Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44253
Рецензій: 86415

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

Двадцять дев'ять тигренят

© Уляна Галич (Консуело), 17-01-2010
– Двадцять сім, двадцять вісім, двадцять дев'ять. Усі на місці. Ну а де б вони поділися, скажіть будь ласка? Що за нісенітниці лізуть у голову…
Андрій рішуче повертається спиною до ялинки і займає своє робоче місце за столом навпроти. Тут його чекає чималий стосик неперевірених студентських контролок, а вже чверть на сьому… Схоже, Щедрий вечір у нього вдався на славу. Та він нікуди й не квапиться, власне кажучи. Слава Богу, діти вдома не плачуть, та й узагалі ніхто не те що не плаче, а й не чекає його, в цьому він переконаний. І не можна сказати, щоб це аж надто Андрія засмучувало.
Кілька ковтків зимної, проте на диво смачної кави, – дякуючи Христині, в нього ще повний кавник, – і можна братися за роботу.
Але зосередитись чомусь не вдається, і край. Речення на білих аркушах А-4 ніяк не складаються у скільки-небудь зв’язний текст, зміст до його свідомості просто не доходить.
Краєм ока молодий викладач вловлює позаду якийсь підозрілий рух. Якщо озирнутися дуже швидко, то… Але він усе одно не встигає. Щоб то не було, воно рухається набагато швидше, і, безперечно, дуже хитре. Андрій не боїться, ні. Злякати його не так просто. Але він має переконатися.
– Один, два, три… – починає перелічувати вголос, – знову, хоч і не думає, що насправді щось змінилося. Їх повинно бути рівно двадцять дев'ять, ні одним більше, ані менше. Кому ж це знати ліпше, як не йому, сам же чіпляв разом із Христею, ще й жартома допитувався у дівчини, звідки таке число.
– Все за фен-шуєм, Андрію Павловичу. Тільки так, – дивна відповідь, а втім, вона взагалі була дивакуватою. Що ніяким чином не заважало йому відчувати до Христі підсвідому симпатію, а можливо, навіть щось більше.

Отож, кафедральна ялинка близько трьох тижнів уже красувалася в центрі кабінету, виблискуючи рівно двадцятьма дев'ятьма різнокаліберними прикрасами у формі чи просто зі зображеннями симпатичних новорічних тигренят – між ними були тигренята білі, звичайні, скляні, пластикові, порцелянові, а ще, – кульки з аплікаціями кумедних вусатих писочків та дзвіночки з такими самими писочками. Був навіть один плюшевий звірок, дуже гарний, улюбленець усіх Андрієвих колег.
– Двадцять два, двадцять три… – лічбу перериває різкий нервовий смішок. Наче хтось не втримався і хихикнув у кулак, спостерігаючи за його безглуздою поведінкою. Хтось, що сидить собі збоку і розважається безкоштовним комічним видовищем.
Андрій здригається, та продовжує перераховувати. Він повинен так чинити, інакше може трапитись щось вельми погане. Не дуже розуміючи, звідки ця певність, Андрій все-таки знає, що двадцять дев'ять – гарне число, воно безпечне, воно означає, що у його звичному світі все гаразд і  є надія, що так буде й надалі.
– Двадцять сім, двадцять вісім…
Андрій не вірить власним очам, це неможливо… Останнє тигреня, – плюшевий красунчик, – зникло безслідно.
– Що за дурниці? Я напевно, просто забув, де воно висить. От капосне, ану вилазь, я знаю, ти тут…
Цього разу лунає вже не тамований сміх – відвертий вибух знущального реготу. Тремтячими руками Андрій прогортає колюче пластикове віття, – звук долинає саме звідти.
Біля самісінького осердя, грайливо обійнявши стовбур ялинки, всівся невеличкий паяцик у червоній камізельці та шапчині з калатальцем. Замість носа в нього –  флуоресцентна кулька, вона тьмяно світиться рожевим у затінку ялинкового гілля, та до всього того ще й блимає, наче підморгуючи Андрієві. Паяцик посміхається і махає ручкою, достоту як оті дурнуваті пінгвіни з «Мадагаскару».
Андрій остовпіло роздивляється непроханого прибульця.
Паяцик тим часом не ловить гав, а з вельми серйозним і діловим виглядом стрибає на Андрієву долоню. Тепер добре помітно, що посмішка в нього – кровожерлива і гострозуба, оченята поблискують нехорошими вогниками. Потвора щось замислила, це очевидно.
Андрій підносить руку поближче до очей. Той, у червоному, присідає навпочіпки і, хитро примружившись, роздивляється щось на його долоні. Врешті підводить погляд і втуплюється Андрієві просто у вічі. Посмішка стає ще ширшою, наскільки це можливо, паяцик просто до непристойності втішений чимось… Він розтуляє писок, збираючись щось сказати, та цього вже психіка Андрія просто не витримує – не вистачало ще розбалакатись із витвором власної перевтомленої уяви, – і він стискає долоню в кулак.

– А щоб тобі, – сичить Андрій, аж перекривившись від раптового спалаху болю. Долоня зненацька починає кровоточити, в шкіру глибоко впилися гострі скалки чогось, що зараз віддалено нагадує собою недолугу скляну шишечку, здається… З тих, які полюбляли вагонами штампувати радянські фабрики. І звідки вона тут? Христя ж виразно сказала – нічого, крім тигренят, на ялинці не буде.
Кров струменить на світлий беж ламінату, розповзаючись огидними брунатними калюжками.
Нарешті це видовище виводить Андрія зі ступору, він кидається до шафи з усіляким господарським начинням, дбайливо посортованим у коробочки все тією ж Христиною. Тут є все що завгодно, – від аптечки до пластикового посуду. Андрій хапає пакет паперових серветок, гарячково починає витирати кров, але вона все не зупиняється.
Закривавлені серветки потрапляють у смітник, до залишків того, що зовсім недавно було надміру веселим паяциком. Не знайшовши в аптечці ані  йоду, ні хоча б перекису водню, – хоч він точно бачив їх тут напередодні, – Андрій заливає порізи горілкою із надпочатої пляшки, загалом призначеної для витирання клавіатури. Трохи пече, але кров нарешті припиняє виступати.
Тепер уже точно ні про яку роботу не може йти мова. Намагаючись не дивитись в той бік, де стоїть ялинка, він квапливо вдягає куртку, шарф уже не пов’язує – жужмом засовує в кишеню та кулею вилітає за поріг кафедри.
На сходах вдається трохи заспокоїтись, Андрій навіть цілком спокійно і приязно прощається з черговою в холі навчального корпусу, – бажає їй доброї ночі та гарно відсвяткувати Водохрещу – і виходить надвір.
Свіже морозяне повітря остаточно приводить його до тями й нещодавня галюцинація зовсім втрачає свою страхітливу реалістичність.

Маршрутку доводиться чекати довго, Андрій вже розмірковує над тим, чи не викликати йому таксі. Цієї миті, невідомо звідки, зовсім поряд з'являється вона. Втім, абсолютно можливо, що вона була там і раніше, – він міг просто її не завважити, – згорблену, сухеньку бабуню, сяк-так загорнену в пошарпане секондівське пальто. Як би там не було, бабця шкандибає просто до нього. Крім них, майданчик маршрутної зупинки геть безлюдний, – усі вже порозбігалися по теплих домівках, святкувати-досвятковувати.
– Синочку, не пожалій пару копійок, – тремтячим голосом прохає старенька, і в душі молодого чоловіка щось перевертається. Все ж він ще не зовсім перетворився у бездушного егоїста, – криво посміхається про себе. Позатим вже намацує в кишені теплої замшевої куртки якусь купюру і, навіть не дивлячись, простягає її бабуні. Все одно номіналів більше десятки в кишенях Андрій не тримає.
– Благослови тебе Боже і Діва Марія на добру долю, – бабуня розчулено й довго дякує, так що Андрієві аж стає незручно. Як на те, маршрутка не їде і не їде. Хоч би уже якась, принаймні до центру, щоб позбутися нав’язливої прохачки.
Жінка все не відпускає його руку, лепече щось тоненьким голосом про тяжко хвору дочку і маленького внука, він мимоволі намагається звільнити руку, але стара виявляється прудкішою, схиляється і припадає до неї вустами. Андрія аж тіпає від такої старосвітської вдяки. Зненацька долоню пронизує вже знайомий біль, стара підозріло плямкає, потім підводить голову і Андрій бачить, що її рот і підборіддя закривавлені, а сама вона помолодшала років на десять.
– Дякую тобі, хлопчику любий… Підгодував стареньку, – бабуня заходиться божевільним моторошним сміхом. Андрій не може витиснути з себе навіть слова, тим часом під’їжджає автобус і вона легко застрибує у відчинені двері, наче школярка.

Ні-і-і… Маршрутки він більше не чекатиме. Досить з нього на сьогодні. Що це за вечір такий шалений… Андрій дістає мобільник, – що дивно, хоч він і переляканий до напівсмерті, одначе руки зовсім не трусяться, – і викликає таксі. Машина приходить швидко, через кілька хвилин.
Дякуємо Тобі, Господи, за маленькі радощі…
Андрій квапливо залазить в авто, вмощується на задньому сидінні, – має давню звичку ніколи не сідати поряд із водієм, ще з часів однієї аварії, яка тільки дивом не закінчилася для нього летально.
– На Довженка, шеф. Навпроти станції техобслуговування зупинитесь.
Водій мовчки киває, не озираючись до пасажира. Їдуть швидко, – дороги майже порожні. Навіть у центрі рух зовсім кволий, а світлофори, як на те, дружно дають зелений. Андрій веселішає, хоч на думку про недавні події його повсякчас беруть дрижаки.
Вони вже майже на місці, коли раптово щось… не людина, якась інша істота, швидка і граційна, виплигує з темного провулку просто під колеса таксі. Андрій мимоволі зажмурює очі в очікуванні різкого удару, скреготу гальм, лайки таксиста, можливо, якогось зойку, чи чогось подібного… Але нічого такого не відбувається. Вони спокійно собі їдуть далі. Андрій визирає у вікно. Сріблястий у відблисках вітрин, зовсім ще молодий тигр, – розміром не більший молочного телятка,  прегарними стрибками рухається паралельно з машиною, наче не він тільки-но втрапив під неї ж.
– Гляньте, ви тільки погляньте! Ви бачили, що це було? – схвильований Андрій навіть не приховує емоцій.
Таксист уперше повертається до нього.
– Та нічого особливого, не зважайте. Така пора, – всі розважаються, хто як уміє. От і він також…
Андрія охоплює паніка. На обличчі водія – маска паяца, з великою рожевою кулькою замість носа. Якщо не враховувати відсутність ідіотської шапки з калатальцем, вони з малим ялинковим монстром подібні як дві краплі води.
– Зупиніть машину, будь-ласка. Я трохи пройдуся. Решти не треба.
Андрій кидає фіалковий папірець на сидіння, на ходу відчиняє дверцята… В цю мить він зовсім не думає про неймовірну смугасту з’яву.
– Та куди ж ви так поспішаєте, голубчику? Глядіть, ніжки не зламайте. Або шийки, – знущально кидає вслід химерний  таксист, але, на щастя, він занадто зайнятий, аби не обмежитись цим.
Андрій мало не біжить, новісінькі, ще не розходжені, черевики немилосердно ковзають промерзлою бруківкою тротуару. Декілька разів чоловік мало не падає, але приблизно за чверть години таки опиняється побіля власного будинку. Ще мить – і нарешті вдома… Андрій зупиняється, важко переводить подих… Його чіпкий погляд мимоволі вихоплює на протилежному боці вулиці дивну мерехтливу тінь. Втім, вона не дуже-то й криється. У сутінках зеленими вогниками спалахує пара пустотливих зіниць.
                                                                   * * * * * * * *
– Ксеню, я сподіваюсь, цього разу ти наварила щось менш психотропне, ніж зазвичай?  Христина тобі не пробачить, якщо ти її любчика зведеш із глузду…
– Та грець його знає. Це через тебе я змушена експериментувати. Якби ти не була такою неакуратною і не залила бабусині рецепти відворотним кисляком…
– Слухай, я ж уже вибачалася, і не раз. Може, досить про це? Крім того, це не виправдання. В нашій родині саме ти відповідаєш за приготування зілля, тож могла б і сама якось викрутитися…
– От я й викручуюся. Годі вже нити, врешті-решт. О-о, воскресло наше дрантя… З’явилась мережа нарешті. Зараз подивимось, що з того вийшло.
– Скільки можна казати, що нам пора поміняти комп. Цей уже ніякої критики не витримує.
– Комп тут ні до чого. Це ти нас у таку глушину затягнула, що ні телефону, ні газу, добре, хоч електрика є…
Дві середнього віку пані, цілком інтелігентні на вигляд, схиляються над екраном ноутбука. Чудо техніки, дещо підкориговане відповідно до... еее... особливих потреб власниць, починає роботу і за мить на дисплеєї з'являється не дуже чітке, але все ж розбірливе зображення вечірньої вулиці, якою поспішно крокує Андрій. Мить вони вдивляються в картинку, потім важко зітхають.
– Щось він аж ніяк на закоханого не схожий. Все більше на переляканого.
– Кепкуєш? Христина мене засмажить на повільному вогні… Та може, не все ще втрачено?
Рипають вхідні двері.
– А от і наша небога. Ти де пропадала, Крисько?
Набагато молодше за них дівча заходить в кімнату, обтрушуючи сніг. В руках у Христини – дерев’яне цебро.
– Ну от, а ти знову за своє… Ніяк не заспокоїшся? Хочеш, щоб нас і звідси витурили, як через твою мамуню колись?
– Та перестаньте, це ж тільки молоко. Крім того, ніхто вже у нас не вірить. Тітоньки, ну чого ви понадувались, га?
Вона кидає погляд на увімкнений лептоп, розуміння спалахує на її блідому, попри надворішній  мороз, обличчі легким рум’янцем.
– Нічого не вийшло, так? Е-ех ви, невдахи. Недурно кажуть, – хочеш, щоб було зроблено добре, зроби сам…
Вона підходить до столу, але цієї миті мережа знову щезає. блимнувши клька разів, зображення гасне.
– Христинко, ну ти вже не ображайся на нас… Ти ж знаєш, якби не той нещасний кисляк…
– Склеротичні дурепи, от ви хто, а ніякі не відьми.
– Ми все виправимо, правда ж, Ксеню?
– Ага.
Христина проціджує молоко у великий глиняний глечик, потім зазирає під стіл.
– Не бачили Феліксової мисочки? Вона десь мала бути тут… А він сам, до речі, де? Киць-киць-киць, – Христина визирає на ґанок, продовжуючи кликати.
– Крисю, ходи до хати, застудишся. Прийде твій Фелікс, нікуди не дінеться.
                                                                          * * * * * * * *
Андрій виразно чує голодне котяче гарчання. То він, – плюшева радість Христини, сумніву бути не може. Цю самовдоволену смугасту пику не сплутаєш ні з якою іншою.
Десь він читав чи, може, бачив по телевізору, що при зустрічі з хижаком потрібно завмерти і пильно подивитись йому в очі,– мовляв, тварина не витримає погляду вищої істоти і моментально дремене від вас якнайдалі. Та чомусь Андрієві не дуже імпонує думка випробувати правильність цієї теорії. Набагато більше надії він покладає на силу своїх ніг, аніж на силу волі.
Одначе для того, щоб спробувати врятуватися втечею, він мусить повернутися до звіра спиною.
Ну що ж…
Заспокоївши себе сентенцією про те,що двом смертям не бувати, а однієї не минути, Андрій відводить погляд від блискучих світляних точок, які поки-що залишаються нерухомими. Та знов, як і три години назад, фатально недооцінює  швидкість свого супротивника.
Андрій не встигає зробити навіть кроку, а сріблястий силует за кілька метрів від нього вже готується до останнього стрибка.
Насправді чоловік навіть не встигає помітити, як саме все трапляється.
Ще якусь часточку секунди Андрій пробує опиратися, вберегти горло, скинути зі себе оскаженілу звірюку… Але надія на порятунок гасне так само швидко, як парафінова свічка під поривами шквального вітру.
Тигреня ще зовсім невелике, одначе в нього вистачає сили, аби в один момент перетворити тіло чоловіка на криваве місиво. Вусібіч летять шматки одягу впереміш із клаптями шкіри та бризками крові. Андрій падає на землю, він захлинається власною кров’ю в останній марній спробі заволати про допомогу…
Тигреня тим часом розпотрошує тіло ще живої людини. Йому подобається дивитись, як блискучі слизькі нутрощі химерними вузлами виповзають назовні, як струменіє довкола кров, як сніг просочується багровинням і стає подібним на кашку, якою його, ще зовсім малого, відгодовувала Христина, – єдина людина, чий авторитет визнає Фелікс. І хтозна, що підштовхнуло котика до сьогоднішньої забави сильніше, – жадоба крові чи ревнощі? Та Фелікс не звик замислюватись над подібними речами. Він знає одне, – перед ним легка здобич, і не скористатися нагодою, – проти його природи.
Коли справу закінчено, на тротуарі залишається тільки невеличка купка напівобглоданих кісток. Смерть віднайшла Андрія десь на півдорозі до Феліксової ненажерливої пащі. Тигреня вдоволено потягується, облизує пишні вуса. Тепер йому страшенно хочеться спати, – як завжди після гарної вечері. Та спати не можна. Слід негайно повертатися додому. Христина певно, вже хвилюється, куди це він запропастився. Та і молочка незле було б похлебтати свіжого, правду кажучи...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

А що решта тигрів?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Двадцять восьмий герой-панфіловець, 24-01-2010

На двадцятку

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Василь Тибель, 21-01-2010

я ще такої страшної страшилки не читала!

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Оксана Севастіянівна, 20-01-2010

Тигрюля)))

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Дара К., 19-01-2010

Тепер тільки собаки...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© коник єгор, 19-01-2010

З кожним новим твором

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Залєвський Петро, 18-01-2010

Добре витримали...

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Петро Домаха, 18-01-2010

На ранок він прокинувся і подумав:

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Наталка Ліщинська, 18-01-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Тала Владмирова, 18-01-2010

Серйозна конкурентка!

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Ніка Нікалео / Veronica, 18-01-2010

ой!

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© koka cherkaskij, 18-01-2010

не варіть дітки ЛСД!!!!

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Victor Artxauz, 17-01-2010

Бр-ррр

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Маріанна Малина, 17-01-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.5910551548004 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …