Стою я якось у вітрині магазину і протираю стікло тряпкою від пилі. Бо його вже сто років ніхто не протирав, і пилі напосіло на стікло стіки, що з вулиці вже й товару не видно за тою пиллю. Покупці проходять мимо і не заходять у наш магазин, думають, що раз така страшна пиль, то у нас в магазині або ремонт, або світова криза.
А вітрина велика, як ото писав про вітрину свого знаменитого вірша поет Маяковський, тільки наоборот. В смислі наоборот, що не у дєвушки, як вітрина, а вітрина, як у дєвушки. Ну, поет Маяковський мабуть сознатєльно приуменшував розміри вітрини, у нас вітрина не метр на метр, а значно більше. Ну, я наразі не міряла, бо я ж вам не рулєтка. Ну, але як ото широко розставити ноги, то треба чоловік шість, щоб вистачило. А у висоту та вітрина метра два з половиною буде. Отака громадіна ціла, а не вітрина. І я це все сама мушу повитирати одна, бо дурочку начальство знайшло. Бо мені треба більше за всіх. Ну, карочє, я взяла тряпку і тру. Тру-тру, тру-тру, аж жарко стало. То я верхні гудзички на халаті розстібнула, щоб не так жарко було, а нижні гудзички самі розстібнулися, бо вони завжди самі розстібаються. А щоби верхній краєчок вітрини дістати, мені треба було трохи підстрибнути, і я стала підстрибувати, а сама собі представила, як я ото збоку виглядаю, і мені аж смішно стало. І я ржу, як корова, стриматися не можу, аж в очах почало мерехкотіти і двоїтися.
Коли дивлюся – махає мені рукою з вулиці якийсь тіпочєк і показує, що у мене халат розстібнутий, а мені в очах двоїться і здається, що їх два такі тіпочки, та я й сама знаю, що халат у мене розстібнувся, а під ним майже нічого немає. Тобто не подумайте, все, що полагається – там у мене на місці, я маю в виду, що ліфчик я лишила у шкафчику, бо так вимагає начальство. Ну і карочє, я на того тіпочка обращаю цілий ноль вніманія, бо мені треба пошвидше протерти вітрину і піти додому готуватися до зустрічі Нового Года. А потім дивлюся – то мені в глазах не двоїцця, то їх дійсно двоє, два тіпочки, тільки такі вони однакові- ну як дві каплі “Містера мускула”. І,карочє, посміхаються вони мені так лагідно, по-батьківськи, і кажуть- іди до нас работать, нам такі талановиті кадри якраз потрібні! Усю Україну об’їздили у пошуках таких цінних кадрів, і тільки тут, у цій глухомані, не розбещеній олігархічним телебаченням, вдалося насилу відшукати! Страшно подумати- кажуть-що би ми робили, якби у вас вітрина була не така велика. Або не така брудна. Ми би пропустили такий талантище!!!
Ну, скажем так, мій талантище вони ще не бачили, я не якась там мадам Помпадур, щоб показувати свій талантище каждому встрєчному, але піти до них работать я согласилась, бо вони такі милі і воспітані, а не то, шо наше тупе начальство, шо я вже місяць купила і ношу імпортний ліфчик за сто доларів, а воно каже – знімай ліфчик і прячь його в шкафчик! Я вам покажу шкафчик!! Карочє, плюнула я на старе начальство і пішла до нового, і вони таки своє слово здержали, просувають мене усюди, і работа мені у них нравицця, кльові такі тіпочки! До речі, “просувають” – це зовсім не те, що ви подумали, це щось зовсім карданально інше! Бачили нову рекламу по тєлєку, де Снігурочка тре вітрину і каже “Тру, Дід Мороз, тру”? Так оця Снігурочка – то я, так що діла у мене пішли на поправку, і головне, що моєму новому начальству подобається мій новий ліфчик за двісті доларів, який вони ж мені самі і купили.
