Ми з братом любимо пішки гуляти містом. Не тільки тоді, коли треба кудись недалеко піти. Не тільки тому, що іноді корисно від комп’ютерів та засідань всіляких відірватися. І не тільки тому, що не всюди ще веб-камери встановлені. А навіть ті, що встановлені – не всі в Інтернеті можна подивитися. Тому що просто цікаво. Тому що просто подобається нам гуляти. А ще тому, що таке можна на вулицях зустріти, у таку неймовірну історію втрапити – яку, блукаючи павутиною, ніколи не надибаєш.
Ось, наприклад, таке... Йшли ми якось вулицею міста і побачили, що з вітрини магазину нам махає рукою та посміхається гарна дівчина.
- Дивись, он нам з вітрини дівчина рукою махає, - кажу я брату.
- Та ні, то вона вікно миє! – відповідає братуха. Він як заперечить мені, то таке задоволення отримує, наче б цукерку з’їв.
- Та кажу ж, махає нам рукою. Мабуть, ми їй сподобалися. Впізнала нас. Дивися – ще й навшпиньки стала, - переконую я.
- Ні, просто вітрина висока, то вона до вершечку дотягнутися не може, – заперечує брат.
- Кажу ж, – нам рукою махає, ще й посміхається, – не здаюся я.
- Посміхається ж не нам, а просто через те, що сонячно, гарний настрій, чи то вчора був вдалий дань, - одним словом, у дівчини може бути багато приводів для щирої посмішки, –логічно заперечує брат.
В цей момент, дівчина повернулася та зникла в глибині магазину.
- Давай зачекаємо, напевно до нас побігла, – запропонував я.
- Гаразд, але я думаю, що це марна трата часу. Дівчина домила вікно та пішла кудись у своїх справах, – у своєму стилі заперечив брат.
Але не встиг він договорити, як двері магазину відчинилися і до нас вибігла вона – дівчина з вікна. Струнка, довгонога білявка з розпущеним волоссям мимоволі звертала на себе увагу прохожих.
- Привіт, братани! – Привіталася вона.
- Привіт, - відповів я.
- А ви мене не впізнаєте?
Ми з братом здивовано перезирнулися.
- А я вас одразу впізнала, – не замовкала дівчина.
Цього разу ми з братом перезирнулися з виглядом глибокого задоволення. Ще б пак! Солодке слово «Слава»! Нас впізнають!
- Я оце побачила вас у вікні і одразу впізнала. Думаю, вибігти не встигну, стрибнула на підвіконник та давай рукою махати.
«Скуштував?» - промовисто подивився я на брата.
- А ви мене чесно не впізнали? Навіть тепер? – Не здавалася дівчина.
Ми з братом знову обмінялися здивованими поглядами.
- Ну, може й не пам’ятаєте. Роки два минуло. Боулінг на Дарниці. І час пройшов, і п’яненькі ви були. Але ж гарно зажигали. А інтім в туалеті… Теж не пам’ятаєте? – Дівчина по-змовницьки підморгнула нам та навіть зробила спробу штовхнути мене бочком.
Тепер вже я отримав братів переможний погляд. «Казав я тобі - не зупинятися» - читалося в ньому.
- А може й краще, що не пам’ятаєте, - погодилася дівчина. –Я оце, як ви й радили, взялася за розум, вернулася в рідне місто. Працюю адміністратором у магазині. Заміж вийшла оце восени. Чоловік хороший, – любить, не б’є. Але якби ви покликали, то з вами навіть на край світу, не задумуючись. Хоч не можна так порядній жінці говорити, – засміялася «стара знайома». - Весело було з вами. Довго ту ніч пам’ятатиму у боулінгу. Стільки нареготалася. А пам’ятаєте, як ви прикалувалися, ніби є пісатєлями. Я такі фішки одразу просікаю. Які ж ви пісатєлі, – то ж за кілометр видно, що ви бізнєсмєни. Я навіть вас по телевізору одного разу бачила. Але тільки кінець передачі, – ви ще про налоги якісь говорили, про окупаємость продажу книг. Буквально тільки дві фрази лише почула. А пригадуєте, що навчали мене, як усі бізнесмени навчають: «Берися за розум, шукай нормальну роботу». Та все одно, весело тоді було. Взагалі, веселі були часи, хоч до нас на боулінг на Дарницю нормальні люди рідко приїжджали. Хіба що по п’яні.
Настала театральна пауза. Дівчина сказала все що хотіла, та, вочевидь, сподівалася почути хоч щось від нас. Щодо мене, то я взагалі дуже туманно пригадував той боулінг. Куди тільки не потрапиш, по п’яні. А глянувши на братика, зрозумів, що він все ж починає пригадувати ті події. От братика Бог послав, - осяяло мене, - підпоїв мене, дівчину звабив, а зі мною не поділився. Давно помітив у нього звичку щоразу наливати мені більше, а потім пришпилюватися з того, що я сп’янів, а йому хоч би що. Але щоб навіть не похвалитися випадковим сексом, то на нього не схоже, не може такого бути, даремно я на нього бочку кочу.
- Ми раді, що у тебе все добре, – вичавив з себе я.
- Бачу, що вам неудобно, – з розумінням промовила дівчина. – Вибачайте, що отак вас нагло затримала. Ви ж такі серйозні люди. А я отак зупинила вас посеред вулиці. А, до речі, мені треба бігти, бо спохопляться в магазині.
Не давши нам отямитись, дівчина по черзі поцілувала кожного у щічку, – спочатку мене (є правда на світі), а потім мого братика.
- Щасливо вам! – побажала вона, - якщо надумаєте позажигати у нашому місті, – звертайтеся, допоможу!
«Дівчина розсміялася чудовим дзвінким сміхом, так як вміють сміятися тільки українки», - зловив я себе на «літературній» думці. Не встигли ми прийти до тями, як незнайомка зникла у будівлі магазину.
Решту дороги ми пройшли мовчки. Кожен думав про своє. Але можу побитися об заклад, що і в братовій голові крутилося сакраментальне «Треба менше пити». Стовідсотково, також у ній зринало і «які ж ви пісатєлі, ви ж бізнєсмєни». Та все ж більшість думок, як в моїй так і в братовій голові, були світлими. Гарна дівчина. Гарні спогади про нас. Жаль, що ми її зовсім не пам’ятаємо. Я, у всякому разі, – точно. Що ж, треба менше пити.
