У Небесній Канцелярії Сценаристам завжди платять мало. Вони сидять у гарно освітленому тісному кабінетику і все чим займаються 24 години на добу – друкують сценарії на завтра, на післязавтра, сценарії снів, думок, раптових поглядів.
Здається моєму сценаристу не платять взагалі і те як він може компенсувати своє безоплатне стирання за монітором земного компа – це добряче розважитись з моїм наївним сірим мозком, по навигадуючи масу безглуздих ситуацій та божевільних фантазій.
Звільніть його! Я вже це бачила!
- Без кольору. Без запаху. Без смаку. Наче з усім і разом з тим без нічого. Яка я на смак? На колір? На дотик? Не знаєш?.. – лежачи на ліжку, спробувала доторкнутись до себе, але її не було, тож і торкатись не було чим та до чого.
- Ніхто не знає – він лежав навпроти неї – на стелі, яка була для нього лише підлогою. Із білою пов’язкою на очах. Вона була занадто яскравою щоб дивитись на неї.
- Справді ніхто…Хм… І я також.
- А ти хочеш?..
- Так. Тебе. Відчути те як ти розтікаєшся по всьому тілу. Доторкнутись. Вдихати. – прошепотіла вона розглядаючи цифри, що літали навколо них наче химерні метелики.
- Мене?
- Люблю тебе, - вона вдивлялась у риси його обличчя, лагідну шкіру яка здавалась такою прохолодною на дотик. Він любив її. Подарував світ в якому були лише вони. І все тут було про них. Навіть сніжинки, що падали з його рук на її губи. Холодні і трохи солонуваті. Вона любила і їх. – Давай завжди будемо разом?
- Завжди? Ти не зможеш… Ти підеш. Я знаю. – його голос зводив до божевілля.
У вітальні мляво задзвонив телефон.
- Я не хочу йти. Ти мій. Назавжди. Чуєш?.. – сказала вона, ледь ворушачи губами.
Вони любили одне одного. Про таку любов не читають, бо про неї не пишуть. Вона для них.
Їх було троє. Він. Вона. І Той хто не відпускав її руку коли подзвонив телефон.
Вони лежали навпроти одне одного
Її звали Ніка.
А його Кокс…
