Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87040

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Я, Леська та трохи про казки і диво

© Дара К., 20-01-2010
Історія 4. З циклу оповідань про та для підлітків (тінейджерів).

       Ех! Скажіть хіба то, не лажа, коли твій світ-дім, будований тобою старанно п'ятнадцять літ, в один момент раптом дає тріщини і зачинає валитися? Хоча ти, як впертий прагматик, старанно зводила його на твердому ґрунті, а не на якомусь там тваниську, будувала з каменю, а не з піску, і ось, маєш – руїни. Через що, спитаєте? Ви не повірите, тому що я в це сама ледве вірю. Якщо одним словом -  фата-моргана.
       Я ніколи не вірила в дива. Отака я трохи своєрідна людина, якщо хочете. Прагматик та реаліст. Як на майбутнього художника надто незвичні риси характеру. Казки люблю й досі – і читати, і дивитися, Але то швидше, як література та мистецтво, а не як бажання мати підтвердження існування того чуда. Понавигадували дорослі для дітей легенд різних про святих Миколаїв, казочок про прозорих янголів, віру в чудо-диво.
       «Не будеш гарно вчитися, Миколай замість даруночка принесе різочку» - солодка брехня з перчинкою. Я ж в ту байку ніколи не вірила. Вірніше, можливо і вірила, але то певно було геть у глибокому дитинстві. Самі поміркуйте – оті листи, що пишуть дітлахи усього світу бідному святому, тож яку розгалужену поштову галузь тре мати, щоб ті всі письмена визбирати, а потім то все прочитати. А ще користуватися дуже розвиненою галуззю різних фабрик-заводів, десь напевне у Китаї, дешева робоча сила,  несплата податків, а ще то все якимсь чином доставити до стражденних. Стоп! Це вже мене не туди понесло, даруйте!
Своїх батьків я підловила на гарячому! Десь мала рочки чотири. У дитячому садочку випадково підслухала розмову виховательки та няні про купівлю подарунків, типу від святого, співставила факти. О, це робити я вміла завжди! Дорогою додому випросила в татка пачку паличок, отих з двома зайцями – хрумтливих-хрустливих. Тепер таких чомусь не роблять, якісь вони зараз мов надувні повітряні кульки -  пусті та гумові. А ті з зайцями – ото була смакота, а хрупотіли як! От мені оте хрускання було і потрібно! Ги! Отож – підлогу біля свого ліжка рясно встелила паличками, зверху поклала хустинку. Ну, воно вночі як захрумало під татовими ногами. Злапала на гарячому тата з пакунками. Я не розчарувалася, може трохи, бо щось таке і сподівалася побачити.
       Батьки добре знають мою оту вредну прагматичність і здається вже махнули на неї рукою. А тато навіть тішиться – гарантія, що дитина не накоїть дурниць… О, так! Мою віру в диво похитнула ще одна подія. То сталося після першого причастя і пережитого мною шоку від самої події. Зішестя святого Духа я не побачила, на жаль. Зате в надто затісній для такої події церкві діти не причащалися, а падали-мліли від надто довгої урочистої процедури та великої кількості люду, а мою однокласницю Ірину навіть швидка забрала. Було зрозуміло – бог до того всього має тільки дотичне відношення. Після цього мене до церкви примусово ніхто не затягне. Аргументи? Лише один. Спомин про перше причастя! Зрештою, розмову між мною та богом мені не хочеться перекладати на чужі попівські плечі, можливо і професійні. Біблію я перечитала не один раз. Не хочу видаватися богословом, бо таким не є, однак бідні Свідки Єгови, коли мене бачать, то так драпають, що аж курява за ними здіймається. Ага, вони не підходять навіть близько до нашого під’їзду – з розумними людьми фанатам тяжко, бо тоді їхній світ зачинає падати, ото точнісінько, як нещодавно розсипався мій прагматизм.
       Тепер про диво… Було все так.
       Березень. Весна підкралася несподівано, як в Аватарі пандоріанці. Сьогодні неділя і ми з Леською йдемо втретє на «Аватара». Як майбутній художник просто балдію від барвистого світу Пандори. Рушаю в бік Лесьчиного будинку. Біля смітників звично порпаються нічийні собаки, шукають поживу. Здивовано зупиняюсь і від подиву відкриваю рота. Звісно, інколи в компанії псів я бачила  бомжів, які здебільшого вишукували контейнерах пляшки. Поруч супермаркет, тож там вони і харчуються. Але зараз між псами стояла дівчинка років восьми, доволі чистенько одіта – в брунатному сукняному пальтечку, в чорних чобітках, чорна в'язана шапочка на голові. Під пахвою мала тримала якусь м'яку іграшку. Вона нахилилася і підняла із землі те, що вилетіло з чорного поліетиленового кулька зі сміттям, який нещадно шматував здоровенний волохатий пес, майже одного росту з малою. Пес незадоволено загарчав і вишкірив на малу зуби. Дівчина притиснула до грудей свою знахідку і притулила її до грудей, зачавши задкувати.
       У мене з нашими бродячими псами досить примирливе ставлення – вони мене ніколи не чіпають, бо я їх не рухаю. Я вихопила з рук малої то, що вона міцно тулила до себе, то була майже ціла та черства булочка і кинула те добро псові. Той для годиться гавкнув, ще раз показав зуби і заходився їсти. Мала нажахано голодними очима дивилася то на мене, то на пса. «Зараз розридається» - подумала я. Тому, схопивши малу за холодну руку, потягнула за собою. На доріжці зупинилися. Я витягла зі свого наплічника канапки, примусом запхані мамою, про всяк випадок, мо' дитинка в кіні їсти захоче, розгорнула їх і тицьнула малій в руки. Я ще не виділа, щоб людина їла з такою жадобою. Навіть подумалося – чи не стане їй зле від такої кількості їжі на пустий шлунок. Але відбирати в дитини канапку не стала – рука не піднялася. Мала їла, а я оглядала її прискіпливіше. На безпритульну не схожа – одяг, хоча і не новенький та чистенький - пальто тепле, якраз на порі. Чобітки добротні, хоча трохи заляпані, видно, що давно не чищені. Під пахвою малої виставив голову і дивися на білий світ сірий плюшевий ведмедик, старий але чистенький. Замість очей в клишавчика - червоні ґудзики, ніс відсутній, губи також. Таких раритетних ведмедів я бачила на чорно-білих світлинах, з маминого дитинства. Мала доволі прудко подужала канапки, останній кусень буквально силою запхавши собі до рота. Аж на хом'яка стала схожою. Жваві блакитні оченята були такими безпомічними, пасмо світленького волоссячка вибивалося з-під шапочки, кирпатий носик. Я знову відкрила свій наплічник, витягла термос з чаєм, також мамина турбота, налила малій. Та схопила горнятко руками і випила до останньої краплі. Я тицьнула їй пачку паперових хусточок:
       - Лиши собі, в мене ще є.
       - Дякую, - пролепетала дівчинка.
       Я кивнула головою, взяла малу за руку та чемно пішла за мною. Під березою стояла лавка, збита нашими хлопцями зі старих дошок:
       - Сідай. – я стояла навпроти дівчинки і прискіпливо дивилася на неї. - Ти хто? Що тут робиш? Якого милого влізла між собак. Голодні пси і зажерти можуть. Я через тебе спізнююсь. Де твої батьки? І не треба мені розповідати що ти безпритульна. Ну?
       Мала якусь мить мовчала, розглядаючи свої черевики, відтак тяжко зітхнула і заговорила:
       - У мене нема батьків. Я втекла з дитячого будинку. З вчорашнього дня нічого не їла, ночувала у підвалі, там тепло. – мала махнула в бік Лесьчиного будинку.
       Я недовірливо дивилася на неї. При вході в підвал стоять залізні важкі двері з добротних замком, Лесьчин тато ставив.
       - Я влізла через маленьке віконечко, - випереджаючи питання промовила дівчинка.
      Схоже не бреше. Мале й худе, можливо й пролізло через квартирку.
       - Чого ж ти втекла з дитячого будинку? - запитала я. – Бачиш, мала…
       - Я не мала. Я дівчинка Яна! – осікла мене на півслові.
       -  Добре, дівчинко Яно! Послухай мене: навіть у твоєму дитячому будинку ліпше, аніж у підвалі та біля контейнерів зі сміттям. Повір, люба! А зараз ти підеш зі мною. Розшукаємо якось твій дитячий будинок.
       Мала несподівано обійняла мене:
       - Лізочко, будь ласочка, тільки не сьогодні, можна. У мене нині день народження, можна увечері. Будь ласка.
       Я - прагматична особа, любі малята, але коли вас так просять і так дивляться в очі, то й кам'яне серце стає піском. Видно не солодко тій малій в тому дитячому будинку, коли вона таке витворяє.
       - З Днем народження, Яно! - я взяла малу за руку і потягла за собою. Треба порадитись з Леською. Стоп, звідки та мала знає, що я – Ліза? Але не встигла нічого сказати… Лесьчин крик обірвав мою думку.
       - Я з тобою нікуди не поїду. – верещала сердита Леська. А сердита Леська, люди, – то унікальне явище, як гроза взимку. Буває, але рідко.
       Ми з малою вирулили з –за кута будинку. Мені кортіло дізнатися, хто то довів мою Леську до приступу люті. Ага, все зрозуміло.  Біля біленького БМВ стояла одіта в багате білосніжне кашемірове пальто розкішна білявка, модельної зовнішності та росту. То була Евеліна, старша сестра Лесьчиної мами. Між іншим, взагалі вона Олена, але щоб здаватися крутішою стала Евеліною. Дуже вдало вийшла заміж відразу після школи за перестарілого олігарха. Але… Бог дітей не давав чи може й не хотіла, роки йшли, олігарх врешті знайшов молодшу. Правда залишив своїй екс-дружині шикарний двоповерховий будинок в передмісті, купу грошей, ресторанний бізнес, машину, прикраси...  Спочатку все було гаразд, Евеліна чоловіків міняла мов шкарпетки,  вишукуючи ідеал (сама так казала), згодом зрозуміла, що його (тобто ідеалу) в природі не існує. «Господи, чого до деяких дорослих мудрість так пізно приходить і то лишень кавалками? То тільки сніжинки в природі ідеальні, а люди…» То слова Лесьчиної мами. Час від часу Евеліна заїжджала до сестри в гості, щоб похизуватися чи поплакатися, залежить від настрою. Часто вона “позичає” Леську, щоб похвалитися перед подругами, яка у неї гарна племінниця, вдаючи з себе дбайливу тітоньку. Леська то терпить і через маму, і через те, що тітка завжди робить «за це» щедрі подарунки племінниці.
       - Котусику, любий! Лесюнчику! Прошу тебе, тільки на годинку, скажеш, що ти – моя доня і все. Маленька брехня і проси, що завгодно. Ну, сестричка, сказала тебе просити, а то вона заставити не може. Демократія у вашій родині перейшла всі межі!
       Леська сердито глипає в бік тітки :
       - Ні! Досить! Тільки не це! Заведи собі власних дітей і показуй. Я тобі не мавпа.
       Евеліна здавалося зараз розплачеться:
       - О, Лізонько, - зобачила мене Евеліна і аж втішилася.  Ага, ми старі знайомі, бо одного разу в такій турі з Леською була я, та й не раз бачилися в Леськи вдома, - ти ж розумна дівчинка, Лізо! Леся тебе послухає, будь ласонька. Соненько. Попроси її за мене! Я в накладі не зостанусь.
       Евеліна підійшла до нас з Яною. Від неї гарно пахло дорогими парфумами, але от очі. Я аж рот відкрила – очі Евеліни були якимись порожніми, не дурними, як завжди, чи повними дешевого блиску, а пустими. Яна шарпнула мене за рукав і благально подивилася в очі. Я губами прошелестіла: «Хочеш?» Вона ствердно закивала головою.
       - Пані Евеліно, нафіга вам Лесчина невдоволена мармиза? Ще не те ляпне, ви ж знаєте її вміння надто часто бовкати правду. Візьміть мою сестру двоюрідну – Яну. Можна навіть до завтра, дозволяю, - (“Остапа понесло, що називається). - Сумирна, чемна, мила. Її батьки з моїми поїхали на два дні в Карпати відпочивати і на мене її залишили, тож…
       - Що правда? – витріщилася на мене недовірливо Евеліна.
       Я ж не Леська – брехати вмію. Нишком підморгнула малій. Ми з Яною впевнено закивали головами.
       - Яка мила дівчинка! Яке гарне ім’я! – защебетала Евеліна, нахилившись над малою.
       Ху, моя брехня була шита білими нитками та й ще вилами по воді писана, однак Евеліна чомусь цього не замітила чи мо не хотіла. Вона, радісно щебетала щось Яні на вушко та вела її до машини.
       Коли Евеліна з Яною сиділи в машині, я навздогін гукнула:
       - Яну завтра вранці привезіть до Леськи додому.
       Евеліна ствердно кивнула головою.
       - То що за сестра, Лізко? – витріщилася на мене здивована Леська, коли машина від'їхала.
       Я Лесьці все розповіла. Леська сказала, що може то і добре – така екскурсія для малої піде на користь та й тітка, з рештою, не скнара. А завтра відведемо малу куди слід. Тітка зі своїми зв'язками може й допомогти. Розкажемо потім правду!

       Ми пішли в кіно.

       Вранці мені зателефонувала перелякана та заплакана Евеліна. Вона загубила Яну, вірніше та у неї ночувала і все було дуже добре.
       - Ми ходили в цирк, їли морозиво, каталися на каруселях, така мила дівчинка, як янгол.
       Я від подиву аж дар мови втратила. Тітка Леську на каруселі ніколи не водила, не то що в цирк чи на морозиво, а тут…
       - На ніч я прочитала Яночці казочку. - (“Ну ніфіга собі, я прикусила язик, щоб то вголос не ляпнути”). - Пішла спати, а вранці насмажила малій млинців власноруч, - ( “О, блін горілий”, бідний мій язик), - зайшла до Янусі в кімнату, а там… порожньо. Весь одяг, що купила Яночці, акуратно складений на ліжечку лежить, як і всі подарунки та іграшки, куплені для неї, а дівчинка зникла… Що тепер робити, Лізонько? Янині батьки мене приб’ють.
       - Не приб’ють! - довелося розповідати правду.
       Евеліна довго шукала Яну, то вже Леська розповідала. Обдзвонила всі дитячі будинки, всі інтернати в околиці та й поза нею – чи не пропадали у них, випадково, дівчатка певного віку, певного росту і теде. Серед тих, хто таки пропав – на цей раз були лише хлопці. Перепало мені на горіхи, а Лесьці за компанію.
       Йшов час і та історія майже забулася. Але десь через три місяці, саме у нас закінчувався навчальний рік і весна була в розпалі, суботнього вечора зателефонувала Леська і втаємничено повідомила:
       - Лізко, тут у нас таке сталося. Ти не повіриш. Справжнісіньке диво. Приходь, прагматичко, і то вже.
       Мама мене відпустила, благо день доволі довгий і темніє пізно. Хотілося знати, що ж це Леська називає дивом.
       Ще під дверима в Леськине помешкання я почула веселий дитячий галас, упереміжку з жіночими голосами. Ой, вей, таки диво! Евеліна тепер знову Олена. Та це так, лише новина. А от що диво – то це те, що Евеліна-Олена в дитячому будинку усиновила двох семирічних хлопчиків-близнюків – Петрика та Павлика. Я тітку Евеліну-Олену ледве впізнала. Переді мною стояла геть інша жінка. Вони на кухні з Лесьчиної мамою пекли ревеневий пиріг, руки в борошні, без манікюру, волосся в борошні… А малі “монстри” бомбили кімнату Леськи.
       Врешті після того, як була роздерта Лесьчина улюблена м’яка іграшка мишка і вата валялася довкола та не втерпіла і поволокла за руку, здається Петра, на екзекуцію до мами та тітки. Тим часом інший малий монстр виліз з-під дивана. Хлопчина підійшов до мене:
       - Ти – Лізка? – запитав хлопчина.
       Я кивнула головою.
      - Я тобі маю дещо передати, – малий запхав руку у глибоку кишеню своїх джинсів зі спайдерменом. І видно таки знайшов те, що шукав.
       Він простягав мені велику білу пір'їну. Я здивовано чекала пояснень:
       - Це тобі Яна передала. І просила щоб ми тобі подякували за маму. Якби тоді не ти...
       Я нічого не розуміла. Я ж нічого не зробила! Чи зробила?
       - Ти знаєш Яну? Як вона? Е, вона з вами в сиротинці жила, так?
       - Ні! Ти така велика і не знаєш - ангели в сиротинцях не живуть. А в Яни все гаразд. Дякую тобі!

       Я стояла біля вікна своєї кімнати і вдивлялася в сутінки. На землю летіло щось світле, мов пір'я – біле і легке. Відцвіли акації і губили свої пелюстки над світом чи може то ангел чистив на небі своє пір'я.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

Янгол-вигнанець?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Діма Княжич, 05-02-2010

Вона що, померла?

© Двадцять восьмий герой-панфіловець, 24-01-2010

Захоплююче оповідання

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна. Львів, 22-01-2010

Доведення від супротивного...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 21-01-2010

Чарівна казка!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ніка Нікалео / Veronica, 21-01-2010

Стиль розповіді...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 20-01-2010

Легка і вагома пір"їнка.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Домаха, 20-01-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тала Владмирова, 20-01-2010

Хм, аж повірити кортить, так добре розказана історія, Дарцю!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 20-01-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.80259203910828 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …