Пила каву, курила сигарету. На балконі 7 поверху. По кісточки у снігу. Дівчинка з довгими мокрими косами одягнена в чорний атласний халатик. “Fort” i “Hypnose”. Гівняна кава. Сигарети забув Екс. Вона не курила. Не пила, не влаштовувала істерик, не ревнувала, не брехала, не любила, не різала вени/артерії, не фарбувала нігті.
«Мм. Треба щось міняти.» - своєрідна захисна реакція, витоки якої залишимо психологам чи краще психо-патологоанатомам.
Так як робити проколи у вухах вже не було як (вона любила мінятись…), вирішила пофарбувати волосся: більш-менш безпечно, не болюче і помітно.
Втопивши напіввикурену цигарку у кавовій гущі, залишила Його гидке горнятко з написом «Kazantip» і зайшла до теплої кімнати.
Скинула на підлогу халат, одягнула джинси, майку – на автопілоті. Залишаючи мокрі сліди (так, ніби танула від кімнатної температури), пішла до ванної кімнати: недбало щось закрутила з мокрих кіс, підфарбувала очі. У дзеркалі відбивались тільки очі. Великі, зелені, з розконцентрованим поглядом і синцями. Якийсь час дивилась десь всередину себе. Згадувала що вона тут робить? Зусиллям волі сконцентрувала погляд. Посміхнулась. Дзеркало тріснуло. Імпульсивно забинтовувала руку по дорозі до дверей. Накинула пуховик, всунула у вуха наушники, взулась, замкнула двері.
О»пів на третю ночі працювало не так вже й багато магазинів, де можна було б купити фарбу для волосся. Один з них був за кілька будинків. Їй щастило. Все життя їй щастило…
Стояла у відділі побутової хімії, читала назви фарб: «дика вишня», «шоколад», «кориця»... Вона любила і шоколад і вишні і корицю. І Його любила, колись. Кутовим зором побачила сек»юриті, який маячив у просвіті рядів товарів.
«Ок, хіба суттєво? Хочу – примружила втомлені очі - «крові з молоком»…» - взяла «перший сніг» і «індійську червону» - Він ненавидів блондинок, а Вона - Його .
Розрахувалась.
Надворі падав сніг. Вдихнула на повні груди. Видихнула. Задзвонив мобільний («чорррт!») . На екранчику писало «Екс», хоча сам «Екс» про це ще не знав. Зціпила зуби і нервово всміхаючись натиснула на кнопку:
- Алло!
- Привіт, кицю! Ще не спиш? Слухай я за тобою так скучив, може заїду? – скоромовкою, ніби знав все на світі, ніби знав її і те, що вона зараз скаже: «Звичайно, сонечко».
- Коханий, - крізь бинт ледь-ледь сочилась кров – я боюсь це не сподобається твоїй нареченій.
- …? Ти про шо? Яка ще…? - він справді не міг зрозуміти.
- Напевно не я маю тобі про це казати, але ти станеш татом. – Спокійно і буденно, відсторонено. Надто відсторонено.
- Ого! Так раптом, - якісь коливання – Але ж це класно?! Тільки доведеться трохи зачекати з одруженням, мушу підзбирати… - Він досі думав, що все знає, «контролює ситуацію».
- Запросиш? - Цинічна усмішка. – Не хочу даремно нервувати Танічку, - з усієї сили копнула грудку снігу.
- КОГО?- о, почав нервувати - допер, нарешті.
- Все, бувай. Дякую за секс. – Вимкнула телефон і свідомість.
Тепер про титул «Екс» знає, чи, принаймні, здогадується.
Трохи заспокоїлась. Майже перестала ненавидіти. Повільно йшла, несла тишу в голові, як чашку по вінця наповнену чаєм.
Прийшла додому. Увімкнула музику, повідкривала вікна (досі чувся запах його тіла), згребла постіль і кинула її до пральної машинки, пішла до ванної кімнати, захопивши фарби. Мимовільно глянула у тріснуте дзеркало – про себе попрощалась з брюнеткою, з тою, котру Він називав «Серденько» і чиї візерунки вибив собі на передпліччі.
Через 2 години на балконі стояла зовсім інша. Вона пила зелений чай і куталась у махровий халат. Райдужка очей стала світла, вицвіла? Чи може відтіняла новий колір волосся? Чи нову душу: без дзеркал, без кохання, без сухих квітів і каміння?
«Так краще», - посміхнулась, як важка хвора, як після хіміотерапії і практично безнадійної операції . Посміхнулась кутиками губ: «Вільна» - легким непомітним рухом скинула горнятко з холодною, присипаною снігом кавою, і недопалком - воно нечутно впало і розбилось на багато дрібних непотрібних скалок, як і те, що він називав «коханням».
Світало.
