Сьорбай розманіжену любов, як вишневий сироп, із готичних згинів моїх вій, поки я розспівуватиму звуками неприкритого тіла щедрівки-веснянки-русалки і награватиму зимовим дощем тобі рапсодію вранішніх дотиків.
Пускай за хвилями мою розхвильовану і розкуйовджену від ночі самотність за вітрами, а хочеш, щоб не було банально, за мильними ріками скупаного у небесній ванні сонця. Витанцьовуй бляшаними звуками на паркеті мого сумніву польку, а хочеш – кадриль, чи по-патріотичному -гопака. Вислизай із моїх обійм і ховайся під ватними згинами ковдри, щоб заплющити очі і усвідомити: моя присутність зараз і тут – цілком реальна.
Торкайся теплом долоні мого намагніченого твоєю любов’ю волосся і шепочи дрімотою і спокоєм мені на вушко, як вітер залицявся до ромашки. А я слухатиму, оповита в теплий саван твоїх рук, як вилітають із твої губ витинанки з суміші любовного похмілля і бажання зробити мене щасливою.
Я дивитимуся, як скорочуватимуться м’язи шляхетного обличчя, коли ти усміхатимешся. І коли моє волосся ненароком обкрутитися навколо твоєї шиї, а очі скажуть тобі те, що ти хочеш, але боїшся почути. Коли мускус, мускат і млість вдарять в голову, а в рухах з’явиться непевність, тоді ти відчуєш, як мої пальці торкаються твоєї оксамитової шкіри і роблять тебе пластиліновим. А тоді сьорбай, цілуй, торкайся, дивися – все одно.
