Марті 28 років. Вона працює барменом у київському клубі “Бінго”. У неї довге чорне волосся, і вона обожнює носити в’язаний одяг.
Субота. Марта прокидається і дивиться на бузкову стіну навпроти ліжка, за якою живе молоде подружжя. Вона завжди знає, чим вони займаються. Сьогодні звуки розбитого посуду, і цілий спектр матюків кричать про те, що там сварка. Вони все так: або сваряться, або кохаються. Однаково голосно що перше, що друге. Але Марті більше до вподоби, коли вони кохаються.
Сьогодні вона зрозуміла, що більше не хоче так жити. “Варто було б розіслати друзям прощальний емейл…Але поки писатиму то, мабуть, передумаю”, - промайнуло у думках дівчини і вона почала збирати речі, хаотично розкидані по кімнаті. Загалом у квартирі дуже багато кольору. Так інколи буває: коли життя сіре, то ми намагаємося компенсувати це або кольоровим одягом, або ж яскравим інтер’єром.
Дівчина прочинила старі вікна, що виходили на колію, якої ніколи не торкалися колеса вагонів. Вона тут просто була, є і буде, невідомо навіщо. Марта стоїть і знов уявляє, куди ж прямує колія, хоча добре знає, що в нікуди. Колія тут без мети, але дівчина впевнена, що нічого просто так не буває. Маленькою вона вірила, що їхня хата колись була вагоном потяга, бо колія виходить просто з-під її стін.
У село Марта не приїжджала вже років з двадцять. Коли вона була ще дівчам, кожного літа батьки привозили її сюди до бабусі. Це був найкращий час у її житті. Бабусі вже давно нема, і хатина стоїть занедбана: сад заріс бур’яном так, що вона ледве відшукала свою улюблену яблуньку. Вона опускала гілки так низько, що маленька дівчинка легко залазила на котрусь із них і почувалася, наче в колисці. Вона обожнювала свій сад. Тоді їй здавалося, що бабусин сад безмежний, наче цілий світ, і що колись вона таки заблукає у ньому. На весні він перетворюється на палітру в руках безіменного художника, як оце зараз.
Ранок. Марта стоїть перед відчиненими вікнами. За ними розливається спокійне тло ранкового краєвиду, огорненого плетивом сизого туману. Дівчина насолоджується кожним подихом весни. Розглядає своє відображення у горнятку чорної кави без цукру. Хоча каві, напевно, байдуже, з цукром вона чи без, - все одно залишиться кавою. Головне, щоб у неї не хлюпнули вершків. Вона їх не любить. Їм обом здається, що так вона втрачає свою ідентичність. Мабуть, справді так.
Марта стоїть у в’язаному светрі, витканому сірими буднями, і п’є каву. На різкому вранішньому повітрі пара, що здіймається над поверхнею кави, починає шалений танець: то переливається за край горнятка, то, наче вогник, закручує своє прозоре тіло у сріблястому повітрі весни.
Навколо хати немає ні шматочка заасфальтованої землі, і це приємно. З порога Марта одразу стає босими ногами в море соковитої трави. Здається, ще трішки, і потонеш. Отак босоніж, вона прямує в сад, де заросла непотрібна колія… Дівчина іде росяним килимом, вдихає аромат чорного кольору. Небо вбирає барву її светра і стає теплосірим.
Втеча від цивілізації. Інколи це до складності просто: робота, яка вже давно не приносить задоволення, а лише гроші; друзі, які зовсім не пишуть, не дзвонять, не відписують і не знають, що сказати, коли дзвониш ти; знайомі, яких ніколи не знав, імена яких ніколи не запам’ятовуєш; зустрічі, які все хочеться відкласти на завжди; коханці, які з’являються випадково і зникають так само неочікувано, з наслідками і без; рідні, яких майже не залишилося; фільми, які не хвилюють, а лише залишають відчуття байдужості; книжки, які більше не хочеться перечитувати; час, який до всіх байдужий, але нікого не залишає осторонь; музика, яка нагадує про різні періоди в житті і без якої не можеш жити… Життя, про яке інколи думаєш: “Ну і для чого це все? Чи зробив ти те, що мав, і як знати, чи все склалось так, як було написано долею? І як знати, коли вчасно заспокоїтись?...”
Натомість втікаєш від усього у світ, де немає грошей, а лише сад; немає знайомих, а лише дуже старі сусіди, які пам’ятають тебе ще крихіткою; коханці, яких тут ніколи не буде; рідні, з яких тут лише стіни хати, яблуня і криниця; фільми, які починаєш сам знімати; книжки, які починаєш сам писати; час, якого тут не відчуваєш, і живеш з ним у злагоді, бо тобі однаково день чи ніч, і навпаки; музика, коли вчишся сам її творити, бо завжди про це мріяв, і музика, що розливається навколо барвами природи...
І взагалі починати відчувати щастя: коли босими ногами по росі, щастя, коли кавова пара перетворюється на автентичний танець, щастя, коли опускаєш відро у криницю, щоб набрати найчистішої у світі води, щастя лежати на траві і торкатись руками блакитного неба, бавитись хмарами. Щастя не поспішати жити, смакувати кожну хвилину буття…
Сидіти в саду на дереві свого дитинства, з горням кави, заплющивши очі, відчувати, як ЙОГО руки проникають під мій сірий светр, щоб зігріти мене, чи зігрітись самому. Чи щоб я дала ЙОМУ спробувати своєї охололої кави. Напевно, заради цього і варто жити: дозволити комусь себе обійняти і поділитись кавою зі свого горнятка…
І колія…Обов’язково! Без неї ніяк. Щоб завжди можна було повернутися в нікуди!
