Десь високо в небі линуть птахи. Я стежу за ними, лежачи на галявині посеред зеленого лісу, неначе занурюючого землю у смарагд стародавньої чистоти й ніжності. Я відчуваю пульс землі, кожнен її пагорок, кожну улоговинку – все це злилося в єдиній аурі, єдиній кармі. Мені так легко дихати чарівливими пряними ароматами лісу. Тільки вони можуть подарувати істинне дихання моєму горлу, тільки вони наповнюють життям мої легені.
Птахи кружляють над поляною, неначе пустують у якійсь веселій грі. Весь світ із його суєтою і турботами, здається, відступив перед грою цих птахів. Я люблю цих птахів. Я лежу на поляні і знаю – там, за межами нев'янучого лісу все зовсім не так. І букет, який я тримаю в руках, там, за межею лісу і пахне і виглядає зовсім не так.
Біля моїх ніг виглядає з під вицвілого пошарпаного капелюха старий гриб. Він знає кожну травину на галявині. Колись його тіло було молодим і ніжним. Я читав, що з таких грибів можна приготувати багато дуже смачних страв. В пору збору грибів сотні любителів лісових ласощів розбрідаються по лісу у пошуках такої бажаної здобичі. Тихе полювання. Трава і квіти шепотілися якось, що кожен грибок хоче бути корисним, щоб при нагоді його зрізали і кинули в козуб, де вже лежатимуть з десяток таких же як і він. Є в цьому бажанні вилитися в світ якась невідома сила, якась могуть. І вона наповнює собою ліс і тому такі солодкі його казки і байки.
Старий гриб теж був колись молодим. І він колись думав про той жаданий козуб. Скільки там буде його братиків, скільки історій вони розкажуть йому в дорозі, як уважно вислухають. Але час ішов, а його ніхто не помічав. Вся душа його пропахнула очікуванням. Але час ішов.
Тепер він усміхається мені беззубим ротом і всіляко прагне показати якій він свіжий, ласкавий і доброзичливий, ... який він потрібний ... Але я ж бо знаю наскільки просякла отрутою його плоть. Старий гриб, навіть якщо він був найсмачнішим і найпоживнішим неминуче стає отруйним. Він неначе вбирає все зло, всю ворожість, що витала в повітрі. Він сам просяк цією злістю і я бачу це в його награній усмішці і хитрих очах. Як вабить і водночас насторожує, а то й лякає цей лабіринт хитросплетінь його снів і думок. Чи знає він сам різницю?
Але чи не тому таке чисте небо наді мною, настільки безтурботний політ птахів? Чи не тому немає жодної хмари в ясному небі? Вся журба і негоди немов увібралися через міцелій і проникли в цей старий гриб. І він просякнув усім негативом? Мабуть так. Тому так горять вогні десь там у самому серці його зіниць, хоч він і намагається, жмурячись, приховати це. Він стоїть біля моїх ніг і наче все так само чекає. Не відриваючись дивиться на мене, неначе я – єдина людина на землі, ніби я – його остання надія. .
... Я згадую … неначе це було так давно!
Ми удвох у ліжку. Я милуюся тобою, вслухуюся в твоє дихання, серцебиття. Як же хочеться стати світлом, теплом, ласкою, ніжністю!!! Щоб так ніжно, щоб так потрібно!... Мої очі стають вологими, мені хочеться продовжити цю мить на все життя. На все Наше життя – наше з тобою. І мені не треба більше нічого, аби милуватися тобою в цій безтурботності. Аби берегти твій сон, твій спокій. Але ні, я помічаю – ти теж не спиш, ти ніжишся в солодкій дрімоті і на землі більше немає нікого, окрім нас. Я губами торкаюся твоїх вік, мої руки пестять твоє тіло. Я відчуваю кожну частинку твого тіла, як воно наливається силою і бажанням. І ось ми падаємо в цю безодню раю, де немає нічого, що затьмарило б або навіть збентежило наші душі. Тільки яскраве світло, немов сотні сонць, тільки тепло наших душ і жар наших тіл. Я чую твоє дихання, воно все більш прискорене і через це я просто задихаюся від захоплення. Я проникаю в кожну твою клітину, в кожен твій атом і дарую тобі ще більше себе, ще більше своєї сили і світла. Я знаю твій запах, я знаю твій смак, я впізнаю їх серед міріад зоряного неба. Завжди і скрізь! Я знаю, в твоєму серці немає місця для будь-кого, окрім мене. І на твоєму тілі немає місця не обласканого мною. І так само в моєму серці немає місця для будь-кого, окрім тебе. І немає місця на моєму тілі, не дослідженого, не приголубленого тобою. Кожний твій-мій пагорок, кожна улоговинка – все це злилося в єдиній аурі, єдиній кармі. Нам так легко дихати одним диханням, знову і знову наповнюючи життям наші легені! Твої руки тріпають, пестять моє волосся, я ловлю губами твої тонкі, легкі, як дихання, пальці. І все повторюється знову і знову. Як у райському танку грають дивними сплетеннями тіні. Ця медова пелена закутує нас, вбирає в себе і розчиняє у Вічності.
... Я підіймаюсь, беру зібраний раніше букет, що лежить біля мого узголів'я і йду. В будинок, посеред величезної планети, в якому ти завжди чекаєш на мене. І навіть далеко від будинку я бачу твої очі, коли ти дивишся у вікно, виглядаючи мене. Твій погляд пронизує світ, розсіює тумани і вгамовує бурі. Я відчуваю, який він ласкавий і ніжний, як він потрібен мені. Вся твоя душа пропахнула очікуванням. Я знаю, наскільки просякла від цього сонцем моя плоть. Як вабить, і водночас зачаровує лабіринт хитросплетінь наших снів і думок, що так часто відображається в сплетенні наших тіней. Як ніжні бутони в букеті складені одне до одного наші з тобою життя, злиті воєдино наші долі.
Я знову бачу хитру усмішку, повні таємниці очі, чую вкрадливий шепіт, але я проходжу мимо. Я все ще відчуваю, як сильно утримувані мої руки, як тисне моє горло, як щільно-міцно затиснені мої вуста. Але тепер я бачу свій шлях і йду по ньому. І немає нічого і нікого здатного зупинити мій шлях до тебе.
... За вікнами давно розплавлене небо і, остигаючи, стає свинцевим. Я ставлю вазу на підвіконня і ще раз дивлюся на далекі вогні зоряного неба. Ти підходиш ззаду і ніжно обіймаєш мене. Твої руки ковзають по моєму коміру, краватці, брюкам. Я відчуваю як незбагненне світло розчиняє мій розум, невідома сила наповнює моє тіло. Ти відчуваєш мою хитру усмішку, те, наскільки пропахнула очікуванням вся моя душа. Я чекаю тієї чарівної незрозумілої і незбагненної миті, в якій зберігається якась невідома сила, якась могуть, ти знаєш, як вона потрібна мені, яка вона для мене ніжна. Ти підносиш свою тверду, але ласкаву немов точену долоню до моїх губ і твої пальці чіпко упиваються в мої губи. На мить застигає увесь Всесвіт. І ось ми падаємо в безодню раю, де немає нічого, що затьмарило б або навіть збентежило наші душі. Медова пелена закутує нас, вбирає в себе і розчиняє у Вічності. Мов у райському танку грають дивними сплетіннями тіні. І все повторюється знову і знову, знову і знову...
Квіти у вазі дивляться на сплітання лабіринтів наших тіней, і наповнюються диханням смарагдового лісу.
