась вся в сльозах і побігла в стайню
...
Вона жива. Жива.
То все сон. Я ще довго її обіймала, гладила і дивилась в живі скляночки, рідні мої дорогі скляночки
...
Все добре, а серце як не вирветься, стукає і страшно стає, чи не розібється воно: тук-тук, тук-тук, тук...
2.
Дуже гарний день сьогодні. З ранку навіть роси на траві нема. Ми вирушили в дорогу...
Я в легкій літній сукні. А Юля вдягнена наче зима надворі. Джинси, кофта. Правда кофту Юля скинула і підперезалась єю, щоб не так жарко було. Гарно вона загоріла. Ще й весна не закінчилась
...
Лісник затримав Юлю, віддав їй дуже велику сумку. Ми попрощались з дідусем і пішли.
Коли ми вже опинились далеко від тієї галявини я запитала:
- Юля, а шо в сумці?
- Тобі Маша не треба знати.
Мені не сподобалось те, як різко це вона сказала. Стало обідно...
- Ну Юля, пожалуста...
Я ще довго просила. І тоді вона, ще трохи вагаючись, погодилась. Скинула з плеча сумку і поставила на землю, присіла навпочіпки і почала ритись в лахмітті, яким була набита сумка. Я й собі заглянула. Юля озирнулась по сторонам. Сказала, щоб ми заховались, і ми пішли в гущавину, подалі від просіки. Мене в кущах дуже кусали комарі але я терпіла, цікаво було.
Автомат.
Мені стало страшно від того що Юля навіть радіє коли бере його в руки. Я попросила Юлю показати що і як. Я бачила, як їй подобається розповідати, і раділа. Мені здалося що Юля вже не вперше бачить цю страшну річ.
Вона ще порилась в лахмітті і витягла кілька магазинів. Ще один був приєднаний до нього.
Це ж знаряддя вбивства, зброя. Юля стала мене переконувати що це також можна використати для оборони.
Щоб заспокоїти Юлю я все ж потримала його в руках. Вона ж розуміла, що я ніколи не тримала в руках таку зброю.
Мені стало цікаво. Юля раділа і я разом з нею.
Вона мене почала вчити, як тримати автомат, як перезаряджати його.
- Добре було б тоті спробувати і постріляти, але тут всі патрони бойові в підраховані, - мовила Юля.
Я захопилась. І коли б Юля сказала що можна, то вистрілила б, хотілось попробувати
...
Коли ми заховали автомат назад в сумку мені стало якось соромно перед Богом, хотіла було звернутись до нього з молитвою, але Юля завела зі мною розмову, так і не вдалось
...
- Знаєш Маша. Проти зла тільки злом боротись треба. Зло сильніше добра. Добро наівне, довірливе, а зло хитре, лицемірне, тому воно завжди й перемагає.
- Але ж зло ніяк не зможе перемогти добро. Воно знищить тіло але нічого не зможе зробити душі, коли вона чиста і невинна.
- Може ти і права, але я точно знаю що кожен хоче жити і боїться смерті, ніхто не бачив ні раю ні пекла і зовсім мало хто хоче проміняти те невідоме на це реальне і живе…
- Але все одно не може людина просто вмерти і все; має бути щось після смерті
...
Потім ми розмовляли про музику. Якось зрозуміли один одного. Юля полюбляє рок-музику, а мені довподоби класична музика, спокійна. Юля погодилась, що і сама іноді втомлюється і хоче послухати щось спокійне. Ми розговорились про різне
...
Ми захотіли зрізати дорогу і пішли навпростець.
Розмовляли про життя.
Порівнювали життя з мінним полем. Ідеш і боїшся, чи вірно ти робиш, чи правильний крок і все залежить тільки від щасливого випадку. В одному були незгодні. Я ж знаю, що Юля хоч і каже, що Бога нема, а сама вірить в глибині душі, вірить. Вона каже, що людина повинна вибирати шлях, що все повинно залежати від людини. А я знаю, що всім керує Бог і без нього, відрікшись від Бога, людина навмання побіжить по мінному полю, чи як ми ще порівнювали, по лісу повному пасток і вона вже не може всьго вконтролювати і оступиться, впіймається в пастку
...
Жарко. Кругом нас той же самий ліс. Пташки весело співають.
Тріщать під ногами сухенькі гілочки...
Раптом в далині темна стіна стовбурів світлішає. Невже ми так швидко вийшли до поля. І тут ми здивувались побаченому.
Перед нами виринуло чудове озеро. Навкруги стоять як стіна високі сосни. А на тому березі який значно крутіший від цього видніється круча.
...
Ми зрозуміли, що треба було йти по дорозі. Ми хотіли зрізати і от, дороги далі нема, прийдеться обходити озеро. Озеро широке і спокійне
...
Ми вийшли, були, на піщаний берег, а коли йшли далі, то прийшлось віддалитись від озера в ліс. Тому що озеро тут заболочене а берег ввесь в непролазних чагарниках. Да і в сукні не дуже хотілось обдиратись
...
Ми йшли довго, все було добре, ми мовчали, спантеличені були.
Раптом чим далі йшли тим чутніший звук попереду долинав. Ми пішли швидше. Почули як хтось жалібно скавчить десь біля озера в зарослях. Юля віддала мені світер, щоб я не обцарапалась і ми поринули в колючі зарослі...
Здається плакала дитина. Грунт чим далі тим сильніше прогинався під ногами. Чагарники змінились комишем...
Я відстала від Юлі. І наздогнала її згодом. Було тихо.
Юля сиділа на землі а біля неї лежала якась тваринка схожа на бобра, вона іноді стогнала, сопла і борсалась. І тут тільки я побачила що тваринка попала в пастку. Стальний дріт так впився в шкіру, що вся лапка вже була в крові. Юля говорила, що добре хоч за лапку а не за шию аркан стягнув. Ми не знали чим зарадити бідній тваринці. Коли ми наближались до її руки вона дригалась і все більше затягувалась петля. Юля сказала, щоб я міцно тримала його, щоб тваринка не борсалась. Я тримала а Юля розгинала дріт. Він напевне не дуже і піддававсь бо Юля аж зуби зціпила так трудилась, а мені вже не сила було його тримати...
Тваринка царапалась, кричала я вже не могла її більше тримати.
- Ну швидше Юля, швидше...
І тут дріт бринькнув. Звільнив лапку. Тваринка випорхнула з рук і шурхнула в комиш, а ми сиділи на напіввологій землі і дивились їй вслід.
Ми мовчали. Серце калатало. Трусились руки від хвилювання.
Згодом заспокоїлись.
- Думаю, що лапка заживе і тваринка поправиться, - сказала Юля, заспокоюючи мене.
Ми зробили добре діло. Юля об листки комишу витерла кров з пальців. Вона ввесь час була стривожена, дуже переживала як і я. Сумка стояла поряд...
Я вгледіла царапину на плечі в Юлі вона ж в маєчці крізь чагарники пробиралась. Я почала було про це, але Юля не дала мені скинути світер.
- Що ти Маша. Так у тебе тільки ніжки в царапинах, а то і вся б подерлась.
В ці хвилини я полюбила Юлю як сестру. Вона така добра і смілива. Ми дивились одна на одну. Я не знаю про що вона думала, а я думала, як добре що ми пішли цією дорогою, нам наче потрібно було йти цією дорогою.
- Знаєш Маша, я думаю ми повинні покінчити з цим. Я думаю, що цих пасток тут багато і ми їх всі поламаємо.
Так! Правильно, ми маємо запобігти біді.
І ми розпочали роботу
...
Обдивлялись все кругом, довго шукали і не могли ніяк знайти. Тоді ми повернулись до того місця, де тваринку врятували, оглянули місце і тоді в схожих місцях шукали.
Я вже думала, що в нас нічого не вийде ми вже десь з пів години обдивлялись далі і далі берег озера і нічого не знаходили.
Раптом я за щось зачепилась. Так ми знайшли ще одну пастку. Ми дротину відламували і ховали в сумку.
Так десь трудились довго. Юля сказала, що треба не разом ходити а окремо і звичайно ж не дуже далеко, щоб могли перемовлятись. Так ми могли б більше місць швидше оглянути. Так і зробили. Сумку по черзі носили, важенька вона трохи.
Вже вечоріло, хотілось їсти і пити, але ніхто з нас не хотів полишати справи, ніхто не хотів показати себе слабким.
Ми знайшли аж вісім пасток, дуже втомились і вирішили відпочити, прямо тут сіли на траві і раділи. Добре діло робим. Юля навіть лягла на спину і замріяно дивилась в небо, а я роззулась, витираю сміття з ніг і дивлюсь на Юлю. Вона така гарна і не худа і не товста і груди в неї намісці і стан стрункий і обличчя в неї, хоча трохи іноді і грубовате, а все ж гарне, дитяче. А вона і не зазнається не вирисовується; інша вже б докорила б, що я ось яка, а в тебе там нічого нема. І ще головне що Юля добра, добра душа в неї.
Не вірю я що в Бога вона не вірить. Чому ж вона по праведному все робить, чому ж така добра і чесна.
Я нахилилась над Юлею, вона відкрила очі і всміхнулась. В карих очах я побачила себе, верхівки дерев і небо, світле небо
...
Відпочивши ми продовжили почату справу. Моя черга була сумку нести. Ми довго ходили і все марно. І тут...
Юля гукнула.
- Ура! Маша глянь. Я дві одразу знайшла.
Я пішла до Юлі, ще не бачила її. Пробираюсь через комиш. Звідти чулась тріскотня і хтось закричав:
- Шо ж ти робиш, курва, я ж тобі!
Я розгубилась. Побігла швидче.
Побачила як якийсь страшний чоловік накинувсь на Юлю. Повалив на землю і б’є її. Я закричала кинулась до них. Юля бідненька намагалась закрити лице руками. В неї з носа текла кров. Я вся тремтіла, заціпеніла і не знала що робити. Вихопила з сумки зброю тільки б його налякати.
Він, страшний і бородатий кинувсь на мене
...
Чах! і автомат вистрілив. Я не хотіла, але мені страшно, що він кинувся на мене
...
В мене голова пішла обертом. Він хрипло і дико кричав, з рота в нього вилітала кров і груди були всі в крові.
Він качавсь на землі, корчивсь, кричав, кричав.
- Добий його, добий, не мучай його!
Мої руки задеревяніли. О боже що ж я роблю. Правиця ніби не слухалась мене і натисла...
Чах... і все.
Я закричала. Кинула зброю і кинулась втікати. Бігла не знала куди. Ридала... Зачепилась і впала...
Боляче заніміло в коліні в ліктях. Так вдарилась, що забило дихання. Потемніло в очах. Застряв комок в горлі і не давав дихатии. Я задихалась
...
Кругом тиша.
Глянула на небо. Господи, я вбивця, вбивця. Тук, тук...тук...
Мені стуло боляче, важко на душі. Дятлик же стукає. Він же стукає.
Стукач.
Тук, тук-тук, тук...
До мене підбігла Юля. Вона була злякана, теж плакала, на лиці запеклась кров. Я голосно ридала...
- Я не хотіла...я...я тільки...злякать...а він...він...
Юля обійняла мене, пригорнула заспокоювала мене. Її серце калатало... Вона плакала і вся тремтіла...
- Машенька, рідненька моя... – обіймались боялись і плакали...
- А дятлик же, Юля, дятлик мені снився, Юля мені страшно, - я тулилась до Юлі як до мами, - мені страшно, я не хотіла, я боялась
...
Я сама. Сиджу і плачу.
Юля пішла тіло в комишу заховати. Сама бідненька злякана, перепало ж їй. Вже темно, трохи можна розгледіти ближні кущики.
Юля прийшла задихана з сумкою. В руці в неї дві дротини...
Ми мовчки пішли далі
...
Десь далеко загримів грім. Почавсь з’являтись прохолодний вітер.
Я звихнула ногу. І коли ступала - нога боліла. Юля допомогала мені. Однією рукою я трималась за Юлю. Так ми пошкандибали в нічний ліс
...
Вітер ставав все дужчий і дужчий, стало дуже темно. Над нами клубочились чорні хмари. Почав крапати дощ.
Раптом спалахнула блискавка і зразу ж вдарив грім, що аж загула, застогнала земля. Крапель не багато. Вони великі сильно бються і дуже холодні
...
Мене вхопило в розпач...
- Юлечко, куди ми йдем, ми ж не встигнем. Додому далеко.
Юля казала, навіть нагадала мені про сінник, який ми бачили коли ще сюди йшли. Казала, що коли ми його знайдемо, то не так сильно намокнем
...
А його не було і не було.
Клятий ліс ніби ніколи не скінчиться. А дощ все більшає і більшає. Нога так нила, що я вже не могла іти. Рука ослабла а ліва нога почала підломлюватись.
В лісі було темно, дуже темно. Лише блискавка іноді освічувала верхівки дерев. Тут ще сильніший дощ ушпарив, що аж дух почало забивати. В очах ще й того стало темніше. Кров забилась у висках... Все тіло дрижало.
- Юля кинь мене тут і...сама ти швидше знайдеш сінник, - закричала я крізь сльози, бо дощ був сильний і сильно шумів, що нічого не було чути
...
І от я знову лишилась сама.
Притулилась до стовбура дерева обійняла його і поринула в світ. Новий світ. Поступово шум дощу віддаливсь. Його краплі, що боляче бють в спину злились в якийсь подих вітру. Я сіла, охопивши руками ноги схилила голову і... відчула як щось манить мене до себе, щось тепле і лагідне. Так стало жарко, як ніби під палючим сонцем, а темно як в погребі. Цікаво невже оце і таке пекло, таке нудне і гаряче, таке втомлююче і байдуже
...
Десь ніби в далині зявилось світло і в голову йде думка, що мені все прощено. Іди до нас, до нас, іди - манить світло
...
Мене щось вхопило і понесло. Гупає в скронях пульс тук-тук-тук...
3.
Я отямилась. Повернулась із забуття. Я десь опинилась де сухо, дощ вже не капає на голову.
Сінник. Відчула що лежу на сіні, тепло і сухо. До мене наблизилась Юля і почала радісно говорити і раділа, що я отямилась, розповідала як їй пощастило, що десь через метрів сто вона вийшла на просіку і звідти вже знала що недалеко сінник. Розповідала як боялась, що мене не знайде. А я не відповідала коли вона мене звала, я ж знепритомніла. А Юля вхопила мене на руки і, не знаю яких зусиль це їй треба було, щоб по такій зливі по темряві...але все вже позаду.
Юля пригорнула мене до себе, почала казати, яка вона рада, що вже все позаду. Десь там по даху тарабанить дощ, а тут сухо і тепло. Іноді гримить грім. Мигає блискавка, яку видно через великі дірки в стелі, а все вже позаду.
Дуже затишно і від обіймів Юлі, моєї сестрички і подружки і мами ... Юля плаче, чи скоріш схлипує її дихання поривисте...
Кругом дощ, а ми як горобчики під стріхою. Тут затишно і спокійно.
Мені згадався мій сон. Юлі я нічого не нагадувала а сама думала. Що б з Юлею було, коли вона б сама в лісі була... Напевне це Бог випробовує мене. Я ж наче знала, що повинна бути з Юлею. А той страшний чоловік вбив би її, а я вбила його.
Чому світ такий, що не можна не грішить? Не убий. Дак Юлю ж вбили б. А ми ж добро робили, ми ж звірів спасали.
Але ж все добре. Бог не кинув нас. Він поміг нам знайти сінник і Юлі поміг знайти мене...
Ні. Щось мої думки заплутались. Все кругом так складно і заплутано... Я вже втомилась. Я сплю...
Шумить вітер, б’є в дах великими краплинами дощ, стукає серце...
Тук-тук,... тук-тук, тук
...
Юля здригнулась і підвелась.
- Що таке? – запитала в неї, чомусь плаксивим і тривожним голосом.
Юля притулила палець до вуст – мовчи.
Прислухаємось. У мене затремтіли руки і шкіра на ногах стала гусяча, серце калатало мов навіжене.
З надвору чулись кроки. Хтось ходив біля сінника.
Я боялась що серце дуже голосно бється і стисла його руками. Зуми цокотіли. Я пригорнулась до Юлі.
Рипнула хвіртка і кроки почулись вже ближче.
Юля підтягнула ближче до себе автомат.
Від цього сіно зашаруділо і кроки зупинились.
…
Знову нестерпна тиша. І пронизливий гнітючий страх. Почулись порипування драбини що вела настелю до нас. Раптом пролунав грім. Я тіпнулась і зашуміла сіном.
…
Знову рипнула драбина. Внизу почулись кроки. Потім щось зашурхотіло і знову настала тиша. Згодом почулося сопіння. Ми полегшено зітхнули.
4.
В очі заблимав ліхтарик. Підняла повіки...
Сонце заглядає в дірку на покрівлі. Вітер колише дерево і то прикриває то знову звільняє шлях променям. Вже прокинулась, а вставати якось не хочеться. Відчуваю, що якось не зручно лежати на сіні. Скрізь так коле, особливо в руки і ноги, під колінами. Коліно ниє, напевно напухло...
Почуваю себе якоюсь дуже втомленою і пригніченою. Після вчорашнього болить голова, ніс закладений і щимлять очі, дуже простудилась...
Розглядаю чудні малюнки, видавлені сіном на моїх ногах. Жаль на руках важко дивитись...
Сиджу тихенько. Не хочу Юлю будити. Спить так миленько, спокійно... Згадую вчорашнє. Візьми кофту, візьми. А в самої руки в ранах, бідненька, навіть маєчка подерта вся а штани брудні до колін
...
Я прокинулась. Я бачу, думаю згадую. Я живу – а він ні!...
Я бачу світло, відчуваю як болить нога, чую як поряд прокинулась Юля – а він... він же не живе. Я вбила його
5.
Десь під вечір ми вже були в містечку, голодні брудні і подерті. Нога в мене вже не так боліла, всю дорогу я намагалась іти сама без допомоги, хоча не дуже швидко йшлось...
Біля мого будинку Юля мене залишила, попрощалась і пішла. Велика сумка обтягувала її плече. Юля певно втомлена. Якби не нога, то допомогла б їй сумку нести
...
Почуваюсь невпевнено. Що скажу? Де була? Вони ж напевне шукали мене
...
Батьки раді і поки стурбовані станом мого здоровя, добре що не розпитують бо не знаю що вигадати їм у відповідь
...
Мама сказала що завтра їдемо до бабусі на свято. Підкоряюсь...
- Мамо, а вчора я вбила людину, - хотіла сказати я.
Я хочу забути
...
Швидше б забути
