...От людині з добрим зором невтямки, що це за мука – розбивши окуляри, далі вештатись вулицями… Адже не зроблять нових за годину…. От стоїш на зупинці, чекаєш на маршрутку. О – їде. Але який номер, чи це моя?.. Ну, коли вона уже повз мене проїжджала, номер то я роздивився, звісно, я ж не геть-то уже сліпак. В окулярах лише читаю і телевізор дивлюся. Просто, коли задумаюсь, рухи часом стають нескоординованими і гулю на нозі вчора об стілець набив лише через це. А так усе нормально, справді. Так от, номер я побачив, почав махати руками, але де там – проїхала. І не зупинилася. Гаразд, не на поїзд же спізнююся, почекаю на наступну. У когось, хто поруч стоятиме, спитаю, який номер. Але тільки надумався, рота відкрив, як якась бабця торгає за рукав, мовляв, онучку, а що то за маршрутка їде, який номер?..
Та ну її, маршрутку, пройдуся краще. Іти півгодини. Розвіюся трохи, бо після сесії досі сам не свій. Окуляри ось розбив. Вщент. І ще Мар’яні треба конспекти з англійської повернути. А то негарно – позичив і тримаю хтозна скільки… Стоп. А це не вона часом за вітриною стоїть?! Про вовка помовка… Так вона чи ні? Чорт, треба ближче підійти… О, побачила, мене, рукою махає. Точно, вона!
… Я зі сміху вмру через того типа. Іде, на людей натикається, на сам голову задер догори, ворон рахує чи що… Під ноги дивися! Чудо якесь просто. О, зупинився. На мене витріщився. Проходь уже, що, не бачив, як вітрини витирають? Цікаво дуже? Проходь давай. Ні, став, усміхається, що й рукою мені маше… А може, я його знаю?... Та ні. О, зірвався з місця, сюди чимчикує. Ти б не на мене дивився, а під ноги собі, бо зараз як гримнеш… Ох! Оце ж тільки подумала! Як наврочила!
… Ну гепнувся! З розгону, на коліна і долоні. Розповім комусь, що спіткнувся – на тротуарі! – об голуба! – не повірять. Засміють. О, полетів. Йому хоч би що, з нього й пір’їни не впало… Диверсант летючий. Був би я зараз в окулярах – точно б розбив. Та ще на очах у Мар’яни, ця ще півроку буде згадувати усій групі, «як наш Руслан перечепився об голуба», вона така. Руки цілі, подряпав лише трохи, і коліна.. На, маєш. Штанину роздер по шву. Ну, я як я тепер по вулиці піду, рукою її закриватиму чи що, так я ж не орангутанг, у мене руки не до землі.
...А він добряче забився. І кров на руках… Оце побажала, навіть не говорила нічого, подумала тільки. Зараз, я на хвилину лише вийду…
… - О, привіт, Мар…
Ніяка це не Мар’яна, виявляється, а якась незнайома дівчина. Уявляю, що вона зараз про мене думає. Так, якби проводили міжнародні конкурси «як справити найгірше враження на дівчину», був би я сьогодні золотим призером.
- Та ні, нічого, я вас з іншою сплутав. З дівчиною знайомою, от стояв, приглядався, вона чи не вона. А ви ще махати мені почали… Вітрину протирали? Ні. Не роздивився, я окуляри не захопив.
(Ну, так, у мене поганий зір! Мінус п’ять! Таке буває!)
- А я ще думала, і чого він на мене так дивиться?... Слухай, у тебе ж кров.
- Подряпина. То можна на «ти»? Вибач, по-дурному вийшло. Руки б десь помити, не проти, якщо я до вас зайду, у вас там якийсь кран з водою є всередині. Так, я уже бачив, що вона роздерлася. Як, «що зроблю»? Другу наддеру, щоб обома ногами світити і піду, як шотландець на параді. Защепити, булавкою? Можна, в принципі, і булавкою…
…Ну все, штанина тепер як нова! А увечері ми з Іриною домовилися зустрітися, піти кудись разом... Ще б окуляри нарешті полагодити!
