Сніг. Суміш подрібнених таблеток спазмалгону і попелу, якою присипають свіжі рани янголи, які саме зараз скидають пір»я. Вони не можуть літати, тільки похмуро носять за спиною забинтовані зранені крила, точніше – каркаси колишніх крил. Зазирати у дзеркала заборонено - саме зараз там, нагорі, їх завішують сірими простирадлами. Янголи відводять очі при зустрічі і намагаються посміхатись, час до часу посипаючи рани тим, що ми називаємо снігом. Тим єдиним, що здатне приспати біль, потрапляючи на наші вії, через вікна зіниць – у душу.
Дівчинка йшла , йшов сніг. Вона ловила його порізаними долонями і намагалась якомога тихіше дихати – щоб не налякати спокою – такого тонкого, такого леткого. Нарешті вона відчувала себе поза собою – вона була снігом, божественним чистим снігом. Без сліз, без крові, без шрамів і без синців. Вона нарешті була чимось, чим хотіла б зостатись назавжди. Думала приречена бути метеликом у шматку бурштину, який неможливо розтопити, а тільки зламати – одночасно ламаючи і крихке створіння всередині. Помилялась, дякувати Богу. Вона йшла боса по білому снігу і бачила довкола метеликів – живих і вмираючих, але вільних. Здається, плакала…здається, від щастя. Надворі світало, вулиці були порожні. Вона йшла і посміхалась ледь чутно. Йшов сніг, падали метелики, замерзнувши по дорозі до неба – принаймні вони старались…
Їй лишилось недовго. Через кілька годин її знайдуть у своєму ліжку холодну від передозування обезболюючим . Надіюсь вона долетить…
