Мій Володечка задумався про майбутнє. То я уяснив, побачивши братуху посеред хати зі шваброю у руках.
– Ти чо′? − це було оте перше, що вихопилося з мене, коли я застав його з маминим інструментом поперек пуза.
− Так я, ну... − Володька, бачу, зовсім не очікував моєї раптової з’яви і тому трохи знітився та відійшовши від великого дзеркала, поставив швабру в куток.
− Це тобі що − гітара?! − я не упустив нагоди лишній раз подражнитися з брата, повторивши його вихиляси зі шваброю поперек. – Бандурист! Хи!..
– Ірже він! – Володька кинув на мене косий погляд, – коли б так про завтра подумало!..
– Що там думати? – знову гигикнув я, – хіба не знаю! У клубі той буде, празник! Все село збіжиться. Підемо?
...Знаю точно, що братуха іншим разом неодмінно би рявкнув «аякже!», та не тепер, бо видно, що Володечці моя відповідь не сподобалася. І чо′?.. В нас же взавтра... Взавтра... Село загуде! У клубі народу, як у вулику, а ще ж побіля нього, на вулиці, разів у два більше! Коли я вперше, пам’ятаю, на таке свято потрапив, то й не гадав, що в нашому селі людей так багато. Музика реве, повсюди лампочки світять... Генделики під кожним деревом, аби гроші... Одним словом, празник! Як татко говорив – на всю котушку.
– Та я тобі не про... – відмахнувся Володька та клацнув пультом телевізора, – я тобі про майбутнє! Дивися! – він кивнув головою на екран.
Я тільки було, зібрався запитати братуху, до чого тут отой дядько з краваткою, що виступав перед купою мікрофонів, розмахуючи руками, як Володька знову схопив пульта:
– Не те... – він роздратовано перемикнув каналом, – зараз побачиш!
– Ну-ну... – нарочито хмикнув я, – показуй! Швабри не бачив!.. Бо того дядька у класі на стіні – та сто раз!.. Тисячу!
– Ось! – замість відповіді Володька уп’явся в телевізор, – супер!
– Тю-ю... – я байдуже махнув рукою, побачивши цибату дівчину у чорних блискучих штанях, що з гітарою наперевіс носилася по екрану, – здивував.. То ж артистка! Співає...
– А я тобі про що? – Володечка злісно блиснув на мене, – ото ж воно і є! Майбутнє!
– І що? – не второпав я братової мислі.
– Як це – що? – Володька швиргонув пульта на диван, а сам нервово заходив по кімнаті, – ти тупий! Там же гроші! Слава!.. Он, он, – він тикав мене пальцем у телевізор, – вже букети їй потягли! Оберемками!..
– А-а-а... – я почухав за вухом, – то ти хочеш співаком? Так для того ж треба мати той – талант! А в тебе? – мені пригадалося, як минулого року нас обох Олена Іванівна ввічливо попросила забиратися з вокального гуртка, аби ми не збивали з толку своїм «пенійом» Свєтку, солістку. Одне, пам’ятаю, потішило, що не тільки ми такими талановитими виявилися, бо й Ромку тоді теж поперли. Слідом за нами. Хоча він, здається, всерйоз музики прагнув – навіть на інструмент у мамки виклянчив.
– Е-е, – Володьку мій здоровий глузд ніскілечки не зупинив, – треба прикласти ті... – він довгенько підбирав підхоже слівце, – зусилля! О!.. Грати – навчуся. – Вкрай розпалився братуха, – а потім, потім... Сам побачиш!
– Ну-ну, – вдруге протяг я, не вірячи братовим словам, – а грошима поділишся?
Мої кпини подіяли на Володьку так, як вогнище на суху гілку:
– Нукає він! – братуха рвучко схопив з кутка швабру, а я успів перелякано подумати, що то вже, мабуть, для мене уготовано, як він знову поклав її поперек пуза, – інструмент треба, гітару! А там... Як зароблю грошей!.. Та з ними – що хоч можна! Відомим буду! Ще й тим стану, – він згадав про дядька з екрану, – президентом! Тоді похихикаєш...
...Про те, як Володечка два дні поспіль смикав маму за спідницю, докладно не переповідатиму. Я у братушиному скімленні участі не приймав, а мама, так як і я, вперто не побачила у Володьці ні майбутнього музиканта, ні президента. Лише під вечір наступного дня, не витримавши братового наступу, вона таки мусила піти назустріч його талантам:
– Не знаю з гітарою... Батька питай! В нього десь там інструмент на горищі... Роками пилиться!
Мені-то, правду кажу, Володьчина нестримна тяга до музики була, як баба Настя казала, на руку. Бо йому – гітара, а мені – комп. Тепер ніхто ні з ким воювати за комп’ютер не буде. Хіба ж братусі буде часу для гонок? Хе!..
А Володька мамині слова сприйняв, як повний дозвіл. Коли мама згадує про татка, то вже так і знай – бути братусі музикантом. Хіба ж тато не зрозуміє? Ондечки, виявляється, і його інструмент на горищі валяється, теж замолоду пробував. А що не вдалося батькам, то те вдасться дітям! Недарма мама говорила, що ми їхні кровиночки. Еге. Від таких радісних думок Володька прямо таки душею піднісся, але на горище того вечора його не винесло, бо споночіло, і саме з сільського клубу долинула бадьора музика.
– Ідемо? – братуха штовхнув мене під бік, – празник!
– Тобі ж того′, нотами займатися тре′! – колупнув я майбутнього «президента».
– Взавтра й почну. – Поважно відповів старший, – головне, інструмент є!
...Одного вечора у році, а вірніше – ночі, біля клубу розгортається справжнє дійство!.. Дорослі закопують високого гладенького стовпа, а до його вершечка чіпляють пакунок з призом. Хто забереться, того й пакунок. Навіть і я видертися намагався, та де там... Стовп і без того слизький, так ще й салом щедро помащений. Не вхопитися...
Ближче до півночі вогнище велике розпалюють, та потім через нього стрибають. Ну, ми з Володькою мастаки – легко перелітаємо, а ось Ромка, ги, скнів потім, що п’яту припік. Бреше, мабуть, бо тільки шнурки на кедах припалив. Сам бачив!
Дівчата прикрашають дерево качанами зі сплетених вишень та тієї ночі до ставка йдуть, вінки зі свічками на воду пускають. А ми тихенько підкрадемося та камінцями по тих вінках і бовтаємо. Весело! Головне, втекти вчасно, бо можуть і за чуба вхопити...
Одним словом, ніч на Івана Купала! І мама нам дозволяє трохи пошастати тієї ночі, аби ж тільки не дуже довго... Знає, певно, що нас вдома ну ніяк не втримати.
...Володька уже успів було й качана з вишнями поцупити, а я морозиво купити, коли зненацька залите світлом подвір’я сільського клубу потонуло в морок. Юрба невдоволено загуділа:
– Світла нема! Електрика! Ну...
Дорослі дядьки довгенько длубалися біля електощитка, запальничками присвічували, сперечалися, але нічого з того не вийшло. Ні світла, ні музики... Хто зна′, чим би та катавасія закінчилася, якби не дід Сокір. Звідкілясь притяг стару гармошку, сів на табуретку недалечко від вогнища та як запустив пальцями по кнопках!.. Навряд чи його хто слухав би, коли б-то ревіла музика з колонок, а тепер же... Хи!.. Дідова гармошка не вмовкала.
– Музика-а-нт! – протяг Володька, кинувши заздрісний погляд на швидкі дідові пальці, – тямить!
– А ти так зможеш? – я уявив брата з гармошкою на колінах.
– Ти що? – Володька блимнув на мене зверхнім поглядом майбутнього митця, – я ж по гітарі! То зовсім інше!..
..А дарма таке Володечка видав, ой же, дарма-а... Бо коли наступного раночку поліз на горище по гітару, то... Братовому розпачу не було меж:
– Казала ж – є інструмент! Га?
– А це, по-твоєму, що? – я розтяг міхи запиленої гармошки, яку Володька приволік з горища, – ну, те-е-к, – підлив я масла у вогонь, – на швабру не схоже!..
– Відчепися! – братуха втер набубнявілого носа, – мені гітару треба, гітару-у!..
Навіть не здогадуюся, що б там було далі з Володьчиною пристрастю, але тато, який саме зайшов до кімнати, спокійно зауважив:
– Якщо справжній музикант, то він зіграє на чому хоч! Піде в тебе діло з гармошкою, за гітарою справа не стане! Скільки й того... Аби толок був.
...На третій день братушиного рипання першою не витримала мама:
– От же, дурна, що сказала... Вже в голові гуде!
А її жваво підтримала баба Настя. Хоча Володька й сперечався з обома – мовляв, мелодії не чують, та все ж його переконали надалі займатися музикою виключно на вулиці.
– А ти хоч мелодію чуєш? – з надією звернувся до мене братуха, сівши рипіти на лавці.
– Мабуть, чую... – бовкнув я, – як не чути.. Не допетраю тільки, що за пісня...
– От бачиш, – невимовно зрадів музика, – початок є! Допетраєш!
Хоча, чесно сказати, у братових нотах досконало розібрався один Рябко. Він ще спочатку, зачувши музичні звуки, чомусь жалібно підібгав під себе хвоста та боязко поблимував на роздуті міхи Володьчиного старання. А затим, уже з обіду, жалібно і протяжно завив... Братуха не очікував такої собачої уваги та сердито відіпхнув бідного Рябка носаком. Пес навіть не огризнувся, а з тим же підібганим хвостом поплентався у найближчі лопухи, звідкіля при першому ж натисканні на кнопки знову доносився його протяжний плач...
– А щоб тобі!.. – Володька запустив по бур’янах дрюком.
Рябко злякано шмигнув кудись в огороди, а до ночі взагалі з дому зійшов.
– Захоче їсти – повернеться! – обнадієно запевнив братуха, – ковба′си їстиме, як зароблю.
Проте Володьчиних ковбас згодом захотів і сусідський Тузик, що голосно потяг ноту перед вікнами. Звісно, тітці Наталці не терпілося на власні очі побачити висхідну зірку братового таланту, бо після того, як вперезала голосистого Тузика лозинякою, відразу перехилилася через тин на наше подвір’я:
– А я-то думаю, чого собака виє! А позакладало б!..
Правда, сусідка не уточнила, кому ж має «закласти» – чи то Володьці, чи тоненькому голосочку Біма, що саме в ту мить стривожено долинув з обійстя діда Сокора. Але точно не її Тузику, якому різка моментально відбила бажання співати.
Ех, як би там не було, а Володька мусив напруженні музині заняття припинити. І гармошка знову «полізла» на горище. Але ж мій братичок – він такий, що ніколи не зупиниться на півдорозі. То й татко каже, що ми всі такі, «одної породи», ха!..
Бо вже через пару деньків братуха притяг справжнісіньку гітару. А на моє німе запитання кинув через плече:
– Ромка позичив. За дві жуйки...
– А вийде? – непевно обізвався я, згадавши собачі співи.
– Повинно! – Володька запустив великим пальцем по струнах, – гітара – простіше! Кнопок нема!
...Мені й до цього часу не відомо, чи судилося братусі стати великим музикантом. Знай, бренькає собі день до вечора. І Рябко додому повернувся. Його гітара на співи не надихає. А мій Володька – чоловік упертий. Коли вже не стане гітаристом у тих, у штанах блискучих, то президента йому не минути. Ось трохи зачекаємо!..
