22:42
Я вийшов з дому. Ще коли виходив, то звернув увагу на двері, нові двері, зроблені під дерево. Особливої хизакуватості цим дверям надавала дешева жовта ручка, зроблена під виріб із золота. Якщо простими словами, то захват у тупих сусідів, але істеричний сміх у знавця. Мені чомусь до нестями захотілося кави з вином. Так, саме з дешевим червоним вином. А чому б і ні? Ось у Англії (здається, що в Англії, а здається, що здається) слов'янин придумав каву з вершками, відкрив свій бізнес на цьому...
До речі, треба щось придумати на рахунок власного бізнесу.
...І хто сьогодні не знає кави з вершками?
Я вийшов на свою рідну вулицю – вулицю Січових Стрільців. На дворі стояла – заморозками стояла – зима. Яскрава зима, кричуща блідими щоками зима.
Потрібно було погуляти містом – вечірня прогулянка, вечірня харизма, вечірній психоз.
Розбиті сходи, надщерблені поручні – все це так схоже на післявоєнний період. Забилось у кутику маленьке сіреньке кошеня. Воно вже нікому не потрібне. Ще місяць чи два тому його любили, пестили, годували, але вже зараз воно вільне. Вільне і голодне.
Біля під’їзду стояло двоє хлопців. Вони вже були напідпитку. Добряче напідпитку. Я першим привітався:
– Вітаю, хлопці.
– Прівєт, чувак. На блядки? – спитав той, що вищий.
– Та ні, просто прогулятися, – скривився я. Чому все зводиться одразу до цього? – А ви типу тільки чекаєте на блядки, так?
– Тіпа таво, – подав голос той, що менший. Несподівано в його руках з’явилася пляшка і склянка. – Третім будеш? У нас тут гулянка. Тіпа паті.
– Та ні, дякую, – відмахнувся я і почав набирати ходу, щоби подалі від них, подалі від блядок з інвалідами. – Бувайте!
Браві парубки зовсім не розчарувалися через втрату третього. Схоже, що я був далеко не першим їхнім ймовірним третім.
Я знав, на що вони очікують. У нашому під’їзді на першому поверсі живе дівчина легкої поведінки. Тобто жінка доволі, я б сказав, важкої поведінки. Усіх розцінок я не знаю, але вона бере не більше десяти гривень. За акт. І всі з цього раді. Старшим чоловікам десятка не вирішує сімейного бюджету. Молодим червонець – це лише дві пропущені дискотеки.
Я би не згодився на послуги цієї жіночки легкої поведінки по трьом причинам: я в житті не зміг би торкнутися її мерзотної шкіри, не блюючи перед тим; я в житті не зміг би зайти в її житло, де хлів, Армагедон, Содом і Гоморра – і все це поміщається у двокімнатній квартирці; я ніколи в житті не займався би цим за гроші.
В принципі...
Можна додати і четверту причину: я шукаю кохання, а не секс.
Консервативний погляд на життя.
Конструктивний погляд на смерть.
Вулицею там і сям ширяли дівчиська, гопнічки, пари попідручки. Дорослих не спостерігалося. Усі, кому більше двадцяти п’яти, дивляться у пізній час магічне телебачення – самий пік усіх новин і серіалів.
Я завжди любив спостерігати світ, як він є. Особливо під музику. Скажімо, йдуть ось дві симпатичненькі дівчини, захоплено розказуючи про свої гулянки в інституті, після інституту, поза інститутом. Мене їхні балачки зовсім не цікавлять. Тому я вмикаю свою флешку. І помічаю зміну свого настрою після кожного натискання на кнопку „next”
Дополнительный 38-й догнал меня в конце пути.
Дополнительный 38-й догнал меня в самом конце.
Поздняк: я был уже дома!
Ты сидела у окна и пила свой вечерний чай.
А потом на дом опустилась ночь..
– Если можешь, прости!
– Если хочешь, кончай!..
І ці дівчата йдуть, махаючи руками, посміхаючись усім навколишнім, радіючи від того... просто радіючи.
Кнопка „next” – і
Я выпил бы водки, забил бы косяк и курил,
Я даже ударил бы в вену холодной иглой –
Только б не видеть блядей на углу,
Только б не слышать урлы в подворотнях.
В сердце я верю, что ты будешь рядом со мной...
Надворі ніч. Дівчатам страшно і холодно. Вони заглядають, трясучись, за кожен ріг будинку, відчуваючи там маніяка. Вони скоса поглядають на мене, побоюючись ножа та нестриманих сексуальних бажань.
Кнопка „next” – і
В воздухе пaхнет бедой
Целых две тысячи лет,
Жизнь тaк жестокa
Ha этой проклятой земле...
Улететь бы птицей, прочь от проклятой земли,
С небом чистым слиться – вот о чем мечтaешь ты...
Беги, беги зa солнцем...
Дівчата сумні. Їм обрид весь цей світ. Світу обридли вони. Всі всіх задрали. Задрали в дошку. Єдиний вихід – суїцид.
Музика справді змінює світ.
І любов змінює світ.
І війна...
Ні, з таким настроєм далеко не зайдеш. Тому я натискаю знову на кнопку „next” – і йду.
Как-то раз по весне ранней
Поманила пожар-птица
На дороги Земли дурня
К Солнцу тропы искать.
Над Землей городов крыши,
А над крышами дым-сажа,
А над сажей небес выше –
Солнца белая рать...
Я вирішив піти по вулиці імені Щорса.
8 годин опісля
Просто санітар.
Санітар Саша підробляв тим, що сидів у моргу. Насправді в нього були побільше обов’язків у морзі (робота все ж таки), але то було так, юридично. Юридично він повинен був щось розтинати, робити якісь хтиві висновки… але така вже нині держава, що ніхто нічого не перевіряв, ніхто нічого не декларував. Отже, все, що можна було потім сплавити на чорному ринку, витягували з трупів, а залишки (набиті зазвичай старими мотлохом і ватою) віддавали рідним.
Це була тупа та рутинна робота. І до того ж – противна. Звісно, в перші рази Сашко не завжди витримував смороду, колотих ран, опіків, ампутованих кінцівок, перегнилих очей... Але то було спочатку. Зараз це все було щось на кшталт гострого матеріалу для журналіста чи політичного в’язня. Чи для мента. Чи для сексопатолога. Це була робота. Рутинна та противна робота.
Ось і зараз перед ним лежав один молодий парубок. Скільки ж таких, як він, проходить через морг?! Багато. Дуже багато.
Парубок був навіть доволі симпатичним… але після автокатастрофи обличчя посиніло, посунулось, на лобі прорізалась тріщина, нашвидкуруч зашита хірургами. Цей череп Сашкові дуже нагадував картину Сальвадора Далі „Поява обличчя та вази” – це був уже і не череп, і ще не ваза.
Тому що страшенна морока одягати мішок м’яса, важкий неповороткий мішок протоплазми). Знайшов документи. Паспорт
страшенно пожмаканий. Здавалось, що на ньому розкладали закуску, випивали, потім нюхали фен, а вже тоді віддали власнику. Цікаве ім’я у цього парубка – Ноп.
Сашко підняв телефонну слухавку і продиктував прізвище та прописку Нопа, а взамін попросив знайти йому рідню. Тобто рідню Нопа. Потрібно комусь подбати про це тіло. Звісно ж, можна старим добрим способом – спопелити тіло, – але... Не гуманно це.
У цьому Сашко відчував певну насолоду – сповіщати рідних про смерть чоловіка, жінки, дитини... Це, звичайно ж, не зовсім гуманно, але приємно. Робота і задоволення – потрібно поєднувати корисне з приємним.
– Ех любий, не пощастило тобі сьогодні, – з сарказмом промовив Сашко та подивився в очі трупу (закриті). – Не пощастило зовсім.
Тут у голові Сашка пролетіла думка про книгу. Цю книгу йому подарувала позавчора одна дівчина. Дуже гарна дівчина. І ноги у неї дуже довгі. Книга тупа, жахлива, безталанна, нудна та огидна, але відірватися він не міг, тому що думав про довгі ноги, коли читав цю купу мотлоху.
Сашко взяв книгу, сів обабіч трупа, усміхнувся і почав читати.
Корисне з приємним...
22:58
Я звернув із вулиці імені Щорса в центр, на вулицю Шевченка. Просто мені страшенно хотілося кави з вином.
А хто, як не я, дозволить мені розслабитися?
Очевидно, що ніде зараз не знайдеш кави з вином (тому що це лишень майбутній бізнес, і то мій, мабуть), але можна було знайти хоча б кави. Або хоча б вина.
У ту ж мить я подумав про одинокого. Англійською воно звучить lonely… а українською це лишень три букви – сам…
Усе було б по-старому, якби не війна. Тобто якби не військо. Цебто не армія.
Поголили мене три роки тому. Поголили, дозволили взяти торбу, пам’ять про поцілунки – і забрали. Хто плакав, хто потакав, а я просто не знав, що мене чекає.
Першим шоком був наш командир. Це був алкоголік, нахаба і просто ница людина. Старі люди про таких кажуть: „Не всіх дурних війна забрала”. Його – чи то на щастя, чи то на горе – не повністю забрала. Тобто надщербила, надшматувала. В результаті у командира залишилося дві ноги, одна рука і півголови. Насправді голова у нього була цілісна, але розуму не залишилося – півголови.
Другим шоком були його співжителі й товариші на два роки. Більша частина з них була ще підлітками. Дурнуватими дітьми, які вже знали на нюх сперму, але ще шукали клітор. Друга частина – набагато менша – складалася з поголених (ще давно до армії поголених, тому що в армії всі були однакові, мов китайці) нахабних, прикрих і, найголовніше, сильних „пацанів”. Як завжди, менша частина гнобила більшу.
Третім шоком була дисципліна, тому що це була не дисципліна, а просто садизм.
Далі всі ці мої шоки подвоювалися з кожним днем.
Так і жили. Ледь не вмерли.
Закінчення служби всі чекали, як раю, польоту в космос, першого косяка, гарему – і все це разом.
На диво – тоді ще не всі вірили – служба і справді закінчилася.
Потім я повернувся додому. Сподівався раю, космосу, гарему, а отримав розчарування.
Англійською – lonely, українською – сам.
Як у казці, але навпаки.
Герой виграв принцесу, півцарства, але повернувся ні до кого. Друзі... Частина з них (більша) виїхала з міста – вчитися, працювати, в бігах, від батьків, на той світ. А частина (менша) залишилася, але на правах повноважених мужчин – шефів, замісників шефів, приватних підприємців і просто чоловіків. Не проглядається аналогія між армією та постармійським буттям?
Робити з друзями тепер нічого було.
Нічого цікавого не було в друзях.
Нічого цікавого не було в друзях.
Було тільки ігнорування – ігнорування його телефонних дзвінків, запрошень на футбол, на пиво, вітань з днями народженнями і врешті-решт його куцої особистості.
Це вже було занадто.
Кидайте троянди, аплодуйте, жбурляйте помідори, бийте, але не ігноруйте. Не сидіть з тупими обличчями перед театралами.
У театрі, ясна річ.
Мабуть, варто було самому оженитися, виростити дітей та стати шефом чи замісником шефа... Але не тягнуло.
У батьків на шиї теж недовго довелося висіти – тепер і у них, і у мене з’явився характер. Або просто: не жилося нам разом. Звісно ж, і я їх, і вони мене любили, але був ще побут. Може, любов і врятує світ, але побут обов’язково його занехає.
Побут завжди пхав палки в колеса коханню.
Саме тому в раю – рай. Там немає немитої посуди, брудної долівки, храпу ночами, голосної музики, одного телевізійного пульту на всіх, скрипучих дверей, дебільних розмов вечорами. У раю просто нема земного побуту – і все тут.
Мабуть, у пеклі цього побуту дуже багато.
Підсумуємо: більша половина друзів виїхала, менша половина стала «матеріальними», з батьками залишилися телефонні дзвінки, походи на ринок і вечірні чаювання.
Віднімемо: 15 годин, які залишаються вільними від сну, приготування та споживання їжі.
Ми в мінусах.
Я в мінусах, тому що в мене залишається ще море (океан, бездна, прірва) часу, який нема куди витрачати.
Ой, варто додати туди ще роботу, на яку йде теж доля часу.
Тоді ми вже ближче до абсолютного нуля, але все одно в мінусах. Звук у навушниках обірвався...
Увімкнувся „repeat playlist” – і пішла знову перша пісня:
Песен еще ненаписанных, сколько?
Скажи, кукушка, пропой.
В городе мне жить или на выселках,
Камнем лежать или гореть звездой?
Звездой.
Солнце мое – взгляни на меня,
Моя ладонь превратилась в кулак,
И если есть порох – дай огня.
Вот так...
Англійською воно звучить lonely… а українською це – сам…
11 годин опісля
Мамі зателефонували кілька хвилин тому.
Вона вмить зрозуміла всю абсурдність свого життя. Так, вона жила заради свого сина, свого Нопа. Він для неї був усім. Вона працювала вдень і вночі, щоб заробити хоч якусь копієчку йому на освіту. Вона розуміла, наскільки важко зараз влаштуватися на роботу молодому парубку, який тільки-но закінчив інститут. Просто молодий спеціаліст без практики, просто непотрібна деталь у механізмі цивілізації.
І ось вона так довго дбала, плекала, любила свого синочка, а його не стало. Просто не стало… А чому в Києві? Що він робив у Києві? Чому її синок не довіряв їй, любій мамі?
Довіряв.
Але шкодував.
Діти, як і їх батьки, дбають про родичів. Хто сказав, що тільки мати плаче ночами? Хто переконуватиме когось у тому, що батьки більше люблять дітей? Ноп любив маму. Саме тому він не розказував про всі свої походеньки.
А мати не знала.
Або не хотіла знати.
Але чому в Києві? За стільки кілометрів від дому...
Вона вже зателефонувала чоловікові. Незабаром він приїде додому, до неї – в цю пусту домівку, в цю безодню сліз, в цю печеру смутку – без сина. І вона знову заплакала. Плач, плач, мати... Хто ж бо, як не ти?
Пролунав телефонний дзвінок. Мама встала, витерла сльози – еліксир старіння – і пішла на звук. Телефон все дзвенів і дзвенів, а вона все йшла і йшла. Здавалося, ніколи не досягти кінця коридору. Здавалося, це коридор у нікуди. Але вона мусила дійти,
тому що там крилася надія. Саме цей дзвінок міг сказати, що вийшла помилка – ЖАХЛИВА ПОМИЛКА, – що її син живий, що ще є сенс життя. Тому вона мусила дійти...
Спогад, прекрасний спогад виник у маминій туманній голові...
Ноп приїхав з Тернополя. Він цілими тижнями затримувався там, на роботі, тому його поява порівнювалася зі святом. Вона обійняла його, стала розпитувати за роботу, за образи, за турботи...
– Мам, мені скоро будуть платити більше, – несподівано сказав син.
– На тій же роботі? Чи ти хочеш знову кудись перестрибнути? – здивувалася вона. – Тримайся вже одного місця, а то...
Але Ноп перебив її:
– Ні, на тій же роботі. Просто мені дають кращий проект, тому буде й доплата.
– Це дуже добре, любий, – щиро усміхнулася вона. – Я хочу, щоб ти собі обов’язково купив шикарний костюм. Ти у мене гарний, тому заслуговуєш на найкраще. Синку, тебе повинні помічати... – тут вона згадала про примітивних сусідів і додала: – Помічати з доброї сторони.
– Так, ма’, обов’язково. Але я тут подумав собі, що добре було б купити тобі мобільний телефон.
– Ой, синку, не треба. Нащо воно мені на старості літ? – серце забилося частіше від проявленої поваги, але вона не могла прийняти такого подарунку. – Ти ось собі купи якийсь гарний...
– Гаразд. Я ж і так бачу, що тобі він потрібний. Отже, він у тебе буде, – Ноп розумів, що добровільно мати ніколи не згодиться на таку любов. – Я просто хотів дізнатися, що саме тобі подобається.
– Я в тому ніц не розумію. Та і не треба воно мені, любий...
І вона знову плакала. Плакала знову, тому що стаціонарний телефон був, мобільний телефон був, але сина вже не було. Мама закрила обличчя мокрими від сліз за останні дві години руками, пальці видирали волосся, очі були міцно замруженими. І розмружити їх вона не бажала, тому що тоді перед очима постав би світ – прекрасний білий світ, – але без нього.
Чому Ти, Господи, караєш так її?
Чому дозволяєш матерям хоронити своїх дітей?
Чому?..
Телефон вибухав...
Вона плакала...
23:13
Я зрозумів уже, що все в цьому місті зачинене. Так ще ж зовсім не пізно, а уже всі сплять. Це просте провінційне містечко, зернятко в полі пшениці, а поле уже трамбують комбайни – буде багато зерна цього року.
Але всі вже сплять. Навіть бравих мордоворотів немає на вулицях.
Я почиганив по вулиці Шевченка далі й вийшов прямісінько на Львівську. Ох, ця славна Львівська. Вона відома двома характеристиками: своїми битими, майже сільськими, дорогами, а також озером, попри яке проходила-протікала слиною через брудний писок, відкриваючи прекрасний краєвид запліснявілим жителям, славна вулиця – Львівська.
Відчуття дикого непереборного ігнору з’явилося в мене. Всі мешканці цього провінційного міста, цього розсипаного по порослій мохом коморі зерна, ігнорують його. Вони вже просто сплять, дрихнуть, нічого не підозрюючи. Ніхто не привітається зі мною, ніхто не вдарить по пиці, ніхто не спитає: „Вибачте, ви не підкажете, котра година? А прикурити є?”
Я жив колись у цьому місті. Колись тут було дуже багато моїх знайомих, кілька щирих друзів. Щирих друзів – це вже сьогодні банальне словосполучення, чи не так? Зараз ці друзі теж живуть. Зараз ці друзі ще існують. Ніхто і не міг сподіватися, що жменя цих самозакоханих, половину життя немитих листочків
у кліточку, які все ж втягли утікаючу душу назад, в ці немиті більшу половину життя тіла. А когось врятували батьки. Так, саме проживуть ще таку величезну купу років. Хоча, надія вмирає остання... Мабуть, вони сильно надіялися, тому й вижили. А комусь вижити допомогли лікарі в пожовклих халатах поверх сорочок «предки», які й отримували найбільше в потилицю через гулянки своїх діток, подарували другий шанс паросткам свого короткого і безлистого дерева.
Зараз ці друзі ще живуть.
Ще існують.
Тому що існує музика, а довкола неї існує світ. Плеєр грає, тому я живу. Пісня – це лист у світ.
В одном из неснятых фильмов Федерико Феллини,
На тоненькой льдине, в бокале "Мартини".
Герой на героине, героиня на героине,
И двойная сплошная пролегла между ними. Зря...
Зря ты думаешь о смерти.
Я хочу найти письмо в пустом конверте
И прочесть
тебе...
Заслужений майстер хореографії – вітер – танцював довкола мене, крутив смугою листя і пилюки, обурено підстрибував і тягнув до свого танцю. Та куди ж мені, любий, до танцю?! Хіба ти не бачиш, що не в тому стані зараз я? Та й взагалі я не вмію танцювати.
Але він і далі вигравав, запрошував, блазнював.
І я піддався його натиску й побіг. Я розбігся до швидкості світла. Я летів метеоритом по загубленому серед століть місту, я летів через увесь безглуздий світ.
Але вже за кілька хвиль я стомився і перейшов на ходу. У грудях щось кололо. Не ті вже літа, не того забарвлення волосся, не той вже я. Вітер зрозумів, що нездатний я змагатися з ним, і утік. А я з цього був тільки радий. Для чого мучити одне одного? Я ж бо не хочу танцювати, а він ніколи не зможе думати. Кожному – своє. У цьому і є вся дивина існування.
А почалося існування з народження, думаєте? Правильно думаєте, але плювати. Плювати, тому що існувати нас принудили
батьки, а наших батьків – їхні родичі, а тих – своє коріння. Усі всіх навчали існувати. І ніхто не сперечався. А чого, мовляв? Якщо треба, то треба. І знову діти досягали рівня батьків (а деякі й перестрибували останніх). Всі з усього щасливі.
Хоча в той час, коли батьки показували своє благословення, спрямовували нашу дорогу в своєму руслі, ремінцем і всім, хто потрапив під гарячу руку, навчали послуху, – саме в той час щасливим мало хто був. Тоді були свої погляди на студентські роки, на майбутню кар’єру, на обраних дівчат. Але батьки були праві. Не повністю, звісно ж, але праві.
Ну, може, на чверть.
І саме зараз цієї правоти не вистачає. Так, в цей холодний вечір мені потрібне добре чи зле слово моєї крові. Ніхто, крім них, не зможе мені цього дати. Тільки вони. Неважко здогадатися, що саме це «вони» зараз недоступне, закрите під трьома замками, загорнуте в целофанові кульочки і зафігарене подалі (тицьнув хтось кудись). І все це лишень тому, що доля усміхається.
Нема батьків.
Нема друзів.
Нема міста.
...Я хочу найти письмо в пустом конверте
И прочесть
тебе.
54 години опісля
Почав накрапати дощ. Сама погода плакала. Краяла серце. Вирізала зморшки. Била молотом по холодній сталі психіки.
Священик зачитував останні слова – буцімто, з уст самого Нопа.
Мати плакала. Батькові очі блукали з сторони в сторону, шукаючи хоч абиякого притулку. Багато друзів стояло поруч – не надто близько, щоб не лякати рідню, але й не надто далеко, щоб говорити між собою. У всіх щеміло серце. Так, він був занадто молодий. Кожен з них – з цих гарячих парубків і дівчисьок – міг потрапити в тенета смерті, як це сталося з їхнім другом. Кожен міг тут або на іншому цвинтарі напружено усміхатися та лежати з
жовтими щоками. Кожен міг не чути свої слова – буцімто, з власних уст.
А потім священик кинув грудку землі в яму – сіра прірва проковтнула засохлий шматок – і став осторонь. Тепер настала черга батьків. Саме зараз їм треба було набратися мужності та кинути свою грудочку горя, свою крихітку серця в яму, щоб вона проковтнула останній живий куточок, який залишився у душі.
Мати не переставала плакати, але все ж підійшла до краю, вибрала найдрібніші камінчики, кинула... і впала... Хтось ззаду спохватив її та повів подалі від труни, подалі від людей, подалі від душі.
Люди підходили, кидали грудку твердої, мов граніт, землі – і йшли далі. Просто вони ще були живі, вони ще мусили жити. А труна відбивала ці грудки від себе, кричала не закидати її, прохала не забувати мерця; проте земля сильніша – і врешті-решт труни не стало видно.
На свіжому місці накидали багато вінків. Над вінками височів дерев’яний хрест. Над хрестом каркали ворони. Над воронами було небо. Небо було сірим. Земля була сірою.
І твердою, мов граніт.
Людей було багато. Друзів було багато. Горя було ще більше...
Кожен з них – з цих нікчемних людських організмів – боявся смерті понад усе. Кожен з них повинен був пом’янути молодого гарячого парубка, на місці якого міг бути кожен з них.
Кожен з них...
23:31
Вже було доволі пізно. Не те, щоб хтось особливо хвилювався за мене, але все ж таки потрібно мати субординацію – і я повернув назад. Іти тим самим шляхом зовсім не хотілося, тому я, недовго думаючи, звернув на озеро. Там було затишно, там було тихо, там було холодно – там би дуже доречною була кава з вином.
Але ніхто, трясся його матері, не продає в цьому клятому місті ні кави, ні вина.
Гадай на картах таро и что осталось от кофе,
Не продырявь мне башку взглядом внимательных глаз.
Твои соленые слезы, кислые мины, душные речи –
весь этот бред...
Я умираю со скуки, когда меня кто-то лечит!
Я умираю со скуки, когда меня кто-то лечит!
Я ненавижу, когда меня кто-то...
Зайшов на добре відоме місце каменів, де ми колись купалися з друзями. Але зараз вже пройшли віки, зараз вже зима – не час купатися, бо занадто холодна вода. І вода, мов зрілий вік, мов старий демон, мов павутина в розваленому домі, мов трава на кладовищі, текла, пливла, жила вічно. І так хотілося полинути в неї, стати реологічною моделлю, бусинкою в структурно-феноменологічній теорії напруженого стану в градієнтних течіях розведених розчинів полімерів з деформівними ланцюговими макромолекулами, душею світу...
74 години опісля
Шурік піднявся.
Шурік добре розмахнувся та вперіщив прямісінько у ніс картоплинкою. Влад прикрив обличчя руками, з-під яких потекла багряна кров; але Шурік тут же доправив другим кулаком у вухо – трохи не туди попав, проте його друг все ж впав на спину.
Підбігла Оленка та почала розбороняти друзів. Але не тут було: Влад відійшов убік після удару, махнув головою і кинувся на Шуріка, не даючи тому добряче розмахнутися.
– Що ви робите? – мружачись, кричала Оленка. – Якого милого? Владик, перестань...
– Так він перший почав, – відповів зривним голосом Влад і повалив Шуріка на підлогу. – Що, вже не такий крутий? Треба було менше пити!
– Зупиніться...
Ще кілька хвилин тому обидва забіяки сиділи за одним столом, наливали горілку в три (третій стояв символічно) склянки – поминали померлого нещодавно друга. Але вже за мить скло дзвінко розбилося об стіну, а неживий став причиною бійки. Просто один з них вважав, що водій винен у тому, що сталася ця жахлива автокатастрофа, а другий наполягав на тому, що водій міг і не побачити свою жертву, що пішоходи теж інколи винні, що
всяке буває.
І справді – всяке буває в цьому світі.
Як завжди, хтось когось назвав „тупим”, хтось когось попередив „нарвешся”, а хтось когось ударив. Ударив першим. Ударив іншим кулаком...
– Зупиніться...
23:38
Вирішив уже йти з озера – занадто тут холодно, занадто тут затишно. Ще трошки залишилося прогулятися – і вже буде дім, буде тепло.
Отже, я гуляю далі, тусую від озера на вулицю Тернопільську, проходячи повз Макаронку – так у нас називають давно збанкрутілу та розкрадену вже кілька років тому макаронну фабрику – напроти неї зовсім недавно побудували чи то капличку, чи то церкву. Був би день, можна було би зайти помолитися. Хоча б жбурнути кілька копійок жебракові. Мабуть, справедливіше все ж кинути гроші бідній людині, ніж несказанно багатій церкві.
Вслед смотреть уходящим будем –
Незавидная это доля,
Если люди – не просто люди
Если люди – не просто двое.
А настойчивый голос чей-то
День и ночь мне твердит ответ:
"У него есть большие деньги,
У тебя таких денег нет"...
Але помолитися теж можна, тому що все-таки існує Вища Сила. Було б занадто просто, якщо б Її не було. Цей триклятий світ гармонійний – потрібні і жебраки, і Вища Сила. Тому я не кляну долю, я не ображаюся на смертних людей, я не розчаровуюся, а молюся.
І завжди кидаю кілька копійок жебракові.
1 година до
Ноп закрив слухавку свого мобільного телефону і став лаятися. Він щойно телефонував йому, своєму старому другу, але у того немає часу – здає заліки. Ще зовсім недавно Ноп теж вчився.
Ох, як це важко: вчитися, щось запам’ятовувати, комусь догоджати, звідкись списувати, вирізати шпаргалки, горбити свою ніжну спину над „матеріалом” вночі під темною лампою. Хоча, коли працюєш, то також горбиш свою засалену спину, але якось не так… може, більш незалежно, чи то що.
Але то все пусте. Головне питання: що зараз робити? Ноп у Києві, у серці країни, далеко від свого рідного Тернополя, далеко від останнім часом обридлої, але все ж необхідної компанії. Звісно ж, у Києві є ті, до кого він приїхав – вони теж його компанія, – але ті являють собою просто зграю – жалюгідну купку придурків. І ловити там нема чого. Йому – нема чого.
Нема чого робити у Києві – далеко від своєї обридлої, але необхідної компанії.
Нема чого робити...
23:59
Потім я звернув повз трохи популярний закордоном, але цілком невідомий у власній області завод „Бережанське скло” до автобусної станції – вона вночі пустувала і чимось нагадувала озеро. Так, там було теж затишно.
Ось чому люди так глибоко зациклюються на своїх власних і примітивних з точки зору позитивізму темах – повсякденна робота, ранковий душ, горілка ввечері? Скажімо, хтось зі знайомих ці дрібниці ставить понад усе. Хтось, наприклад, цікавиться лише новою версією „Contra Strike”. Хтось – буває і таке – боїться злих духів і перед іспитом кладе щасливих п’ять копійок у черевик. Не можу сказати, що це тупо, але це... тупо.
За автобусною станцією – у невеличкому парку – височіла ще фашистами зруйнована фортеця, яка була чи то збудована, чи то відбудована польським магнатом Потоцьким. Вона гарна, романтична, історично-невід’ємна, але засрана – немає біотуалетів у цьому парку.
Від фортеці відходила потрібна мені вулиця, названа в честь великого полководця Щорса. Вона зовсім не схожа на автобусну станцію – вона таємнича і страшна. Тому що тут водиться
особливий клас паразитів – гопота. Добре, що сьогодні вони сплять.
Здається, сплять.
Не кажи „гоп”, поки не перескочиш.
Але нічого, ще практично сотня метрів – і я дома. А дома буде якщо не кава, то хоча б чай.
В заросшем парке
Стоит старинный дом.
Забиты окна
И мрак царит
Извечно в нём.
Сказать я пытался:
„Чудовищ нет на земле”.
Но тут же раздался
Ужасный голос во мгле.
Голос во мгле...
І ось за кілька хвиль – перед приспівом у плеєрі – я вже перед тими самими дверми, що зроблені з дерева, що прикрашені дешевою дверною клямкою, зробленою під золото, з якої би сміявся знавець.
Це мій дім. Мій рідний дім.
І рідний він мені лишень тому, що колись я побоявся зробити вибір, побоявся вчасно втекти з цього міста. Але все ж я його люблю…
1 хвилина до
Ноп підкурював.
Ноп ступив на „зебру” і почув близький автомобільний сигнал. Потім грайливий звук гальмів.
Ноп випустив цигарку.
Нопа не стало.
