Я настільки неперевершена, що не можу пройти повз власну красу. Будь-де задивляюсь на цю божественну вроду. Ну, подумайте, добродії, як нам, красунечкам писаним важко живеться. Проходу не дають представники сильної статі. Смертельно змучилась від компліментів та масних поглядів. Щоправда, я й сама слиною схожу, як побачу в дзеркалі омріяне тисячами... ні, міліонами, личко! Але ж я кріплюсь, не кидаюсь на відображення. Мені щохвилинно доводиться споглядати сліпучу вроду, а я тримаю себе в руках. Чоловіки ж, як зобачать мене, то починають стрибати навколо. Штани-намет, одним словом…Моя мама повиносила з хати геть усі дзеркала, бо не можу до інституту вибратись вчасно – зображення спиняє. А зиску? Таке б’юті й у полірованих меблях фіксується і з скляних дверцят мікрохвильовки випинає, та й людям пельки не позашиваєш…
Нещодавно один елітний лікар (також мацав мене поглядом) виявив у моєму модельному організмі невеличку, так би мовити, хибу. Трохи шия ліворуч скручена… Ні, ні, не подумайте, що то потворно! Просто кокетливо так, елегантно обличчя повернене на три чверті. Так, аби було добре видно й фас і профіль. І я вам скажу, однозначно, там є на що подивитись. Так от, про спазм у шиї: на мою думку, він професійний. Справа в тому, що йдучи до інституту, а я завжди ходжу пішки, хоч би як не припрошували отари кавалерів сісти до їхніх найкрутіших тачок… так от, йдучи до інституту пішки, а інститут знаходиться від мого будинку через ще один будинок, у якому крутий магазин з величезними вітринами…так от, йдучи до магазину, тобто, до інституту, маю змогу побачити себе не в застиглій прекрасній формі, а так би мовити на карколомному злеті. Хода – задивишся, ступаю мяко, спина пряма, плечі відкинуті назад, я вже мовчу про вигини. Фігура – що вам сказати! Ноги рівненькі, дивуюсь чому вони ще не в телевізорі. Після діагнозу хірурга намагалась ліворуч, де саме й припнули магазин, не дивитись, розвертала фейс на дорогу, та голова за мить уже прикипала до гаптованої галограми мого силуету, що вимальовувалась на склі.
Дивлюсь, значить, як у мене руки світяться засмагою уздовж дев*яносто-шістьдесят-дев*яносто, як випинаються груди, аж зирк – у вітрині чоловік на невеличкому постаменті. Не людина – Бог! Ви не можете зрозуміти, бо не бачили. Та й навряд чи кожному смертному відкриється відчуття справжньої краси, як от обраним. Така сама гламурна неперевершеність, як і в мене. Шикарно вбраний, комар носа не підточить, фактурний до нестями – легкий наліт накачаності, впевнений у собі. Вкипіла у бруківку і як дурепа роздивляюсь його, ніби чогось прошу. Хлопець нічичирк, застиг, наче манекен. Але ж знаю, що він не пластмасовий...Он, на шиї жилка б’ється. Схаменулась, усвідомивши, що погладжую витонченими пальчиками з французьким манікюром не надто чисте скло. Згадала про гордість, про те, що й сама не задрипанка, відійшла подалі, використовуючи найкращі взірці подіумної ходи. Стою біля дороги, вдаю, що ловлю таксі. Раз по раз поглядаю на годинника, зітхаю, втягую щоки... Коротше, зображаю, що запізнююсь. А сама сміливим поглядом кінозірки оцінюю, чи не звернув на мене уваги. Поки що ні. Нічого, думаю, і не таких приборкували. Красень вдивляється у далечінь, злегка водячи очима. Біля мене раз по раз зупиняються таксисти й так, прості дебіли, але я їм швиденько даю відкоша. Мовляв, не звикла їздити у таких низькосортних тачках.
Раптом, дивлюсь на нього, а він посміхається. Шкіриться прямо до мене…Хто б сумнівався, що потрапить на гачок? Я виструнчуюсь, аби мав змогу обдивитись вповні, чим володію й відповідаю голлівудським смайлом. Він махає мені рукою й метеляє головою. Боже, як граціозно падають пасма його білявого волосся на рівненького лоба, як ефектно відкидає чуба назад. Хлопець тицяє у мене пальцем й, приклавши руку до грудей, жестами просить чекати на нього. Я маніжуся, кусаючи губки, вдаю, що розмірковую, а тоді ствердно киваю й показую п’ятірню, що має означати, чекатиму лише п’ять хвилин, не більше. Він, о Боже, надсилає повітряного найпалкішого у моєму житті поцілунка. Втративши пильність, бо вже закохалась, театрально підхоплюю віртуальну цінність й демонстративно вкладаю її до сексуального ротика, еротично облизуючись. Хлопцеві це вочевидь подобається, він мліє… Повертається спиною до мене й хутко вибирається з-за невеличкої огорожі, яка його підтримувала. Я тим часом розмірковую: «Класна робота. Стоїть у вітрині, приманює покупців. Ще б пак, такий би не приманив». За роздумами не зводжу очей з автоматичних дзеркальних дверей. Через хвилин десять він з’являється. У русі – ще привабливіший. Йде до мене, розкинувши руки, мріє обняти. Не наважуюсь стрибнути йому на шию, хоча дуже цього прагну. Думаю: "От, прийшло на мою вулицю щастя. Помітив мене, нарешті, гідний такої краси й витонченості чоловік". Як калатає серце! Як пульсує у жилах кров! Ноги підгинаються, коли подумаю, що буде далі.
- Привіт, сонечко! Я за тобою сумував. – чую з-за спини. Ненавиджу того, хто говорить. Навіщо так кричати, невже не бачить, що тут зароджується кохання, що поруч з таким почуттям немає чого розкривати свою пащеку, бо можна сполохати чуже щастя. Повертаюсь, аби показати свою зневагу до балакуна. Біля БМВ, яке я нещодавно спиняла, та не встигла відфутболити, стовбичить лисий підстаркуватий чоловік з величезним оберемком троянд, заглядає поверх моєї голови. Я подумки плюю на плішивого й розвертаюсь до свого кохання. Вхоплюю запах «Шанель Алюр», що він залишив по собі, дивуюсь, чому юнак промайнув повз.
- Моя любове! – ніжно промовляє красень з вітрини… до власника машини. – Більше ніколи не запізнюйся. – набундючив губки, беручи до рук букета.
Тоді уздрів приголомшену мене, насупив брівки, з огидою та образою у голосі поділився спостереженням з другом:
- Фі, - каже, - які бувають негарні жінки...
- Ти б бачив, сонечко моє, що вона тут виробляла. – відкриваючи дверцята перед «сонечком», повідав підстаркуватий.
Авто зірвалось із місця, обдаючи моє неперевершене модельне тіло пилюкою.
