Геній (від лат. genius – дух). Дух, божество, яке згідно із прадавніми віруваннями чуває над долями кожної людини,. У давньоримській міфології дух-покровитель, пізніше – добрий, або злий дух взагалі, (словник іншомовних слів). То який усе таки дух присутній у генієві? Цей феномен досліджували багато вчених - від Ломброзо, Верга, Моро та Мауделі до їх сучасних послідовників. Зовсім недавно вчені Манжіоне та Лазаретті доводили, що взагалі бажання писати великі трактати й художні твори, зокрема - є не лише свого роду психіатричним курйозом, а особливою формою душевної хвороби. У них “важко відразу помітити психічний розлад, а між тим вони здатні на крайній фанатизм і, подібно релігійним маніякам, можуть викликати навіть історичні перевороти в житті народів”. Як переконував Аристотель, “... не існує геніїв без божевілля”. Тому море прикладів. Не будемо говорити про світові величини як Кафка, Гаршин, Жан Жак Руссо, Гі де Мопассан, Хемінгуей, Достоєвський, Едгар По, Оскар Уальд, про них ми знаємо більше, аніж про яскравих діячів красного писемства діяльність яких проходила на території України: Микола Гоголь, Тодось Осьмачка, Андрій Головко, Володимир Сосюра, Василь Діденко, їх усіх наводить Володимир Молодець у своїй публікації “Божевільні генії України”.
Відомий український письменник радянської доби Андрій Головко в травні 1924 року відзначився тим, що власноруч покінчив свою дружину й шестирічну донечку. Дезертирувавши з обох, білої та червоної армій, Андрій Васильович прихопив “про всяк випадок” із собою пістолет, про який згодом скаже: “Я знав, що він пригодиться”. З 1922 року Головко починає жити в постійному очікуванні арешту за втечу із червоної армії. Відтак письменник подумав про самогубство. “А як же дружина й дочка?” Й порішив обох. Після цих трагічних подій письменник опинився у в’язниці, а згодом у - божевільні, де починає працювати над соціальними замовленнями більшовиків. Саме на ліжку психіатричної лікарні було замислено його роман “Бур’ян”. Там же в божевільні, велелюбний літератор зійшовся із санітаркою, від якої прижив ще дочку. Лише по Другій Світовій війні він наважується подарувати їй своє прізвище та по-батькові. Це все очевидно був злий дух.
Видатний син України Тодось Осьмачка, про якого казали, що в його творах “перелита в слова Україна”, якого в 1962 році висунуто на здобуття Нобелівської премії, але смерть випередила нагороду. Чи “спіймала” б вона його, коли письменник був живий? Адже манія переслідування ступала за ним невідступно. Кругом йому ввижались агенти КДБ. У співпраці із цією організацією він часами запідозрював своїх найближчих друзів, і тікав із країни в країну світ за очі. Югославія, Франція, Німеччина, Америка – це лиш неповний перелік його мандрів, аж поки не впав на вулицях Мюнхена розбитий нервовим паралічем...
До того ж ряду В. Молодець (лікар - психіатр за фахом) зачисляє Миколу Гоголя, з яким “траплялася всяка чудасія” - періодично раптово зникав пульс, припинялося серцебиття, і він упадав у справжнісіньку летаргію. Крім цього його ще мучили якісь химерні болі. У розмові з письменником С. Т. Аксаковим Гоголь повідомив, що в нього невиліковна хвороба. Він чомусь гадав, що причина її міститься в кишківнику. Згодом геній був похований... живим, під час перебування в летаргічному сні. Це виявило так зване “перепоховання” його останків (коли більшовики знищили Данилівський монастир, на території якого він знайшов свій останній прихисток. Коли провели ексгумацію, побачили перевернутого в домовині письменника. Як зазначалося, кістяк лежав лопатками догори, у чорному сюртуці, потилицю у відчаї охоплювали кисті рук і фаланги пальців. Так, Миколу Васильовича поховали живцем. Як же він там, нещасний, у закритій труні, кричав не своїм голосом, якого ніхто так і не зміг почути. Аж писав у тестаменті геній: “Заповідаю: тіла мого не ховати доти, допоки не з’являться справжні ознаки тління. На це ніхто не звернув уваги – письменника давно вважали "фобіком". Нагадую про це тому, що вже під час хвороби наставали хвилини життєвого заціпеніння, серце і пульс припиняли битися..."
Можливо, лише геніальність була причиною того, що громадськість погодилась з версією про самогубство Володимира Івасюка...
Василь Діденко. Так, так, той самий вкрай талановитий автор пісні “На долині туман”. Пісня ще й досі живе в Україні сліди ж поета загубилися в лабіринтах київської божевільні - Кирилівки.
До когорти божевільних не безпідставно вписали й видатного українського художника Миколу Врубеля. Конфліктна й непередбачувальна натура майстра викликала безліч пліток та пересудів серед київської публіки. То в обличчі Богоматері сучасники пізнавали кохану Врубеля - Емілію Прахову, то в ликах іконостаса Кирилівської церкви відзначали скандальну подібність зі спільними знайомими з Києва. Дивацтва поведінки маестро, яких щоразу більшало, ішли йому на шкоду. Поверх майже готових картин, у хворобливому стані він малює якісь чудернацькі квіти, або своїх коханок лише тому, що саме в той момент у нього під рукою не опинилося чистого паперу, чи полотна. Він міг прийти в гості з розмальованим зеленою фарбою носом і заявити, що не бачить жодної різниці між такою косметикою й жіночою. Або прогулювався містом в одежі молодого парубка часів Тиціана.
На всю міць непересічний талант художника розкрився таки в Києві в 80-тих роках ХІХ ст. Проте коли одному авторитетному психіатру, показали варіянти його “Демона”, то він переконано дійшов висновку, що на них зображено хворобливі переживання автора. Великий художник помер 1910 року в Санкт-Петербурзі в психіатричній лікарні.
Так усе таки, що ж таке геніальність? Багато хто щиро вважає, що тільки непомітна межа відокремлює божевілля від геніальності, а у свою чергу кожна геніальність має свою частку божевілля. Раціональна зернина в такій думці, безперечно, є. Вона закладена в самому формулюванні того, що узагалі є патологія. Це те, що виходить за межі норми. Так само й геніальність не є нормою. То що ж це? Погодитись зі світилами науки, і прийняти визначення, що це, щось близьке до хвороби чи й сама хвороба... Але чогось дуже б того не хотілося, бо геній, (подає філософський словник), - людина, якій притаманна найвища творча обдарованість, творчі інтуїтивні здібності. Генії ті, що створюють нові вартості в царині духа. У кожному випадку, це завше вихід за межу. Геніїв бояться. З ними воліють не вступати в близький контакт, - знають, це не зовсім звичайні люди.
Усі знають, що таке художня проза, вірші, картини, але чи задумувались, наприклад, над тим, окрім усіх даних вами визначень, це ще й ключ від потаємних дверей. Можливо єдиний ключ, у паралельну реальність, куди веде нас автор. Цей процес відбувається частіше, аніж гадаємо, можливо, власне тому, що не задаємо собі труду над цим задуматись. Звичайно, я не говорю про будь-яку прозу, картину чи вірш, а саме про ті, що відмічені “страшним даром”. Явлену Даром художню правду загал сприймає за правду життя, і поки читає живе в іншому вимірі, хоча читачеві здається, що живе в реальності... Він приймає її за абсолютну правду й абсолютну реальність, бо вона насправді є реальністю, але от не нашого світу, не нашого виміру, не наша, реальність. Це відкрите для нас чужим Даром, віконечко у світ, яким його бачить геній. Ми в нього віримо, (не можемо не повірити!), бо це правда, тільки зовсім інша - художня правда явлена “страшним Даром”. Геній не може не відкрити завіси у свій світ, це, що вздрів, побачив у собі певним чином, бо не йому належить, не він є того єдиноначальним власником. Ісус, коли творив чуда, частіше просив людей нікому про це не говорити. Людина - не Бог. Людина, що отримала “страшний дар”, невимовно мучиться ним. І, можливо, висказати його, і є для неї єдино можливим порятунком.
