С п е к а
Коханим необхідне для обрядин
потаємних
Лиш світло їх краси…
(В.Шекспір)
- Вікторе, ти стаєш відлюдником, – тихо вимовила мати.
- Можливо... Я останнім часом такий відокремлений. Невтомний пошук себе, як особистості, стомив мене смертельно. Я – самотній капітан у бурхливім океані власних і людських проблем. На зорі юності мені вже не терпілось стати самостійним. Юність хоче все й відразу... Будь-якою ціною, якнайшвидше, де кожний вчинок може стати визначальним у житті. І ось – зухвалість та максималізм дали вже перший збій: жорстокий життєвий урок. Це і є доля.
- Людина не подарована життю, а надана йому в позику. А світ трагічний, бо безжальний. Але і в ньому є мить вічної краси!..
- Ангеліна… Мої стосунки з нею були бурхливими та непередбачуваними. Кохання – це візит до Бога. Між нами ще стільки невирішеного! Для мене це питання залишається відкритим. Без неї мій час повзе, ніби слимак... Не легко вписуватися у нову модель життя. Без діла слабіє сила... Він зойкнув,.. а потім застогнав...
Мати Віктора підхоплюється з крісла, відкинувши плетиво.
- Я негайно зміряю тобі артеріальний тиск. Підкочуй рукав швиденько... Крім того, – час приймати ліки... Чорний манжет тонометра стискає руку вище ліктя хворого. Мирослава Олександрівна помітно хвилюється. Проте уважно і не кваплячись готує для уколу пластиковий шприц. – Завтра знову доведеться вдатися до крапельниці, – невтішно звучить її голос. Потім вона відправляється на кухню і, невдовзі, приносить на таці філіжанку гарячого шоколаду. Дає Віктору випити. – Намагайся розслабитись і спробуй заснути, – радить вона синові. – Сон з десятої години вечора і до дванадцятої ночі дуже корисний. В людському організмі він сприяє виробленню антитіл, які створюють захист імунної системи, зміцнюючи її модуль. Мати підправляє ковдру Віктора, накидає поверх неї плед, і поцілувавши його в чоло, лишає наодинці.
На вулиці мороз, хурделиця, а Віктора охоплює тепло, мов в літню спеку: солодко-бентежно пахнуть трави, а пташки з пісень сплітають сонячний вінок. Тремтіння холоду у тілі Віктора вже переходить в жар... В жар живих спогадів... У його свідомості відновлюються хвилі спогадів про Неї. Літечко... Знайомий рідний острівець, на якому вони з Алекс за одну ніч пізнали Вічність. Ніч одна – зате яка!!! Кохання – це політ душі! Найвища форма його існування… Це було ніби посвячення... Той острів – ніби плив під зорями, а вони в нім потонули в океані щастя. Це була не соромітницька ніч грішників, а суто високодуховного кохання. Вже окреслившись, вихоплюються з пам’яті пронизані сонцемечами, осокори й верби. Вони стоять, ніби на чатах, довкола цього острова, підпираючи корінням береги, порослі довгою густою осокою, яка скидається на кінські гриви. Скипаючи, як молоко, зграї ромашок устилають острівець пінистим мереживом. Сонячними плямами порозливались: дев’ясил, безсмертники та звіробій. Деінде зарожевів золототисячник. Сплескує в зелених хвилях синьобіль волошок та сокирок. Сріблиться полин. Віктору здається, що ці спогади принесли з собою у його кімнату подих аромату різнотрав’я. Прозоро-чиста глибина повітря, наповнена пташиними піснями, зазвучала в його серці, як симфонія... Неначе Королева літа, в ромашковім вінку Ангеліна йде йому назустріч…
Цей острів – зеніт їхнього несамовитого кохання!.. Цей ніжний запал почуттів спалахує пожежею в свідомості Віктора, бентежить душу і горить у пам’яті вогняним штормом кохання, як п’ять років по тому!..
Стрункішу за берізку, гнучкішу за лозу, тоншу за вільху він бачить і стрічає її знову в пам’яті – тендітну Венеру. Він майже біжить їй назустріч, в двох кроках спинившись і не вітаючись з подиву. Відданий сміливий погляд коханої жінки ніжно голубить, пестячи благочестивою спокусою. Шовкові води стиглої трави, коливаючись, мов хвилі, сягають Ліниних колін. На пружний об’єм її тіла вже лягла ваблива позолота вранішнього сонця. Білий купальник на рожевім тілі напіввідкритими лишав сіднички й вузькі стегна. Кожний вигин її тіла викликав захоплення, а саме воно промінилось пелюстками квітів сакури. Піна рожевої Афродіти спалахує для Віктора новим блиском краси... На якусь мить Вона ніби застигла: весело розв’язна і надто розкута, незвично еротична й заворожуюче сяюча, ніби жива фантазія мистецтва, яка зійшла з полотен Рубенса...
Жінка – як весна, завжди чарівна, невловимо загадкова і приховано шалена. І недосяжно гарна… В кожного часу – своя Джоконда. Ось вона – сяюча сила спокуси! Він вже відчуває її шалений голод… Зупинись миттєвість!.. Захоплення, яке переростало в екстаз подиву й збентеження, проймає серце Віктора легкою недовірою. Пощастити так не може. Ні, він не розгубився, просто від Неї – аж ніяк не сподівався на раптовість вияву такої чуйності. Відступати було нікуди: стріла Купідона, гостра, обпікаюча, сама до нього прилетіла, викликавши еротичний шок. Це був не сон. Вона стояла імпульсивна, пристрасна, хоч трохи наче й фантастична. Хотілось стати перед нею на коліна і дякувати Богові, що він, Віктор, чоловік... Ось вона любов… Ніби смертельна гра, коли світло притягує світло...
- Я наполохала тебе? – запитує вона. – Я знала, що знайду тебе на цьому острові. А далі притихла і ні пари з вуст.
- Потурати бажанням – це найкращий спосіб вирішення проблем. Боже мій! Цього не може бути... Ангеліно, я дивлюсь, не вірячи своїм очам! Ти примчала хвилею! Блиском чарівності ти сліпиш, збуджуєш, приковуєш! Якби ти себе бачила моїми очима! Вітаю, кохана! Чим можу служити? Він зазира їй в очі. – Я вже чую звук твого схвильованого серця! Він ловить її руки і прагне обійняти тонкий стан...
- Може ти будеш трохи стриманішим! Бо що люди подумають! Вони “курсують” тут повсюди, полюючи за враженнями... Нам краще дочекатись вечора...
- Не переймайся! Ми, тут від них, у гарантованій безпеці. Ще вдосвіта, натягнувши тренувальний камуфляж, я пішов на провокацію, запевняючи небажаних гостей-відпочивальників у тім, що на цім острові, сьогодні, заплановані військові тренування. Хоча б на добу, цей чарівний острівець урочища Наталки буде тільки нашим. Тут чудова атмосфера. Дрімотне лежання на пляжі. Урочистість цнотливих хвилин. Запах веселощів, радощів, терпіння дочекатись апогею нашого кохання!..
Дещо спантеличено вона червоніє. Але стоїть перед ним, ніби дозволений каприз... Свіжо обвітрена вранішнім сонцем, її шкіра вже зарожевіла, ніби соковита ягода, і полонить Віктора п’янким ароматом весільної шишки.
- Ця неминучість зустрічі запрограмована, мабуть, самим господом Богом, – повільно мовить Віктор. – Тривалість очікування, на цю Мить, не зрадила мене. Я вмів чекати, Ангеліно! Сьогодні ти прийшла в точно призначений час і це не спонукальний мотив стрічення. І хоч ти мовчиш, я, всередині себе, чую твій голос. Ти не сховаєшся за маскою власної усмішки. Як сильно зараз б’ється моє серце! Бо це з твоєї провини! Ще за шкільною партою я вже був під твоїм прицілом. Це був дотик пристрасті, що свідчив про зізнання в нашім коханні. Ти була птахом щастя на моїм плечі. Як я боявся сполохати його. Ще в школі ти вийняла серце із моїх грудей і почала ним гратися, як дівчинка м’ячиком... Хіба можна так бавитись з хлопчачими нервами!..
- Ти не став ні стриманішим, ні серйознішим, – зауважує вона, трохи розгублено, а далі продовжує, – буду відверта: грім у серці привів мене до тебе! Прийшла дати свободу власній шаленості... Бажанню, яке неможливо спинити! Це ніби прорив греблі… А може це медова пастка, від якої убезпечитись, сьогодні, нам не вдастя. Проте знай! Мої наміри – чисті!.. А за здійснення цієї мрії я готова заплатити найвищу ціну...
- Іншого пояснення я й не чекав... Зараз – ти справжня... Так, ніби маску скинула з свого обличчя, а в серці розтопила кригу! Твої щічки знову палають... Нині з неприхованою сексуальністю ти – сама скромність у цьому купальнику! Він тобі так пасує, щільно обійнявши грацію!.. Ангеліно! Цей маленький крок, що ти нині зробила, став дуже помітним.
- Ти знав, що я прийду,.. – говорить вона ствердно.
- Ти ж сподівалась мене тут зустріти?..
- Мене щось привело до тебе...
- Може любов? Вона ніби гроза: непередбачувана й небезпечна, якій ми на підході падаєм в обійми!
- Що ти сказав? Мені аж дух перехопило!
- Ми вдвох – кипіння пристрастей! Тобто – гримуча суміш... Ти така легкозаймиста! Приєднуйся до мене... Він зміряв її довгим променистим поглядом. Бачив – як напружено тремтіли її вїї, як пригасли очі, а в вустах ніби сховалась усмішка. – В тебе легке запаморочення солодкого затемнення, немов у дівчинки-школярки, яка, ламаючи закони, чинить в силу необхідності злісне порушення. В тобі, прокинувшись, заговорила вседозволеність?..
- Пристрасть каламутить розум, а любов підштовхує до небезпек, – мовить вона у відповідь неземним голосом.
- Неймовірно! Ти, нині, – найвідвертіша... Як безнадійно ти ховалася від мене! А може тільки провокуєш? Як мені гаряче! Та годі: ми сьогодні тут – не для стриптизу!.. І вже не можемо змінити правил гри...
Вона критичним поглядом обводить його статуру. Очі прикипають до червоних шортів, які виграють полум’ям шовку. Ангеліна опускає голову. Вуста її ледь затремтіли:
- Як же довго я терпіла цей нестерпний біль! А це було лише питання волі і питання прагнення…
- Ти загнала себе в пастку! Хіба ж це не звучить заманливо? Твоя чистота помислу в чистоті смаку... Ти мене бажаєш... Ліно, це ж прекрасно! Який шал напливу почуттів! Певен – ми не пошкодуємо! Щоб скоштувати мить Раю Адам з Євою пожертвували безсмертям життя... Ти ж, Ангеліно, ніби створена з мого ребра…
- Це – правда! Довго я блукала сторінками рефератів, дисертацій, довідників, енциклопедій... питала Ванги, Данте, Нострадамуса, чи є на світі ліки, мені, від тебе, щоб забути і не згадувати більше... Відповіді мала негативні, і зрозуміла – немає серцю порятунку! Воно ганебно піднімає на сміх засторогу. Мушу випити цей пурпуровий келих полум’я... До певних пір, в людині, це велике почуття ніби тривожно спить... Смак хитросплетіння провокує пристрасть.
- Що ти зі мною коїш, Ліно? Приклади долоню до моїх грудей. Серцебиття вже поза нормою. Тіло за душею не встигає. Воно спалюється духом… А може ти розігруєш кохання, прийшла подратувать мене?.. Тобі кортить розважитись у такий спосіб?.. Очевидно лиш одне: власних бажань ти більше не боїшся. А я – вже дорослий хлопчик!
- Ах, ти спокусливий улесник! Твоя хтива пристрасть до пригод з жінками занадто сучасна! Я знайшла твою записку у своїй поштовій скриньці, то ж ми з тобою в зговорі!
- Пустунка... Ти така здогадлива! Чому ти опускаєш очі? – запитує він тихо. – Не ухиляйся від прямої відповіді...
- Сьогодні з нами відбувається щось набагато значиміше...
- Від спеки кохання не сховатися! Купідон вже заточив любовні стріли, затим відбудеться займання тіла, ніби пластика вогню... А вже пожежу кохання гасять тільки вогнем! Навіть в пахощах повітря вже відчутна урочистість... Довкола лине шепіт вітерцю: “Любов має право жити, не змушуйте її мовчати…”
- І все ж, ми тремтимо, як діти, Вікторе!.. Ніби боїмось того, що має статися...
- Я схожий на заляканого хлопчика? Тоді, не зупиняй мене! Прихились до мене: душі не треба гриму, її на пункцію теж не беруть... Вона є найцінніший скарб, який подарував нам Бог. Душа лежить у глибині нашого серця. Як пристрасно вона в ньому тріпоче зворушливо незмінна, найкоштовніша красуня! Слухаймо ж глибинну музику серцебиття в душі – універсальну мову почуттів! Вона влучає в самий нерв... вона ніколи нас не зраджує! Можна пригорнуть мені тебе? Таку тепло-духмяну, що увібрала в себе весь аромат червня! Притиснися до мене, не соромся!
- Твоя шкіра досі вражає оксамитом ніжності, хоч ти й розвинувся фізично, – тулячись щокою до міцних м’язів його тіла, каже Ангеліна. – Стережись опіків ласкаво-жорстокої зірки – Сонця! Бо що може бути приємніше за сонце… І небезпечніше! Надмірна стимуляція організму сонцем на клітинному рівні проявляється втратою контролю над поділом клітин.
- О, Ангеліно! Енергія цієї зірки тече у наших жилах.… Відомо, що помірна засмага організму, під впливом ультрафіолетових променів виробляє речовину, здатну виділяти гормон щастя – ендорфін. Засмага вміру – корисна. Вона необхідна як засіб захисту організму від збиткової інсоляції і як фактор, що підвищує імунітет. Під впливом сонячних променів у людськім організмі підвищується кількість вітаміну “D”, збільшується кількість кальцію в крові і вміст фосфору. Опіки ж душі і серця викликає внутрішній – ще більш відчутніший вогонь за саме Сонце!..
- І все ж ти змушуєш мене ніяковіти та відчувати гострий сором, ліплячи із себе образ чистої невинності... Ти надто піддаєшся своїм почуттям до мене. Адже любов приносить тільки одні страждання і лише миттєве шаленство між просвітами!..
- Ліно, я серйозно! Іронія і скептицизм – тут недоречні! Одну кохають ніч, іншу – все життя… Мусульманин Шах-Джахан мав 5 тисяч дружин, а кохав лише одну – Тадж-Махал. Одній їй він присвятив свою любов. По трагічній смерті коханої він звів для неї архітектурну гробницю неймовірної краси. Коштовність її стилю і донині виражає еквівалент почуття шаха до коханої. І я тільки з тобою, законно й залюбки, порушив би обітницю цнотливості... Моя любов – тільки тобі належить. Я такий Нею вагітний! Він взяв її за підборіддя пальцями... – Ще донедавна твоя любов була закрита на всі ґудзики від мене... Але твоє чарівне, очима мовлене “люблю”, давно вже розтопило кригу застороги. Це ключ до щастя! Ти щиро зазираєш мені в очі. Будь обережна, бо коли нам дуже чогось хочеться, – це може збутися...
- Авжеж, – докинула стиха.
- Відчайдушний відпочинок буде вкрай виснажливим, – попереджує він Ангеліну. – Я нап’яв намет на одній з точок острова. Створив для нас куточок атмосфери розкішного затишку у відкритім просторі. Ти вшануєш його своєю присутністю?..
- Залюбки!..
- Цей острів, у минулому, зачарував і мого батька, – задумливо продовжує Віктор. – Як він любив насолодитись звуками природи, милуючись її барвами! Він власноручно збудував на острові наш дерев’яний теремок для літнього відпочинку... З пронизливим дитячим галасом ми з Лаурою бігали тут навперейми, плутались, спіткаючись, у височенних травах; комизились, полохали наляканих куріпок, горихвісток та шпаків. Пригадую, з якою спритністю тато заліз на височенне дерево, аби покласти до кубла безпомічне вороненя, яке ще не могло добре літати. Коли ми вже сиділи за обідом, тато, так ніби між іншим, мовив: “Птахи завжди викликали у людей захоплення щодо здатності літати, надихаючи їх думкою про створення літального апарату. Майбутній авіатор і письменник Сент-Екзюпері, ще хлопчиком, сам майстрував крила та прилаштовув на себе, щоб випробувати їх у примітивному польоті. Цей дуже допитливий хлопчик не боявся, навіть, ризикнути власним життям”. Ці слова, мабуть неспроста, глибоко запали мені в душу...
Не пройшло і кількох років як на цьому острові з’явилося уже з десяток дерев’яних забудов. Що було далі – сама знаєш... Районному правлінню Оболоні все це не сподобалось. “Хатинки” були спалені. Це робилося взимку. Спостерігаючи з вікна квартири за пожежею, я був, тоді, люто обурений такими діями чиновників. Мені боліло серце. Пам’ятка про тата, якого ми так рано втратили, зникала в полум’ї.
- Так, Вікторе, пригадую пожежу, хоч після неї острівна природа відродилась ще пишніше, – додає до сказаного Ангеліна, оглядуючись довкола:
- Мій п’ятилітній син проголосив себе тут “Президентом”, назвавши цей куточок “Робінзоновим”. Мене ж він охрестив у П’ятницю, а молоде сороченя, яке там приручив, – в папугу. Сам зладнав собі списа і, мов навіжений, гасав по острову невтомно й жваво, ніби вивірка. Дитинство – радість пізнання життя!.. Особливо, коли увага до дитини опікується батьківською любов’ю… Ангеліна примовкла мрійними очима, окинувши острівець. Вона була зворушена, замислена. – Розкажи мені про своїх батьків, Вікторе, – тихо прохає вона.
- Мій батько – вихідець з родини авіаторів. Інтенсивна напруженість життя була йому до вподоби. Спочатку тато був цивільним авіатором, затим склав іспит на льотчика-випробувача і вже б у недалекому майбутньому став космонавтом. Він приймав активну участь у розробці креслень міжпланетних орбітальних станцій. Подружнє життя моєї матері і батька розпочалось щасливо: з вірного кохання, а далі з одруження. Вони, мабуть, були впевнені, що в їхні долі прийшло вічне свято, яке ніколи не минеться. Пролітали роки. Сім’я мала все найкраще. Мій тато переслідував високу мету життя і був прикладом для нас, дітей. Його гасло “дерзайте лебеді!” стало нашим дивізом. Його заповідь “живіть за сонцем і ви будете довго світити людям” стало нашим законом. Повертаючись додому, він ще з порога, накидав свого кашкета саме мені на голову. З нами, дітьми, він дуже любив бавитись, а також розповідати про історію літакобудування, про героїчні будні авіаторів. Коли ж сідав за роботу, його кабінет на ключ не закривався, але ми, діти, притихали і не турбували батька. Кожний займався своєю справою. Авторитет відносин мами й тата у моїй сім’ї мав високу ступінь простоти взаємин. Тато запевняв маму, що діти – це найкращий подарунок для нього, і що люди живуть заради цього. Злагоджена забезпечена сім’я могла дозволити собі виховувати трьох дітей. Батьки наших батьків були кращими помічниками й доглядальниками, нас, малечі. Мама працювала анестезіологом у хірургічній клініці. Окрім того, вчилася в аспірантурі та писала кандидатську дисертацію. Часу для сім’ї в неї було завжди обмаль. Але вона любила власний дім, дітей і чоловіка понад усе на світі. Коли вся сім’я збиралася вдома, нас чекали пироги з яблуками. “Оселя має бути запахуща хлібом, що випекла мати”, – коментувала задоволено вона.
Але життя сім’ї круто повернулось в інше русло, коли загинув тато. Дім обставляється Любов’ю. Він звужується і стає мілким, коли любов вмирає, або покидає нас...
Коли нами було отримане офіційне повідомлення про татову загибель, мама змінилася в обличчі, я тоді дуже налякавсь за неї. Я міцно пригорнув її до себе: вона беззвучно обливалася слізьми і тремтіла як берізка, під час грози. Лаура й Олег тихо підійшли до неї, притулились, обіймаючи її, і теж плакали. Потім всі ми стали в коло біля речей тата, які ніби зберігали енергію тепла його духу. Коли тата не стало – для нас весь світ, здавалось, ніби зупинився у власному русі і ще довго плакав. Час завжди дихає тривогою і тим напруженіше рухає життя. В пошуках екстремального мій непересічний батько жив, випереджаючи час та розширюючи межі людських можливостей. В його плани входили завоювання й вивчення позаземного простору. “Земля теж мислить, можливо й відчуває”, – констатутвав він. В небі, мабуть, тато відчайдушно замахнувся на компетенцію Бога. Бо любив часто повторювати: “Хто править небесами, той править і на Землі”.
Обоє притихли.
- Твій батько Герой?
- Другою “Золотою Зіркою Героя” нагороджений посмертно...
В нефритових дніпрових хвилях ріки Віктор з Ангеліною забули геть про все на світі. Пливучи – наздоганяли одне одного, а пірнали – граючись та перегукуючись, наче діти. З гучномовця річкового пароплава широко довкола лилася пісня Алли Пугачової “Лето”:
- Знаєш, Вікторе, Гіппократ був твердо переконаний, що сонячна енергія, яка міститься в воді, – запорука міцного здоров’я.
- Моя мама теж так вважає.
Раптом на колихких хвилях помітили безпомічну червонотріпотливу плямочку. Це було звичайне сонечко, що знищує тлю на деревах. З розпростертими мокрими крильцями воно ще мужньо борсалось на хвилі, пручаючись з останніх сил аби піднятися в повітря. Та його спроби були марними. Віктор швидко взяв комаху у долоню. Сонечко було живе і не ушкоджене.
- Який дивовижний пілот ця комаха! – захоплено скрикнув Віктор. – Поглянь, Ліно, ці прозорі крильця, що під червоними знаходяться, служать сонечку мотором, а червоні – підтримують цю крихітку в повітрі. Це – літак в мініатюрі...
- То ж пливімо до берега, порятуємо сонечко, – радить Ангеліна.
- Пливімо, поки нас судома не схопила.
В урочистім мовчанні вийшовши з води на берег острова, попрямували до намету.
- Будемо снідати, – розпорядливо говорить він. – І не почувайся іменинницею! Розгортай будь-ласка ось цю білу скатерку посередині простирадла! Маємо бутерброди, фрукти й овочі, а ще – каву в термосі. Сідаймо ж по-турецькому, і приступімо до скромної трапези. Необхідно підкріпитися. Попереду в нас – ніч... Ми вистраждали цю нагоду. Я знав, що цей час не забариться.
- Справді?..
- Атож! Уявою моєю ти вже давно заволоділа… ще за шкільного часу. Платонічне почуття не можна викликати штучно, бо я охоче й з радістю пустив це світло в душу – і серце спалахнуло яблуневим цвітом. Кохання настигає нас зненацька, як серцевий напад... Скільки разів я намагався зазирнути в твою душу, аби побачити ниточку твого зору; я завмирав від твого кожного необережного погляду, а ти була так заклопотана, що й не помітила моїх страждань, ніби вела зі мною надсувору гру, не допускаючи ніякої полегкості. Невразливо неприступна ти дивилася на мене, не бачачи мене насправді. А я вже був весь переповнений тобою...
Вона дивиться на нього ніжно й довго. Затим цитує власного вірша.
Я співала для тебе,
Хіба ти не чув?
Навіть вітер стихав,
Зорі з неба схилялись
завмерши!..
Час спинявся і слухав...
Він уважно слухає її, затим поблажливо мовить:
- Ураган починається з падіння атмосферного тиску. Складові завихрення створюють штормові вітрила. Кохання ж починається зі злету кров’яного тиску. Я рано захворів тобою. Ти викликала в мене гостре запалення серця. Але який я тобі вдячний за оті страждання! Я не бажав одужати від пристрасті, бо не міг її зненавидіти… Кажуть, що справжнього кохання, без ненависті, не існує, як не може бути написаної картини тільки білими фарбами. Та я був переконаний, що це – не так... Мені не важко пригадати, з яких пір люблю тебе...Ти була, тоді, ніби хлопчина-підліток – короткострижена, струнка і дуже тендітна. Наймолодша педагог у школі. Учні старших класів, жартома прозвали тебе Алекс.. Ти носила білий одяг. І була тим дуже схожа на сліпучу сніжно-білу квітку… Ти мені здавалась білим платтям юності, ніби незаймана весна. Ах, цей білий колір – такий звичайний і такий особливий! Величний , найчистіший і найосяйніший з усіх інших кольорів!.. Ти несвідомо володіла магією сяйва. Як пружний, ніжносліпучий промінь сонця, ти пронизувала учнів наскрізь, хоча й линув від тебе тонкий подих свіжості, який нагадував холодний доторк до губів танучої сніжинки... І моя душа розкрилась первоцвітом, наче пролісок серед зими, тобі назустріч! Мене охоплювала незбагненність щастя... Швидко пролітали шкільні роки. Я був десятикласником, коли в тобі ще тільки відбувалася гармонізація жіночності. Відрощене волосся сягало завитками спини. Груди стали вищими, а талія ще тоншою. Голову носила високо: ні усмішки, ні сльози! Навколо тебе завсігди юрмились учні, нагадуючи метеликів, що позліталися на світло. Ти була завжди в оточенні. Але між нами з тобою існувала інша близькість. На собі – я відчував, навіть потилицею, твої погляди... Це – ніби дуплет в більярдній грі: коли шар відбившись від бардюра, потрапляє в ціль... Ах! Яке натхнення дає сприйняття краси! Занурюючись у стихію сяйва глибин підсвідомості, сам стаєш світлом. Тому, моє бажання, сподобатись тобі, небезпечно зростало. Детонатор кохання породжує стихію, яка цвіте зриваючи у небі зорі. Це духовна вертикаль безсмертя, сходи в небо, які ведуть до Бога!..
- Як серйозно ти говориш, Вікторе!
- Ти слухаєш мене, затамувавши подих, і дивишся очима глибини душі, бо я це почуття беріг тільки для тебе. Така любов житиме вічно, а це не малий строк. Кохання – серцебиття Всесвіту! Це вічне сяйво пристрасті, шепіт насолоди, де кожна мить має свій смак. Ти рано розбудила у мені безмірну лихоманку внутрішнього потрясіння – безмежного, таємного, болючого...
- Може ми цілились у саме серце одне одному?.. Але для справжнього кохання, Вікторе, життя замало й недостатньо. У кохання інший вимір часу – Вічність! Любов можна пояснити, але не можна зрозуміти. Це ніби марна спроба приручити нейтронну зорю! Пульсом життя керує краса. Твоя ж краса коментарів не потребує. Таке обличчя, Вікторе, забути неможливо. Воно цінніше найкращої книги... Та попри все, краса – егоїстична! В неї немає співчуття... Краса – прокляття світу!.. Любов, зачата від краси, є ніжним вбивством. І ти про це, звісно, знаєш...
- Ти спіймалася на слові. Втрачали розум не від мене, а від краси, даної Богом. Хоч би як, я не страждав на нарцисизм! Наведу реальний приклад. Закохана в мою красу, однокласниця Ліля Павленко була мала, руда, негарна. Але не полишена здорового глузду. Розумна може довести, що і вона – красива. Комплекс власної незвабливості активізував дівчину до сміливих та рішучих дій. Ліля зайнялась художньою гімнастикою. Штурмувала Інститут краси, де їй зробили кілька вдалих косметичних операцій. І вже незабаром вона стала об’єктом уваги, хоч це й була дешева популярність... Ліля ж, окрім мене, і дивитись ні на кого не хотіла. Квітучі насолоди залицяльників лишали її байдужою. Я спостерігав за цим спокійно, хоча й не без цікавості, бо погане кошенятко дивовижно перевтілилось в гарненьку бешкетницю. Для дівчини – це не була проста інтрига. Ліля вперто підбирала ключ до мого внутрішнього світу, прекрасно розуміючи, що її спроби запалити моє серце були фатальними. Або ж тішилась тим, аби мій погляд її не обходив. Для неї краса – це визнання. Навіжене дівчисько… Чи не так?.. Адже вона напевно знала що їй не було місця у створеному мною і тобою Світі Кохання.
Люба Ангеліно! Сумбурні стосунки, мов сценарії, я скоював для того, аби нарешті твою душу хоч злегка стали тривожить ревнощі. Привабити тебе хотів до себе всіма засобами, щоб ти теж у мене закохалась... Тепер ти знаєш певне – я не весь зіпсований і легковажний. Розв’язна неетична поведінка гри – все це в минулому. Всі звісно думали, що моє честолюбство домінує над душею й розумом! Ні! Це – не так! Колись, у якійсь мірі, я, може, й справді був необережний. Бути забаганкою для всіх зловтішно: це – коли бавляться із твоїм серцем і обертають в жарти чоловічу гідність. Я перейшов цей Рубікон. То був еротичний пік,фізичний потяг, а не духовний спалах. В ньому проявляється лиш твоя сутність. Інколи важко змиритися з тим, хто ти є. Але що спільного в розвинутій уяві і брудній фантазії? Любов для мене – ціле явище, духовний потяг, що обумовлюють життя в гармонію, це протистояння плотській голизні, хоча і секс не справжній без емоцій.
- Вікторе, коли панує секс довкола – як розпізнати істинне кохання, навіть коли воно й поруч?
- Ідеал кохання – це едельвейс удачі! І як всякий ідеал намагається втілитись і шукає свого виконавця. Секс – це дуже просто, дешево. Танок безсоромності, він не проходить тест на сором, як любов. Секс не вважають чимось надзвичайним, а ось кохання – так! Це як відзеркалення світла краси. Якщо жінці, чи дівчині бракує елементарної природної сором’язливості, то вона здається просто потворною! Тільки сповнені духовною любов’ю отримують справжню, несфальшовану насолоду кохання.
- Вікторе! Скільки разів ти вже закохувався?
- Ліно, це не серйозне запитання! Арифметика мого кохання лишилась в минулому, зосталася її математична формула... Я був, ніби зелений плід, продукт зухвалого ще не розтраченого темпераменту. Та й цілувався я здебільшого з цікавості. Але все це, тепер, не здешевлює мене в глибокім почутті до тебе. Присягаюся, це – щира правда! Мені завжди кортіло, неодмінно, саме тобі подобатись... Я вже тоді тобі належав і бажав здобути тільки твою прихильність. Хлопчиськом – любив тебе по-дорослому!
- Схоже, це вже справжнісіньке освідчення!..
- Хай сумніви тебе обходять... Пригадаймо Новорічний карнавал у школі, коли я “налетів” на тебе, як індійський екзотичний птах фрегат, на білу чайку. Я був у чорному костюмі Зорро. Ти – в батистовій сукні “Снігової королеви”, такій сяюче білій, немов сніг на сонці, отороченій мереживом в подолі та гаптованій голубим бісером на грудях. Ти була тонка й легка, ніби з повітря... В першому ж турі карнавального вальсу ми виглядали в парі дуже ефектно. Я торкався твого тіла, обійнявши тонку тремку талію. Я вже не відав, де твій подих, а де моя душа. Що я тоді відчув мені і зараз важко передати! Ти була сама невинність, хоча вже на той час була заміжня й мала сина шести років. Ми, учні, вважаючи тебе за чисто рафіноване створіння, щиро не вірили ні в існування твого чоловіка, ні тим паче в дитину. Здавалося, ти була вільна й незалежна від своїх сімейних обставин.
Коли ми танцювали, я помітив, що навіть срібна карнавальна маска на твоїм обличчі зашарілась... Я вже, тоді, в твоїм житті грав першу скрипку і, мабуть, не останню роль. Я прагнув у собі змоделювати тип героя, аби ти ним хоч трохи захопилась! Всі мої напускні вчинки підігрівались почуттям до тебе... Ти в моїм серці посідала особливе місце. Я помічав і те, як ти дедалі змінювалась під моїми запальними і допитливими поглядами.
- Вікторе! Ти став людиною, яку я полюбила! Хіба потрібно це пояснювати? Обговорення тут зайве – краса на тебе схожа... І Бог не економив на твоїй красі. В тобі – весь світ! І вже ніяка інша сила не зможе так оволодіти мною, аби я вся затріпотіла під уколами її краси, не викличе такого струсу почуттів, такого урагану щастя!
- Ліно! Тоді давай одружимось і щасливіших нас не буде в усім світі. Згоджуйся, не заперечуй. Вже завтра ми розпочнемо нове життя… Я буду дуже наполегливий і присягаюсь, що не відступлюсь від тебе!.. Чуєш?
- До речі, Вікторе! Шлюб – найнедосконаліша структура всіх часів людських взаємин і основна причина для розлучення. За філософією Ніцше шлюб – це найоббріханіша форма кохання. А любов є надзвичайно сильним почуттям, щоб стати запорукою, а то й основою для шлюбу.
- Ти вже давно сама! Твій бувший чоловік досі викликає в мене гірку відразу. Навіщо було з ним одружуватись?
- Вікторе, якщо я й матиму розлучення, невдовзі, то більше, заміж, ні за кого не піду. Це ж не дощову годину перестояти... Сім’я – це дуже серйозно, сім’я людині замінює все. Тому, перш ніж завести сім’ю, необхідно як слід подумати, що для тебе важливіше: все, чи сім’я!..
- Навіщо ця нещира репліка? Підтримувати її – не бажаю. Це остаточна твоя відповідь?
- Безперечно! Потужні перейми кохання довго не тривають. Мабуть і формули кохання не існує. Це схоже на міраж. Любов, як пісня, що зірветься на високій ноті. Їй відпущено секунди. Любов – це спроба неможливого... А може – це тільки стан гармонії душі?..
- Яка помпезність філософії!.. То ти за мене не підеш?
- Ні!.. Ми ніби осідлаєм блискавку...
- Нехай! Ніщо не вічне, Ліно... Маленьке слово “ні” – могутнє за змістом!
- Знаю! Райдуга цвіте в грозовий дощ крізь сонце!
- Але сьогодні ми не змарнуєм часу, Ангеліно?
- Ми вже святкуємо передчуття блаженства, обмінюючись квітучими фразами.
- Перед тобою я ніяковію ніби хлопчик, бо ти – автор неймовірно ризикової ідеї.
- Прекрасно божевільної затії! Не варто стримувать себе тепер, щоб потім шкодувати! Вип’ємо ж наш рай, нашу любов з келиха пекла, аби не марити чеканням. Який нам сенс відводити спокусу? Вона в нас викликала гостре найвідвертіше бажання! А там – як Бог дасть!
- Золоті слова! Ми з тобою вже в одному вихорі. Хоч вибуху ще й не було, а хвиля вже пішла... Життя дає нам шанс спіймати ту потрібну мить, що називають щастям. На зіркових вітрилах ночі ми подолаємо горизонт Вічності і облетимо Всесвіт! Може це і є творчий вогонь кохання? Не всі закохані наділені таким талантом! Ти така жадана. Боляче навіть усвідомити, що твою невинність випив, не смакуючи, твій бувший чоловік. Твоє тіло він украв. Віктор злегка подмухав на її вуста, викликавши іскру з її пломінких грудей. Не тремти так, Ліно, це всього лиш я – твій нещодавній шкільний учень.
Пізно згасає літній день в затоці, яка огинає овал острова, що витягнувся вздовж Дніпра. Вже лягли на воду довгі тіні, а сонце, що скотилось за дніпрові кручі, запалило золоті маківки Софії та Лаври. Сторожка тиша звільна наповнює затоку...
- Яке ж прекрасне сонце на вечірньому прузі! – тихо мовить Ангеліна. – Який спокій невагомості світла… Як воно вабить до себе!
- Хотів би я піти з життя такого теплого, літнього вечора, коли палає тихе надвечір’я і безмежна висота небес ледь виринає з синіх присмерків... Цей синій колір несе в собі світло енергії, викликаючи протиречиве відчуття бентежжя й спокою. Схились до моїх губ, кохана! Скромність – це чарівна якість, Ліно, та чи не досить нею ти натішилась? Почуттям до мене – ти вся переповнена. А твоє кохання вже перелилося через край душі! Не сприйми мою гостинність за ув’язнення. Почувайся вільно. Твою недоторканість – наше кохання знехтує миттєво і без каяття. Іскра вже зблиснула і незабаром спалахне вогонь. Візьми моє життя, воно тобі належить! Ми закриваємо очі, дихаючи щастям насолоди і темінню у середині себе... Мої долоні ніжним струмом проймають твою тендітну тремку спину... Ти відчуваєш моє дихання на грудях. Твій пульс прискорюється... Один глибокий подих переросте у невгамовне полум’я, і тоді з’явиться зворотна тяга...Ми вдвох ніби впадаємо в солодкий транс і відділяємось від усього земного. В моїх обіймах твоє тіло полохливо невловиме й вислизаюче, як ртуть...
- Кажуть, кохання позбавляє розуму! – нашіптує йому на вухо Ангеліна...
- Тому й противитися ми йому не можем, – запевняє Віктор.
В лункій духмяній тиші джеркотів цвіркун, скорочуючи відлік до вибуху снаги. Білий туман, мов акварелі хризантем, в’юнився з Дніпра, напливаючи на острів з берегів. Засліплена любов’ю, ця хмільносолодка ніч, в зеніті літа, вбрана в найпрозоріші гаремні шати, була як злет кохання, коли сонце стрімко падало за обрій, запаливши небо, і їх ніби вогнем охоплювала пристрасть. Повітря враз стало червоним, як рубін, а колихке зело дерев чорнообвугленим. Гаряча лава розтікалась попід шкірою. Жар підступав до серця. І не було ні темряви, ні сну – лиш тятива напруги: грозовий потяг почуттів, коли в душі гримить і блискає, а емоційна повінь детонує в кров потужним викидом адреналіну…
Міріади зір в вечірнім небі переморгувались світлом золотих клубків – єдині свідки найпотаємніших обрядин Ліни з Віктором. Це була любов під зорями в пухкому різнотрав’ї. Росинки трав, зливаючись поміж собою наче ртуть, скидались на розплавлений місячний камінь. Затамував подих вітер…
Після нічної купелі в затоці, відпочивали горілиць, дивлячись в вечірнє небо. Над коханцями гронами зір зітхала Галактика, розчинивши їхні душі у вічній матерії. Віктор вимостився головою в неї на колінах, дивлячись на зорі.
- Тільки не кажи, що це не вражає... Як же високо вони над нами! Але хіба не ми, мешканці Всесвіту, створені з їх електронів? Ми – живий провідник світла... Кожен наш атом – часточка зірки! А атоми подібні мініатюрним сонячним системам. Ціолковський не визнавав відмінностей між фізичними і біологічними явищами, вважаючи, що і атом і людина, і Земля, і Всесвіт рівним образом відчувають, мислять, виражають волю. А це означає, що кожен з нас – початок і кінець усього світу! Любов єднає нас із Всесвітом! Ця ніч для нас буде продовжуватись вічно! Ліно! Навіть зірки у небі заздрять нам, спостерігаючи... Вони благословляють нас. Ми п’ємо їхній аромат легенями і наші душі, ніби відокремившись від тіл, падають в небо! Як я люблю цей синьозорий вакуум! Цю поглинаючу безмежну ємність зір! І сам ніби лечу у часі поміж зорями... Вони так сяють, ніби кличуть нас до себе! Зорі мені пророкують, що ми ніколи не відмовимость від нашого кохання... Неймовірно! Я ніби торкнувся вежі Вічності, відчувши, що й вона пройшла повз мене...
Ангеліна глибоко зітхає:
- Світло – серце темряви!.. То Аріадна світить нам у душу, щоб пам’ятали, що любов її й Тезея – нерозлучні у Всесвітнім небі! То їх енергія у зоряній матерії сяє як прелюдія кохання. Їм була відведена лиш одна ніч, щоб наречена Бога Діоніса пізнала сутність у різниці неба й дна!..
- Ти ніби вирвала слова з контексту мого серця. Боже, як ти сяєш! Наче смарагдова зоря, що прилетіла з глибин ночі. Немов сліпуча таємниця, що утримує інтригу... - Хотіла б я стати твоєю зорею в небі!
- Я обертатимусь навколо тебе по орбіті...
- Справді?..
- Нас пов’язує духовна гравітація! Це – нерозривно,
Ангеліно… Ми – зірковий дует… Я ніби щойно народився! Я вражений – як мені добре біля тебе! Тепер я знаю певне, що люблю. Така любов переживе мене і навіть Бога! Це таємниця справжньої спокуси. У ній живе диявол! І ми з тобою в його волі!..
- Яка Богозневага, Вікторе! Ми граємо в прекрасну, але небезпечну гру. У тобі – Бог! Я бачила як мерехтять в твоїй красі його алмазні грані. Але це тільки вища мить у злеті, затим послідує відлік падіння...
- Ліно! Невже любов треба завчасно відштовхнути? Ти думала, що я зігравсь на почуттях беззахисних жінок і замість серця маю в грудях заморожений рубін. Скоріше це скривавлений тюльпан... Дивний таємничий прояв ніжності до тебе дав мені про себе знати, коли вперше потривожено забилось моє серце. Це виробило в мені здатність – вірити у недосяжне!
- Вгамуйся, Вікторе... Наша любов, ніби висока гостя, що зросла від довгого чекання, спалахнула, швидко отримавши своє, і скоро почне гаснути, але тим палахкучіше світитиме крізь найгустіший туман часу. Любов – це гра з вогнем. Ти ще не зовсім добре усвідомлюєш, що безмір кохання укладає договір зі смертю. Краса в любові індукує наймогутнішу енергію і я вже інфікована від тебе нею. Її таємниця – більша за нас, Вікторе! Ми страшимось великої любові і поспішно відступаємо перед її величчю, тому що ми не володієм нею. Вона владарює нами. Довершеності нам не досягти. Це не театральне явище... Рятує втеча, Вікторе! Щасливим можна бути лише поза собою. Любов слабіє після зближення, і тим сильніша, чим подалі ми від неї.
- Ліно! В тебе амбіції Наполеонівської Жозефіни! І ми вже одне одного не чуємо!
- Так, Вікторе. Кожна людина прагне недосяжного, розуміючи, що це лиш тільки сумнів... Плекання наші підносяться до неба, аби зникнути безслідно... Сонцелика Нефертіті, яка вражає популярністю донині як одна із найкрасивіших жінок усіх часів і народів, мала незмірний вплив на свого чоловіка фараона Ехнатона. Та після десяти років спільного правління була видалена з царського палацу… А далі слід її губиться в єгипетських пісках Долини Смерті… То ж підступність і кохання дещо споріднені?!.
- Правда в тому, Ангеліно, що боягузи ніколи не наважаться підійти ближче до цього вогню. Вони не здатні на таку самопожертву… З їхніх душ ніколи не осиплеться червоний жар. Ці люди – мертві... Ні я, ні ти до них не належимо! Істинна Любов розпізнає свого єдиного програвача крізь високодуховне поєднання. Ми вже з тобою – одне ціле. Прошу виходь за мене!..
- Різниця у роках тебе не зупиняє?
- У кохання не буває вікових бар’єрів. Молодість не є достоїнством. Вона швидко минає. Молодість – це стан душі, а не питання віку. І зовні – ти ледь старша сестра власному синові... Ліно! Я не хочу й не повинен відмовлятися від тебе. Твій золотий образ поселився у моєму серці! І ти вже моя! І за будь-яких обставин будеш моєю!..
- Облиш, Вікторе! Тільки душі властиве марення любов’ю, бо розум все оцінює інакше. Чого ти домагаєшся від мене?
- Одруження... Бо я – один, і ти – без чоловіка. Я висловився ясно?
- Безперечно, Вікторе! Це – так природно...
- То в чому ж справа? В твоє серце вже закрався лихий сумнів? Чи ти соромишся великих почуттів? Ліно! Не дивись на мене так, мов бачиш востаннє!
- Вікторе! Твоя професія – одна з найнебезпечніших. Твоя стихія – небо. Ти – талановитий авіатор з унікальними можливостями і відчайдушний льотчик, бо невгамовні пристрасті твого повітряного хуліганства вже сягнули піку. Жахаючи, вони рясніють заголовками на шпальтах численних газет. Це схоже на перегони зі смертю, де кожен крок може стати останнім. Мене це приголомшує... Я божеволію з тривоги за тебе... І чіпляюсь за твою хоробрість з усіх сил!..
- Справді? – тихо запитує він, щасливий почутим. – Ліно, літає той, хто не боїться відірватись від землі. Ти навіть і гадки не маєш, що в повітрі, куди безпечніше! Легендарний пілот Нестеров невтомно стверджував, що повітря не лише чинить опір, але й саме є опорою для літальних апаратів. Адже навіть порівняно невелика дощова хмара важить один мільйон тон. Та як легко вона летить, тримаючись в повітрі!..
Щоправда, удари космічних полів діють на пілотів згубно. Тож необхідно спіймати свій ритм і прив’язати його до себе.
- Я не любителька екстриму, а ти – все такий же шанувальник ризику... Знаю, літати не просто. Це – перевантаження. Пульс 180 ударів на хвилину, коли пілот виконує політ. Може відбутися, навіть, помутніння свідомості. Та твій екстрим завжди випереджав здоровий глузд. І ти пропонуєш мені стати дружиною такого відчайдуха!.. Вона затихла, важко дихаючи. Затим продовжила:
- До того ж, мій ранній шлюб був прикро гірким та невдалим. Незадовго до заміжжя, мою безжурну молодість, багату на сміх та мрії, обірвало горе. Батьки загинули в автомобільній катастрофі, коли мені було сімнадцять. Вони були педагогами і моїми найкращими вчителями та наставниками. Мені здавалось, ніби зупинилося моє життя. А безтурботну юність поглинула Лета… Далі був нелегкий стиль студентського життя. А виразна, свіжа й чиста дівчина впадала в око кожного, мов квітка на шляху. Кому ж не хочеться її зірвати?.. Зірвати – просто так!.. В силу дурних обставин я не вийшла заміж за того, хто мені не встиг відкрити свого серця, хоча й приходив на побачення, мов наречений – в білих сорочках з букетами троянд. Взяв мене за жінку той, хто був спритніший, владніший, та ще й старший на десяток років, крім того – розлучений, маючи від шлюбу трирічну дитину. Мені тоді була потрібна вагома підтримка, яку він обіцяв. Чоловік працював в кінематографі. Як виявилось потім, це був актор без артистизму, посередність, а то й пустий позер з ущербним “я”, крім того – ще й бабій.
- Цей викидень зіграв з тобою жарт в “кохання”, не стягуючи з себе маски гравця. І не кажи мені, що ти його кохала!
- Вікторе, досить! А то мене знудить! Я це зрозуміла не відразу. Очі сліпі – шукати треба серцем. З ревнощів, бувша дружина чоловіка, скрізь нас переслідувала: вдома, на роботі, на вулицях міста. В Печерському районі міста Києва двом сім’ям стало затісно, незручно й дискомфортно. Мене це дратувало, а чоловіка тішило. Нашому синові було два роки, коли я прийняла рішення з обміном району. Ми переїхали на Оболонь, подалі від вогнів великого міста, та якомога ближче до природи. Будинок, у який ми перебралися, був крайньою новобудовою по вулиці Набережній Дніпра. Звідси, під оболонським кутом огляду на місто, Київ ніби висів під зорями. Оболонським побережжям уподовж Дніпра був намитий річковий пісок, на якому порозкиданими скиртами кущився верболіз. Та вже з нашого вікна сьомого поверху, яке виходило на чарівну затоку, окреслювався інший краєвид. Це була жива картина, де велично плив синій Дніпро в обрамуванні прибережних рогізово-очеретних заростей, а ще розкішних кучерявих верб і осокорів. Продовгувата голуба затока огинала острівець урочища Наталки, який ряхтів польовим цвітом у смарагдовім зелі високих трав. Хто б міг подумати, що краса нашого кохання зійде на цей острів, мов на подіум... Ангеліна змовкла, але вуста її все ще тремтіли, ніби збирались висловити недомовлене…
- У нас з тобою, Ліно, все буде гаразд, розчарування не послідує. Наші відносини – спонтанні: без хитрощів і без торгівлі. Про це давно вже обмінялись наші погляди. Це – вище музики всіляких слів.
- Вікторе! Ноадмірну спрагу поцілунком не вгамуєш, і клятви, що даються в ніч кохання, втрачають силу вже до ранку. Крім того, запальний на ревнощі мій син, теж неодмінно стане на заваді.
- Які ми безпорадні вдвох з тобою, – іронічно мовить він. – Ліно! Я з твоїм сином сам усе владнаю і порозуміюсь.
- Не раджу, Вікторе!
- Чому, кохана?
- Наші відносини для нього – неймовірні: щось несерйозне та образливе. В тобі, либонь, мій син не вбачить “зоряного павича”, а лиш підступного “синьобородого” Ромео.
Віктор спохмурнів. Та вже за мить рішучим змахом вій і усмішкою прибрав з обличчя подавлений настрій. Золотаві іскорки затанцювали у його зіницях:
- Я щиро полюбив прекрасну жінку і в цьому є моя провина! Вона мене – теж любить, в чому її син вбачає гріх. Тому вона обожнює блукать одна, коли всі ходять парами! Ліно, пам’ятай! Якщо від мене відречешся, то від себе – не втечеш...
- Вікторе! Навіщо гнатися за тим, чого ніколи не впіймаєш? Ми тільки згаємо час... Я вже відчуваю, як наші серця розбиваються в нескінченності…
- Я так не думаю. Бо життя – безцінна річ. Цей світ, хоча і божеволіє, але традиції його – все ж треба берегти! Між нами “прірва” – вигадка уявна!.. Бо ти її хочеш…
- Вікторе! Якби ж наше життя не було схожим на майстерню недоладного художника, завалену непотребом етюдів та ескізів. Тоді б на полотні суспільного Життя з’явивсь новий Герой – сонячний хлопчик, чистий ідеал., щоб ми могли мати взірця.
- Без засобів його застосування та реалізації? І він би був приречений, немов Ісус Христос! Як бачимо, життя альтернативи не дає, лишає тільки право компромісу. Я егоїст... В мене – ти будеш спійманою пташкою, яка літає...
- На Бога, Вікторе! Сулейман потурчив Роксолану в такий спосіб! Бо без любовної згоди душу людську ні вкрасти, ні забрати… Хіба сповна зазнала щастя Роксолана? Хуррем запалила серце падишаха-завойовника і була з ним ніжна й чуйна, хоча й … і з відтінком зухвалої покори. Султан поцінував її за розум. Мудрість Роксолани, в свою чергу, підкорила могуть імператора... Їхня любов була зворушлива, хвилююча... незмінна... Хоча для Роксолани і невільницька. Хуррем горіла серед снів, як свічка… Вільні ми до того часу, поки з болем надії шукаємо любов, або страждаєм від її відсутності.
- Припини, Ліно! Справжня любов нікого й ні до чого не примушує і не зобов’язує. Щасливий той, хто бачить в темній ночі снів білі сади!..
- Вікторе! Любов не дерево, а його ріст, не птах, а його лет, не вивершена баня Тадж-Махалу, а голос дзвону в ній, то зустрічальний, то прощальний…
- То ж наше почуття кохання – справжня несправжність... Життя, любов, краса – усе це тільки миготіння? Трансформація інверсії? – скептично він запитує у неї.
- Ні, Вікторе, трохи не так! Берімо вище: наше життя – це не маленька свічечка в безмежжі темряви, а вселенська вічність, лише в мініатюрі...
- Ліно! Ти мій солодкий гріх і нескінченно замкнений ланцюг кохання. Хіба хтось здатний розірвать його крім нас самих?
- Обставини! І їх не знехтуєш... В одну ріку два рази не ввійдеш. Піти від тебе – важко, Вікторе, хоча й доведеться, та ми – солдати долі і спробуємо виграти хоч кілька битв... Зрозумій, Вікторе, життя – ніби фальшивий ідеал. Це наша заплутана історія,.. а ми, люди, мусимо тонко й непомітно вирівнювати власні хибні вади... Від нашої майстерності залежатиме успіх. Тільки тоді мистецтво духу зможе пережити нас... Звісно, що для цього і призначена ця ніч... Це стане для нас великим відкриттям, а може й випробуванням на майбутнє!?. Так сонце доповнює місяць...
- Знаю, що любов як переливки діамантового сяйва. Діамант – символ кохання! Коштовність діаманта визнана у всьому світі.! Зоресяйний діамант – вічноживий!..
- Вікторе! Усе минуле і майбутнє є лише тепер щомиті… Поглянь, яка одухотворена Селена нині проплива над нами. Вона у газовім віночку... А може то сама принцеса Іудейська, що танцює тарантелу? Оскар Уайльд був захоплений біблейською легендою настільки, що вихопив цей надзвичайний образ із глибини віків, відкривши нам свою прекрасну й неповторну Саломею.
- В чому ж її магія кохання до Хрестителя?
- У платонічному “гріху”. Царівна Іудейська, зворушена молитвою пророка, голос якого долинав із підземелля, пристрасно бажає бачити його. З першого погляду на нього Саломея вражена духовною красою безгріховності пророка. Її пристрасть попросила його тіла. Іоанн розгнівано перечить Саломеї. Саломея вже не просить, а благає хоча б доторку до його чорного, мов виноград волосся. Іоанн несхитно відмовляє, але він уже осліплений красою Іудейської царівни та опалений солодким хмелем її почуття до нього. Як пророк він знав: Саломея – провидіння його смерті. Іоанн смертельно вражений красою Саломеї. З обличчям місяця, з бурштиновими зорями-очима, напівприкритими золотими повіками, вона з’явилась перед ним легка, як пух колібрі, жвава й вихориста, ніби вітер. Та Іоанн – святий. Точніше – божество. Між ним та Саломеєю резервуар розбіжного протистояння. Місток над прірвою може спорудить тільки смерть. Саломею це не зупиняє, бо вона вже зажадала поцілунку його вуст. Іоанн грізно проклинає Саломею, аби прогнати невідступницю. Та Саломея непохитна у своєму прагненні. Обурена царівна поклялась, що неодмінно поцілує його губи – святі губи Іоанна.
Цар Тетрарх, закоханий відкрито в Саломею, і нехтуючи тим, що він одружений на її матері, всіляко домагається царівни. Він просить Саломею виконати танець семи покривал, після чого вона вже неодмінно має відбутися коханкою Тетрарха. Саломея ставить перед ним лише одну угоду, але поки що її не називає. Ненависний їй Тетрарх погоджується.
Наче легкий туман, сім прозорих покривал мусліну злітають по черзі з тіла танцівниці. Ось вона вже майже вся оголена, якщо не рахувати прикрас на її тілі. Золото, смарагди, перли та алмази меркнуть, тонучи в її красі. Саме такою вона цілує губи у відтятої голови пророка, піднесеної їй на блюді, як приз за танець павука. Смерть дивиться на Саломею застиглим чорним склом очей пророка. Це було вінчання почуття зі смертю...
- Вікторе наше кохання теж приречене... Сонце у нас одне. Небо у нас одне. Тільки летіти нам порізно… Я збережу спогади про тебе,.. – шепоче Ангеліна сонними вустами. – Давай закінчимо розмову на хорошій ноті…
- Не поспішай прощатися зі мною, моя Саломеє! – лине їй у відповідь. Ангеліна обіймає його голову, цілує вуста, а далі мовить таке:
-Кохання – то крилаті птахи, що живуть в нашій душі!.. А Любов – важка дитяча хвороба… Та підносячи очі і душу до неба, відчуваємо – як щезає даремне й дрібне… Як багато ми хочемо! І як мало нам треба, любий Вікторе!
