Римська мала Азія. Місто Ефес. В ньому – колізей. Збіднілий вільний громадянин Паламбус укладає контракт з директором школи гладіаторів Ведіусом. Паламбус – гладіатор за власним бажанням. За певні квартали контракту йому мали сплачувати немалі гроші.
А для Ведіуса – це був політичний вплив на настрої громадян. Назва “гладіатор” походить від слова гладіус – меч. Гладіаторами були серйозні мужні люди, яких навчали в Римі мистецтву вбивати. Навіщо були Риму гладіатори та криваво смертельні видовища? Все дуже просто. Вони відігравали символічну сутність потужної могуті Римської імперії, що наганяла жах на увесь світ. Це також слугувало і рекламою для Риму. Римлянам подобались видовищні бої гладіаторів. І це входило в норму звичок – як спосіб розваг Римської державної знаті.
Колізей це – хрещення кров’ю. Спочатку гладіаторів використовували в двобої лише для ритуалу при похованні римської знаті. Пролиття крові благословляло смерть покійних, очищаючи їх від гріхів. Це було недешеве задоволення для вельмож Риму. Але апетити глядачів зростали…
У II столітті нашої ери у Римі зменшувалась кількість захоплюваних рабів, які мали виборювати власну свободу на арені в смертельному двобої. Тому й виникла необхідність у наймі вільних бідняків, які б могли заробити собі славу і достаток, а також отримати свободу, провівши серію успішних боїв. Взв’язку з цим, почали розростатися мережі шкіл гладіаторів. Багато гладіаторів не витримували режиму підготовки до кривавих змагань на арені. Крім того, кожний восьмий гладіатор гинув в поєдинку. Глядачі не часто проявляли милосердя, щоб помилувати переможеного. Апофеоз або смерть чекали на кожного з них. Помилувані поранені гладіатори отримували кваліфіковану медичну допомогу. Вивихнуті кістки вправляли, тріщини в кістках зрощували, рани на тілі вигоювали.
Для гладіаторів мало велике значення харчування. В їхнє меню входили ячмінь та боби. Тобто вони вважались вегетаріанцями. Гладіатори були не лише кремезної статури, але й огрядні. Бо жирові тканини захищали їхні судини та нерви від поранення. Та в ніч, напередодні бою, їм влаштовували ситі трапези, коли вони могли поласували іншими стравами.
Найманий гладіатор Паламбус готувався до фінального бою. В ніч після трапези він майже не спав. Ранок приспів швидко. Сонце підіймалося дуже червоне, так ніби хтось його скривавив.
Перед двобоєм гладіаторів на арені відбулося “полювання” на диких екзотичних звірів. Це означало “розігріти” публіку з боєм тварин. Затим демонстрували страту злочинців. А збуджений натовп ще вимагав крові… Фіналом мав стати олімпійський двобій гладіаторів – Паламбуса і його супротивника. Почалась розминка дерев’яними мечами. Затим Паламбус одяг шолом, взяв у правицю залізний меч, а в ліву руку – щит. Екіпіровка на його тілі була легка і воно лишалось майже відкритим. Його атлетична постать, дивовижна сила м’язів, бездоганна гармонія всіх форм тіла і нездоланна хоробрість були тими якостями, які викликали подив та захоплення у глядачів. На тілі Паламбуса були помітні шрами та рубці.
Стихли розмови, гомін, сміх, – усі погляди звернулися до бійців. Гладіатори стояли на скривавленім піску арени. Перша сутичка була жахливою: металічні удари щитів і мечів різко залунали в глибокій тиші, що запанувала в цирку. Не минуло ще й п’яти хвилин, а вже свіжа кров текла по арені. Засапані гладіатори люто кидалися один на одного, посилаючи і відбиваючи важкі блискавичні удари. Супротивник наніс Паламбусу дуже серйозну кровоточиву рану вподовж хребта на спині. Той почав швидко спливати кров’ю. Паламбус припав на коліно. Востаннє підняв голову до синього неба. Паламбус зрозумів, що він програв фінальний бій. Та смерті не злякався, бо давно зжився з нею. Супротивник блискавично проткнув мечем від плеча серце Паламбуса.
Дружина Гімніс подарувала йому надгробок з написом:
Моєму коханому чоловікові від
дружини Гімніс…
Під цим надгробком покоївся Паламбус 2 000 років, поки його могилу не розкопали американські археологи уже в наш час, і в наші дні.
Чи стало людство мудрішим відтоді?.. Можливо вченішим та й годі… Бо хіба наше сучасне життя – не під прицілом смерті, а ми, несамохіть, – не гладіатори на його незбагненній, залитій кров’ю віків, арені?!.
Роксолана
Не можу без тебе!
Глухі будуть ночі без
твого зітхання,
Німі й посивілі дороги
без твоїх кроків,
Небо й води темні
без твоїх очей…
(Із листа Роксолани до Султана)
Коли султан Сулейман Пишний водив військо в походи, його улюблена дружина Роксолана розкутіше віддавалася тужним спогадам про Україну, до свого рідного краю, де вона народилася і виросла, неодмінно линучи думкою до тієї криниці, яка цвіла й донині в їхньому подвір’ї зорею високої ночі…
Надвечір у її покоях аж до стелі піднімалися пахощі терпкого мускату, гарячої ароматної кави, запашної соковитої дині, і це збадьорювало серце султанші. Роксолана кидала до рота солодкі смажені горішки, смакувала в’яленими фруктами. Це була її легка і поживна, водночас, таємна вечеря.
Ночі довгі, як степові дороги на великій рівнині. На той час, коли багряно-червона смуга вже майже зовсім зникала на заході, теплими вечорами, скинувши царське вбрання і одягнувши нічну сорочку, Хуррем Хасекі підсідала до високого вікна з дерев’яними решітками-кафисами і шукала та знаходила оту саму зорю в небі над чужою країною. Султанша посилала через неї в отчий дім свої молитви. Глибина джерела кожної з її молитв була любов до України – хранительки ріки її життя. Султанша заплатила б дуже дорого, якби хоч на мить їй було можна обернутися на ту зорю, щоб з висоти побачити, що там діється на рідній стороні. Від тривожних дум сльози котилися по її палахкучих трояндових щоках. Знала: зараз її багатостраждальна Україна надсадно стогне, десь там далеко, сполощена людською кров’ю, засіяна стрілами ворогів. Роксолана тремтіла щодалі дужче. В горлі застряв гіркий клубок. Щось заплакало в ній і подало душі голос милосердя і надії. Їй хотілося прорватися в небеса птахом. Злетіти в зоряну ніч. В неї з’явилася божевільна думка: а що коли вона зараз зірветься, побіжить до коня і поскаче світ за очі… Але ця думка відразу згасла, упокорена незрозумілим страхом… Насилля може зупинити тільки насилля. Не вона це придумала, і не вона це створила. І Роксолана відчаяно і безнадійно ковтала сльози і вдягала усмішку на своє лице, безпорадно розводячи руками.
Обмежене життя людське, тільки небагатьом судилося поламати темниці і стати над усім і всіма, виказати велич духу і полинути в безмежжя свободи. Та хіба ж Роксолана була невільницею, маючи владу султанші і стільки золота та коштовного каміння, що могла б підкупити будь-кого і зникнути з палацу непомітно і безслідно навіки?!. Чи може білокамінне шпилясте місто, де народились її діти, зачарувавало молоду султаншу витвором архітектури на лоні квітучої природа ісламської імперії? Роксолана не могла не милуватися нефритовими хвилями Босфору, лагідним то лазоревим, то бірюзово-голубим відсвітом неба. І місяцем, трохи незвичним, ніби скривавленим, який нагадував рубін, що прикрашав тюрбан султана. Тендітна квітка пустила міцне коріння на чужій землі… Тепер – тут була її гавань.
Стояв червень. У надвечірньому промінні горіло багрянцем барбарисове намисто. У згадках спливали блакитні далекі простори. Тоді обрій цвів гарячими маками, і облітали пелюстки, і обгортали мозок. На серці співала струнка, біла, як молоко, береза: у неї пружні молоді перса, у неї золоті кучері,.. як і в – Роксолани!
“Ляжу на твоє вогненне лоно, мій коханий, рідний і такий далекий обрію!.. Скажено кипить друга молодість, не вірю, що йде тридцята весна, бо в очах темніє, а під ягодою тугої перси мліє солодка мука. Я п’янію… Обрію! Налий усю мене столітнім медом, туманним хмелем, розірви мою сорочку! Адже вершина радості існування – любов,” – кричала її душа.
Часто вона дрімала, сидячи біля вікна. Тоді були сни… А може таємна ява? І тоді їй марилися: Львівська брама, рідні ліси Рогатина, Чугайстер, який заманював її в непрохідні хащі. Її оточували різні голоси, крики – сполоханих лісових птахів. Потім все стихало і її охоплював страх. Хуррем прокидалась охоплена дрожем, але не кричала, не кликала служебок. Тихесенько перебиралася до ложа, зручно вмощувалася, але сон від неї тепер втікав. А в нічному небі вже високо сяяв місяць, променями опускався до обличчя Роксолани, пестив наркотичним сяйвом. Замислено дивилася султанша на яскраві сузір’я, що оточували місяць. Зіниці Роксолани загадково поблискували при його світлі і теж були схожі на дві сапфірові зірки.
А коли сонце, здійнявшись над Босфором розсипало золоті бризки по той бік різнобарвних вікон, Роксолана мимоволі поверталася обличчям туди, і, далекий, ще з дитинства усміх з’являвся на її зблідлих устах. Зненацька батькова церква припливала до неї з далекої далечі, і сміх проходив по церкві, і дрижала золота павутина в далеких кутках, куди ледь доблискували кволі вогники свічок і серце їй рвалося з грудей – жити! Бо світ великий, барвистий, як оті дивні гаремні покої нагорі, усі в золоті, в різбленні й таємничій красі…
Так спливали вечори у вічність. Інколи з грудей баш-кадини зривався жалісний зойк… Глибокий, гортанний, тужний… Боляче щеміло серце. Але Роксолана не нарікала на свою долю. Чулим серцем вірила у захист свого Бога, молилася аби Господь укріпив її сліди на його шляхах. Бо навіть тут, в неволі, їй по волі року вдавалося жити по своїм правилам, а не по чужим законам. Відтак і жінкою вона була особливою і рішучою, якщо ламала та нехтувала ісламським звичаєм, демонстративно приймаючи послів з відкритим обличчям… Зухвалістю це не назвеш… Ій, Роксолані, не було соромно за власне обличчя. В нім було щось дуже вражаюче – більше за всяку вроду. Було очевидним і те, що магія чар Хуррем таїлась не лише в грації зовнішності, а й у простій силі невимушеності влади над іншими. На непросту бранку, не одягають кайдани і металевий нашийник, коли ведуть продавати як рабиню.
Роксолана мудро змагалася з обставинами долі, бо жила в гаремі, де панував постійний страх та гнів, де розпач стискав кригою серце. Як їй “удавалось” зберігати спокій? Адже вірус страху передається через сни, він інфікує підсвідомість… Відповідь проста. Чим більше вона пізнавала чужий світ, тим більше змінювався її світогляд. І сила її духу змогла розбити камінь страху і розпалити нове життя. Чи ж варто нарікати її жорстокою Хуррем, яка крізь шаблі й кинджали проклала свій кривавий шлях до трону. Не була вона й “відьмою”, бо не продавала рай своєї душі “дияволу”, це султан закохався в неї з першого погляду, а вона скотилася до нього зіркою – на щастя підковою. Глибина почуттів, бентежна ніжність, а не шалена дика пристрасть поєднували Роксолану з Сулейманом. Вона була жрицею любові для султана. “Вельможна, загадково- неприступна для всіх, всемогутня, як сам султан, але водночас ніжна, як сонячний промінь, і вразлива, як закоханий соловейко.” Для Роксолани неправдою було все те, що заважало любити, а правдою – що викликало доброту в серці!
Роксолана посягнула на високу роль жінки не лише в Османській імперії. Відшкодувавши моральний ущерб власної свободи, вона стала всесвітньовідомою ще за свого життя, а відтак – залишилась у глибині історії не примарною легендою, а ключовою постаттю реальної сутності. Так, вона була мисткинею власної долі. В бурхливій стихії її життя якорем спасіння був її допитливий розум.
В історії Роксолани, навіяне літературними фантастами ХІХ століття, ім’я Анастасія означає двічі народжена. Але хіба це вигадка?.. У 1520-му році у 15 років її батько Лука Лісовський вінчав доньку в церкві, звідки її захопив у полон турецький військовий загін. Двадцяти років вона вийшла заміж за Сулеймана, потрапивши в гарем значно раніше. Слово “гарем” означає заборонене, священне місце. Лише в кінці ХV століття правителі Османської імперії стали використовувати його для визначення приміщення, в якому утримували своїх жінок і наложниць. Самим знаменитим гаремом османських султанів вважався сераль в стамбульському палаці Долмабахча, в якому знаходилося до 1200 наложниць, яких охороняли 800 чорнокожих євнухів. Так що тут жила і владувала людина, на один палець якої приходилось 120 жінок. Як не дивно, але дев’яностам процентам наложниць ніколи не вдавалось добитися близькості зі своїм повелителем. Їхня гігантська кількість швидше демонструвала могуть і енергію султана. Куплена на ринку як рабиня, Роксолана була подарована греком Імбрагімом Сулейману, як наложниця, у якості сексуальної іграшки. Сулейман Пишний мало цікавився гаремом, бо проводив цілу ніч у покоях Фатіха, розписаних італійцем Джентіле Белліні, за грою, бесідою, вином і спокійними роздумами із своїм улюбленцем – великим візиром Імбрагімом.
А тим часом юна Роксолала оволодівала з нечуваним успіхом усім тим, чому навчали одалісок для султанського гарему. Легко переймалася культурою Сходу. Вона не тільки заворожуюче танцювала, але мала й дивний голос. Співаючи тужних пісень, викликала сльози в оточуючих. Та вже коли сміялась, то так дзвінко, що здавалось хтось щедро розсипав срібло на кришталі. Проводячи багато часу в султанській книгозбірні, опановувала не лише мовами країн Сходу, а й віковою класикою літературної філософії. Це спонукало її до відверто сміливих дій, коли “маленька” людина непереборно прагне стати великою…
Спів Роксолани краяв серце падишаха, кликав його до неї. Одного разу, коли вона отак співала, розчулений султан підійшов до несамовито норовливої слов’янки і поклав їй газову хустинку на плече.
Чи любила вона Сулеймана? І так! І ні!.. Він був першим чоловіком, який розбурхав у ній жінку. Підкорив власним коханням… А Сулеймана вразила її серйозність і жіноча цнотливість ще в ту незабутню ніч, коли її дівчинкою-одаліскою вперше привели у його покої.
Було місячно-зоряно. Десь сховані в далеких кутках ложниці, палали світильники, розсіваючи червоне світло. Посеред ложниці у відблисках рожевих сутінок мигтів аметистовим бризом мармуровий водограй. В цю мить Роксолана більш скидалася на неземну істоту, бо від самої неї линуло таке потужне сяйво, що Сулейман на мить зажмурився. Стрункотіла, в тонкому прозорому серпанку, в муслінових шароварах до падишаха наближалась дівчина жар-пава. Рухалася плавно і звитяжно, ніби сходило сонце… Не одаліска, а злотокоса шахиня завмерла біля ложа падишаха, і злегка чемно вклонилась… В тонкому овалі місяцеликої дівчини Сулейману привиділось щось таємниче, містичне. Від неї повівало ароматом гіацинта. Милуючись одаліскою промовив: “Присядь біля мене, і якомога ближче… Ти чарівна до нестями!” Відчула на своєму не зім’ятому лякливому тілі суху теплу руку, яка згорнула її на край ложа. Вона вся палала, мов жарина: чи то від збентеження, чи від нетерпіння. Розчулений її напруженістю, Сулейман не міг стримувати свою пристрасть.. Тоді він міцніше обійняв її, не дозволяючи вирватися, жадібно цілував, задихаючись, її щоки, шию, чоло, ловив щільно стиснуті губи. Роксолана зробила останнє зусилля вирватися з його нетерплячих обіймів. Проте султан був сповнений рішучості. Вона ж потроху підкорялася, втрачала сили, поступалася перед його шаленством і наполегливістю. Сльози бризнули з її очей. Але він уже нічого не помічав, не бачив. Роксолана притихла, не наважуючись ворухнутися, навіть передихнути, тільки до болю стиснула пальці, закусила губи. І раптом відчула нестерпну вагу, наче все її тіло налилося свинцем. Немов одразу втратила всі свої почуття: гнів, лють радість, жаль, ненависть, досаду, тугу, захоплення, надію, прагнення, чекання, – втратила все те, чим жила досі. Все зникло цієї миті, стало несуттєвим, незначним. Зараз був тільки він, несамовитий і могутній, була вона – покірна, дивовижно тиха, спокійна, лагідна й мудра, як сама природа. Крило кохання черкнуло, ненароком, кожного з них по серцю. Обоє були замислені, схвильовані… До ранку він не відпускав її, подарувавши свій халат, в кишенях якого було багато коштовностей. І це була чудова ознака.
Коли військом падишаха було взято неприступну кам’яну фортецю Родос, Роксолана народила Сулейману першого сина. Сулейман звелів пошити своїй коханій плаття таке промовивши: “Зробіть із сонця верх, підкладкою поставте місяць, із білих хмар наскубіть пуху, нитки зсукайте з морської синяви, пришийте гудзики з зірок, а з мене петельки зробіте!”
Падишах Сулейман Пишний був грізним, безжальним, безстрашним. Він завоював півсвіту верхи на коні, як великий Іскендер або Тимурленг… Це перед ним – володарем третини світу дрижало півсвіту… Як же могла проста рабиня, жінка “посередньої краси” змусити поставить на коліна самого султана? Адже неспростовний факт тому, що Сулейман Пишний убив свого сина Мустафу від першої дружини. Знищив також і улюбленого візира грека Імбрагіма. Слухаючись Хуррем, Сулейман розпустив гарем. Тепер вона вже нероздільно володіла Сулейманом і визволила шлях до трону їхньому сину Селіму. Але на вершині завжди одиноко! І Роксолана була самотнім воїном на чужому полі битви… Але яким!.. Вона сама була зброєю могутнішою за армію яничарів. Любила й ненавиділа свого високовладного султана-чоловіка, бо через нього зрадила і власну віру, і народ. Це було світле почуття у багряних відтінках. Любов – як гострі грані рубіна. Та Османська Туреччина дуже дорого поплатилася за це вже після смерті султанші. Роксолана свідомо підвела до влади ненависного їй сина Селіма, принісши в жертву улюбленого – Баязида, що й спричинило її смерть в 50 років. Селім так нагадував римського Нерона. Любив пияцтво, жорстокі та непристойні розваги, не мав державницького хисту. Невдовзі після смерті Роксолани помер і Сулейман. Турецький Нерон не втримав контролю влади над завоюваннями батька. В імперії почалися масові повстання. Туреччина палала у вогні… Це мстилася їй за себе покійна Роксолана!
Чому ж, тільки їй одній Сулейман відкривав найпотаємніші куточки свого суворого серця. Бо “Роксолана – це й була та жінка, яка переконала його, що існує щось на світі важливіше, цінніше, вище за нього самого в його недосяжності. Що ж? Вона сама. Тільки вона. Була для нього знаряддям розкоші, заспокоєнням жадоби, забуттям і воскресінням, давала від усього визволення, схоже на солодку смерть.”
Султан був високий, тонкостанний. Незважаючи на хижість в обличчі мав бентежний шарм у своїй зовнішності. Його дивовижні синьо-лазореві очі скидались на відблиски грозового неба. А по-над ними, ніби завмерли в злеті, дуги чорних видовжених брів, що так пасували його овальному смаглявому виду в легкім обрамуванні короткої борідки. Орлиний профіль носа додавав його портрету штрихів жорсткості та владності… і незбагненності. Йому дуже пасував білий тюрбан і голубий халат. Так він нагадував білу зорю у зимовому небі. До жіночої краси мав тонкий смак, але не втрачав розуму від неї, віддаючи перевагу духовному інтелекту. Золотокоса одаліска з очима-сапфірами полонила його, насамперед, розумом та чулим серцем, а не тільки звабним білосяйним тілом. Шовковиста як метелик, пломінка єством Роксолана ніби пливла в його фарватері кохання. Султан не міг намилуватися на сплячу Хуррем. Бо та “спала, мов човен на тихих водах, повен життя, вогню і прихованого руху”.
Сулейман знав, що Роксолана не була ні злою, ні підступною, ні хитрою. Її зброєю був допитливий розум, яким вона долала небезпеку життя. Обдарована мудрістю від природи, вона натхненно, старанно й сумлінно вчилася. Легко опановувала непростими знаннями, переймалася державницькими справами, була кращим радником Сулеймана. Він довіряв Хуррем таємниці державної ваги. Він глибоко поважав, а відтак і рахувався з нею, і дуже любив свою молоду дружину, матір їхніх дітей. За шість років Роксолана народила Сулейману п’ять синів і доньку. Всією кров’ю проросла в Турецькій імперії. Подув вітер і не зламав квіточку.
У Турецькій імперії Роксолану називали визначною жінкою. Але Роксолана не була відданою патріоткою ворожої для неї країни. Бо коли військом Сулеймана Пишного було знищено острів Хортицю у Запорізькій Січі, а гетьман Вишневецький був схоплений і страчений, султанша Хуррем через послів вела перемовини з Російським царем Іваном Грозним, аби Україну воз’єднати з Росією. Знайшовши свій п’єдестал на троні Османської імперії, Роксолана, в історії середньовіччя, затьмарила своєю особистістю постать Сулеймана Пишного – всесвітньовідомого грізного завойовника. Сулейман Пишний – то лише тінь Роксолани…
Отака була вона – Роксолана!..
Про неї можна говорити ще і ще!.. Роксолана досі непокоїть уяву розуму кожного мислячого. Вона – ніби жива історія звитяжної жіночої долі, звеличеної на троні віків. Або можна ще і так сказати: Роксолана жінка, народжена самою всесвітньою історією… Бо вона стала ознакою не лише свого часу, а й кинула свій відсвіт проміння в Вічність! Це ніби нестухаючий вулкан, занурений вершиною у хмари, над яким клубочиться туман віків. А її неповторний портрет! Яка в нім простота гармонії і скільки в ньому живої експресії!!! Її краса – це сяяння... Важке золоте волосся, високе світле чоло, блиск чудових очей, світання щік, неповторно витончений рубін вуст… Хіба ж це не сама довершеність жіночності?.. “Рустем задихнувся, побачивши на білім атласнім диванчику Роксолану, обстелену розметаними шовками, лякаючись, що ніжна її шия зламається від ваги пишного червоного волосся і коштовних прикрас на ньому.”
Роксолана – це не загадковий сон, а дивний манускрипт… Немов комета вона яскраво засвітилась у подіях свого часу, що відбувались в Османській імперії. Вона жила потом мудрості, світло якого не може бути погашене вітром злостивості, не може бути затемнене хмарою заздрощів. Роксолана внесла позитивний заряд у розвиток політичних подій на майбутнє всієї історії людства.
Вона ніби піщинка, похована в мушлі-гробниці, яка пішла на дно океану історії. Перлинне сяйво з глибин темряви часу це і є живе відродження Роксолани.
* * *
ПСИХЕЯ
На землі древньої Греції жила-була, колись, неймовірно гарна дівчина. Не без норову, не без душі, не без розуму і не без мудрості вона сяяла своєю неземною красою, кидаючи виклик зорям. Хто ж таку не помітить? Мов квітка-діамант вона вигравала небесним цвітом-пломенем, який повисає між ніччю та зорею.
Приглянулась вона Ероту, сину Афродіти – Богині краси і кохання. Ерот полишив Олімп і опустився жити на землю, щоб заволодіти серцем дівчини. Вона теж покохала юнака із золотавими кучерями.
Зухвала поведінка сина засмутила і обурила Афродіту. Осуджуючи його вчинок Богиня-мати не давала згоди на його одруження з обраницею і не пускала їх обох на Олімп. Вона повчала Ерота, що кохання – почуття приземне, а Любов – вічна. І тільки той починає любити, хто переборює хтивість. Бо кохання на відміну від Любові бере, а не віддає, розчаровує, а не захоплює, спустошує, а не збагачує, нищить достоїнство, а не примножує його. Афродіта домоглася в Ерота того, щоб той надав їй змогу випробувати глибину пристрасті його коханої, аби їй Богині краси і кохання самій переконатися в цьому, щоб розвіяти найменші сумніви.
Афродіта умовила сина відрядити дівчину в царство Аїда, щоб та випрохала в Персефони, його дружини, бальзам вічної молодості, а відтак і любові. Коли Ерот переповів коханій бажання матері, то дівчина погодилась відразу й не вагаючись.
Швидко зібралась, взявши лише дві монети для перевізника Харона, щоб той переправив її через ріку Смерті: туди, в царство Аіда, і на зворотний шлях.
Насамперед, біля понурої кам’яної гори вона відшукала вхід до темної безодні, жахаюча крутизна сходинок якого привела б її у царство тіней. Присіла перепочити на хвильку. Задумалась. Почуття відірваності і самотності охопили її єство. До її очей підступили сльози. Тіло пробирав льодяний дрож. Голова паморочилась. Довкола було так сторожко, ніби сама смерть, нишком-тишком, підкрадалася до неї крізь густий сірий туман. Вона ніби впала в гіпнотичний сон. І тут – легкою золотою хмаринкою сплив перед нею образ Ерота. Затим окреслився так, ніби сонце викотилось над нею з розмаяними золотистими кучерями. Спляча була дивовижно гарною в цьому освітленні. Проливши світло на красуню Ерот зігрів її отим теплом.
- Я не дозволю Богу сну оволодіти тобою на дорозі Смерті, – скрикнув він. Дівчина прокинулась. Марення зникло.
Через печеру Тенара, оповиту густим мороком, опустилася красуня до берегів священної ріки Стіксу.
Навкруги – все було дуже похмуре: сутінки межували з темінню. Ні місяця, ні зірок, ні подиху вітерцю. Земля була скута на камінь, а кущі та дерева здавались залізними. Знерухомлені квіти нагадували фігурки вилиті з тьмяного скла. Поодаль і довкола дівчини юрмилися тіні мертвих. Їхні стогони, мов шерхіт опадаючого листя в осінньому лісі, були ледве чутні. Ось долинув здалеку сплеск весел. Це наближався човен перевізника померлих – Харона. Причалив Харон до берега. Дівчина дала йому золоту монету. Але Харон не дозволив зайняти їй місце в човні. І на всілякі прохання не піддавався теж. Дівчина була жива і так мило вигравала незайманою красою юності, що здавалось сонце увійшло до царства Тіней.
- Ні! – вкотре вже заперечував Харон.
Тоді дівчина почала сумно співати. Своїм співом вона
зачарувала Харона. І під зворушливі звуки власного співу увійшла в човен. Коли човняр наліг на весла і холодні, мов лід, хвилі заплескали у боки човна, дівчині здалося, що то мерці виринають з глибин Лети, тягнучись до неї. Але вона стійко трималась, мужньо зносячи душею і серцем іспит ріки Смерті. Жах видінь тіней померлих відступав перед світлом її несхитності. Знала, що в цій же підземній ріці у її хвилях Богиня Фетіда, тримаючи за п’яту гартувала тільце маленького сина, майбутнього Героя Греції – Ахілла. Тіло майбутнього Героя набуло міцності заліза від твердосталевих вод Стіксу. Який жах і подив!.. Дівчина здригнулась від цієї думки, та не подала виду.
Співаючи і тремтячи, сонцелика наблизилась до трону Аїда. Схилилась перед грізним царем. Співала про свою любов так журно, ніби оплакувала її втрату. Спів так нагадував звучання флейти Орфея про щасливі світлі дні його кохання з Еврідікою. Все царство Аїда принишкло, затаївши подих. Заворожений звуками пісні, Тантал забув про шарпаючі його голод і спрагу. Сізиф припинив свою тяжку та безплідну роботу, сів на той камінь, який викочував на гору і глибоко, глибоко задумався. Схилив на груди голову Аїд. Припавши головою до плеча чоловіка, полонена співом Персефона була настільки вражена, що сльози почали тремтіти на її віях. Дружина Аїда милостиво подала бальзам хоробрій гості і наставляла дівчину не відкривати його і не користуватися, допоки та не передасть його до рук Ерота. Дівчина заприсяглась дотриматись угоди.
На переправі через Стікс, перегнулася з човна, щоб мимохіть поглянути на власне відображення в дзеркалі Лети і невтішно зойкнула: вона так постаріла, що ледве себе впізнавала. Тихо гірко заплакала. “Як же я такою покажусь Ероту? Хіба що скористатися бальзамом , аби відновити молодість?.. Тоді я підступно маю порушити клятву, яку дала Персефоні!..”
З’явилась до Ерота зовсім старенькою жінкою. Запитала: “Чи ж пізнаєш мене? Такою ти мене теж любиш?”
- Так, – ствердив Ерот. Прихилив її міцніше до своїх грудей і поцілував в губи. Стара жінка враз помолоділа і стала ще прекраснішою дівчиною, ніж колись була.
- У тебе щира і вірна душа, бо ти знехтувала власним життям, поклавши дух його на терези Смерті. А чистота глибини твого почуття до мене – незрівнянна… Тож ім’я твоє віднині – Психея. І моя мати ласкаво просить нас на Олімп. Тепер ти теж вічножива Богиня!..
* * *
На всі часи
Тільки опанувавши світ, можна керувати життям. У кожного – життя своє, як і доля. Кожен наш день може стати останнім. Кожен наш вчинок – фатальним. За словами теж потрібно стежити, аби встигнути сказати головне. Жага бути почутим, побаченим у цьому світі скеровує волю людини до подвигу, чи злочину. Життєві удари, потрясіння – невідпорні. Білий вітер – летючий спрут розмітає, як хмари, молочні дні нашого життя. Дихання – це тільки годинник. Наше дитинство – як заквітчаний сон. Юність, як символ. Старість, як пустеля… Чи ж варто народжуватись!? Навіщо ми приходимо в цей світ, повний злісних протиріч, зневаги, цинізму?.. Говоримо про високі матерії кохання, а самі, неприпустимо, втрачаємо ключі до серця власної дитини. Чи вміємо ми по-справжньому любити? Адже не всім дано знати, що Перше кохання – найсліпучіше, найраниміше, найпекучіше!.. Друге – глибинне, світове, зоряне… Ніби спалах іскри від першого… Та якщо велика пристрасть і оволодіває нами вдруге, то на жаль, у багатьох із нас, вже врачена довіра у її безсмертя. Третього кохання не існує… Безкрая любов тільки в сузір’їв! То ж коли вибухне людське серце, нехай би його хвилям кохання не було ні меж, ні кінця, як і безміру спалахів зір.
Кожний із нас мусить запалити свою зірку в небі. Вогняно-червону! Продовжити собою хоч би на мить і зажуру лісів, і білий трепет латаття, і крик деркача. Ми образи тиші, імена і знаки мовчання, джерела суму, що течуть крізь зарості снів, розмов, обручань. Кожне кохання – наше нове народження. На всіх дорогах сходжень залишені нам від минулих закоханих полум’яні сліди і згортки письмен, де усі слова означають прозорість.
І все ж, не насилай на нас, Вічносте, Любові, що більша за нас. Нам не знести її, не розчинитися в ній – нам легша печаль. Із мовчання піти у мовчання крізь солоні дими народжень і крізь час свій земний полинути за недосяжністю наших здаленілих зі світлом образів у табунах білогривих заграв світанкових коней. Живемо в часи самоти. Проникнути прагнемо в глибінь існування аби побачити, що там до й після життя, відкрити мусимо у ньому джерела світла. У власних тінях шукаймо мерехтливі зірчасті сліди світляних стріл, які летять у мовчання. Ми самі – оті стріли.
Жовто вирують коловороти соняхів, глибнучи аж до серцевини літньої синяви. Даленіння прекрасне й неспинне. Хіба ж ми не рух у незвідане, не туман у рамках давніх портретів! Дійти у всьому до краю, сягнути корінням глибин, напитися з келиха власної смерті й потекти через вінця… Це заклик у безліч несходжених світів, де в єдиному подиху живуть водночас празірки, зірки й післязорі. Життя промениться із себе і в себе. Плюсмінує у нескінченність. Нескінченностей безліч. Іскристі вибухи духу, безмежні спалахи зір, океани сміху стискаються знов на ніщо і щезають крізь русла безвісти. Та знову сонця розростаються, висіваються соненятками у різнопростори суму і щастя і триває творення Всесвіту.
Щоранку прокидаємось із надією на вічність, – а дні течуть повз нас, пливуть над нами і під нами. Хіба виповнюємо ми життям ущерть наш кожен день! Та чи не розпросторюємо ми життя щомиті? Хіба не більшає його дедалі поза нами! Ми живемо в розмитому житті, немов крижини у воді. І вкоренившись у землі, вивищуємося до щему зірки…
Забудьмо всі злигодні, всі лихоліття – історію падіння, якщо нам тяжко жити в історії, в змілілому часі, то будьмо поза ними, але насправді будьмо! – як сяйво безпричинне і світло безсяйне! Відчувши полум’я у роті, замовкаймо. Хай гасне на вустах ув’язнений вогонь, і сходять спомини, як трави, і ми цвістимемо, як луг. Десь купають немовлят у теплих літніх зливах, і діти йдуть кудись над небокраєм у рожевих хмарах. На берег наш накочується мовчазна гроза. З оселі до оселі переносять світло. І всіх питають, яке його ім’я! І вже ніхто не може цього пригадати. Що лишиться опісля нас? Чи тільки Чорний Місяць, чи Небо, що розтеклося по землі! – Яка сумна Любов!
У зливах нескінченностей моє життя складає крила. На поклик Бога Кохання озоветься іменами, – то будуть зерна осяйних комет серед прозрілих небес, крилата тиша берегині і сум жагучого вина. У книзі мною недописаній, іще віки тому, сидить безсмертно Зелений цвіркун на одному слові: одвічно боїться вмерти, щоб не оголити прикрите ним таємне слово. Хай вивіряться всі думки, всі образи і всі слова з цієї книги – залишиться сама земля, гірка й пречиста на всі часи. Страшуся слова, що через нього розминуться між собою земля і час, і згладиться й зітреться обличчя вод, і рівновага зрушиться між світлом і нашим усвідомленням його: чи ми потонемо у світлі, чи світло щезне в нас! Хай слово буде якомога найтихіше! Хай голосніше б’ється серце, щоб його стукіт заглушив мовчання усіх безмежностей. Вернімося до річки, що й досі ще тече між берегами нашого дитинства. Вернімося до птаства, співочі хмари якого раз у раз в дитинстві ночували в наших пригорщах. Вернімося до отчого порога – ізчовганий дубовий брус притьмом пустив галузку. Куди тепер ведуть ці двері!? За ними не світлиця, а молитва безгомінна по воїнству, полеглому в усі часи за все на світі милосердя; молитва по всіх закоханих, хто у безвиході кохання спопелів душею. Крізь шепоти безвусті, крізь жалобу, урочисту й мужню, через усю незвіданість молитви дорога пролягає, що заросла глибоким споришем. Узбіч її – щити й мечі, і попелові птахи, що поспускали крила долу.
Коли ж захлюпнемо своїм життям увесь цей світ, – гойднемося над ними – життям і світом – білим трепетом лілей в пронизливому божистому диханні, земля освятиться. Без слів ми будем їй сповідатися про наші дальні блукання по скорботі, про порох туги на плечах і на безсяйних обличчях, про втому, як єдину із можливостей спинитись… і про любов на всі часи, на всі часи печаль. А полем, полем, наче димом снується далина, прозоріють криниці перед незрушним поглядом блакиті; повніє цвіт, як Бог весняний, мовби грім, який перейде лугом. Де ночі ночували серед трав, там темногриві табуни пасуться. Виходять лисенята на пригірки і полиново плачуть за квітневими вітрами, що на конях промайнули невидимих, підкованих лиш по одній підкові, місячно спечаленій. Та все майбутнє і минуле є лише тепер, щомиті.
Чи ж можливо пройти крізь смерть і не помітити її!? Чи досить звички жити, щоб прокласти через смерть стежину зі знехтуванням нею, мов з каміння? Чи, може, треба звикнутися так із нею, так вслухатися у звучання смерті біле й оніміле, щоб не вжахнутися в урочий час, бо страх обрушиться на душу і вжене її у землю!
Чи можна виповнити смерті куполи життям, якщо незмінно уживатися у неї. Так щоразу вище в небо здіймаються птахи і деякі із них вже не вертаються до гнізд!
Коханий і Вічність – прагну у тобі загинути, безрусельно ринути крізь тебе в нескінченіність і знестися з тобою над світом. Вже дихають коні блакиттю. Зриваються зі стебел волошки і летять вдалину, промінець розгортає схололу задуму піску, джмелик зі зблакитнілими крильцями повзе по березі осені, а берест іще ховається від синяви за останнім листком.
Коханий і Час – залишаю в тобі міріади сяйних галактик і присмак печалі на губах. Прикотився жолудь нам під поріг і слухає, як скрапує небо із нашого даху. Не скажу у часі, що живеш наді мною, ти цвітеш наді мною вишнево, – я навчу тебе тиші!..
Нічого не можна любити крім Вічності, і не можна любити ніякою любов’ю, крім Вічної Любові! Якщо немає Вічності, то нема нічого. Мить повноцінна, якщо вона наближена до Вічності!..
У розумінні людини закладено, що її остання ціль повинна бути недосяжною, а її шлях у ній – нескінченним.
