Все тече, все міняється, і життя вносить свої корективи.
Нещодавно чи не вперше переглянув фільм "Леон" від початку до кінця, без реклами, яка відтягує увагу і дратує неймовірно (що, однак, не заважає їй процвітати на нашому телебаченні). Що сказати… Писати про фільм, який вже давно названо "культовим", не будучи не те що кінокритиком, а навіть фанатом режисера цього фільму чи котрогось із акторів – може, й дурна справа, а може…
Будьмо демократичними – хай мислиться все мислиме.
В молодших класах батьки не дозволяли мені дивитися це кіно (при цьому "Коммандо" і "Рембо" я дивився без проблем). Тепер я дійшов висновку – правильно зробили. Одна річ – кіно про американського супермена, що сам-один вкладає цілу армію поганих хлопців, і зовсім інше – серйозний психологічний фільм. Тому батькам – велике синівське "дякую!".
Переглядаючи фільм в зрілі шкільні роки (не з самого початку, з рекламою і т.д.), я сприймав його, як і більшість глядачів (орієнтуюсь на відгуки в інтернеті) як красиву й сумну історію про шляхетного кіллера та биту життям дівчину-підлітка. Кіллер вчить її вбивати, а вона водночас вчить його бути людянішим… ну, щось таке. Словом, так цей фільм і мав сприйматися за режисерським задумом.
Але все тече…
Переглядаючи фільм під іншим кутом зору, я помітив у ньому чимало… не те що неприродності, а якоїсь театральності чи невмотивованості. Ну, почнемо хоча б з головного героя. Знайомтесь – Леон, за паспортом – Жан Рено. Леон значить "Лев", уже в імені проблискує щось благородне. Шляхетний кіллер, який ранками робить зарядку, п’є молоко, і взагалі хлопець що треба. Він, щоправда, найманий вбивця, але має правило: не вбивати жінок і дітей (цікаво, хто може замовити вбивство жінки чи дитини? Їх, як правило, викрадають для викупу – кіднепінг). Леон вбиває всяких-там жирних мафіозників, наркоторговців, та інших подібних… ну, словом, вони цього більш ніж заслуговують. Чітко виписаний образ, різко контрастує з божевільним копом-наркоманом Стеном. Не будемо звіряти за методою Станіславського, наскільки життєвим є образ головного героя. Це все-таки художній фільм, не позбавлений хоч і специфічної, та все ж романтики. Мене спершу насторожив, здавалося б, незначний штрих. Кіллер екстра-класу, який на початку кладе всю вишколену охорону маститого мафіозі – і щоб не вмів читати? В це віриться важко. Адже він часто має справу зі зброєю, знає, як за нею доглядати, лагодити її… Не міг же він ці знання отримати виключно "з вуст у вуста"? Але за фільмом виходить, що міг… За цей сумнів зачепився інший. Леон – профі, роботу виконує, звісно, не за так… А на що витрачає гроші? Ні на що – здає їх на збереження своєму компаньйону. А сам живе в більш ніж скромній квартирі, поруч з неблагополучними сусідами. Зрідка ходить в кіно. Грошей, отже, витрачає мало. Чому? Збирає на старість? Але ж він і так, кгм, не хлопчик. Невже йому після ТАКОЇ роботи не хочеться розслабитися, ну, якось більше, аніж сходити в кіно? Але він веде самітницький спосіб життя, його єдиний друг – рослина. Що ж його спонукало стати на шлях найманого вбивці? Особиста трагедія, нещасне кохання, вбивство батька своєї обраниці? Природним в такій ситуація була б пристрасть до алкоголю, наркотиків… Якщо ж їх заступила пристрасть до вбивств, то це вже, пробачте, патологія, маніакальність… І шляхетності типу "крім жінок і дітей" тут просто не знайшлося б місця. Та й стиль життя високооплачуваного професіонала настільки одноманітний, що справді можна збожеволіти… або ж самому застрелитися зі свого кіллерського причандалля.
Коп Стен. Колоритний типчик. Гері Олдман вклався на всі сто. Поліцейський, який працює у відділі боротьби з наркотиками і сам тишком-нишком має підпільний наркобізнес. І при цьому любитель класичної музики. Досить поширений прийом для 2-ї пол. ХХ ст. – негативний персонаж зображується не суцільним диким виродком-троглодитом, а з якимись естетичними рисами – або музику класичну любить, або живопис колекціонує, або квіти розводить (а квіти, до речі, розводив один з героїв роману Олександра Казанцева "Фаети", божевільний диктатор Яр Юпі). Класична музика, щоправда, відсилає нас до "Заводного апельсину" Стенлі Кубріка, де головний герой Алекс, ватажок молодіжної банди, після розборок і гвалтувань заслухувався музикою Бетховена. Власне і Леон – не холодний убивця, а цілком людяний і де в чому навіть симпатичний чоловік, веде здоровий спосіб життя і любить старі мюзикли. І Леон, і Стен, отже, люблять музику. В принципі, образ шляхетного бандита, який протистоїть корумпованим копам/ментам, став класичним ще з хрестових походів (Робін Гуд живий!). Але ж… наліт на квартиру родини Матильди! Під час якого Стен зі своїми людьми порішив усю її родину. Ну вбивство татуся, який, хоч його і було попереджено, і пальцем не поворухнув, щоб відвернути лихо від родини (сподівався, що дяді-копи жартують?) можна виправдати – збройний опір. Але як Стен виправдав вбивство двох дітей? А вбивство матері сімейства, яка під час нападу слухала музику, сидячи у ванні? Вона вже точно не чинила опору, бо просто не могла. Дивна, до речі, тітка – її чоловікові пригрозили, що прийдуть до нього о 12-й, а вона собі спокійненько напускає ванну, та ще й опівдні… Експертам, що знайшли її тіло у ванні (нікуди ж воно не ділося!) було б ясно, як божий день, що вбив її Стен. Неважко зрозуміти, що б із ним сталося. Навіть якби не вбивство безпомічної людини у ванній, то за нехлюйство, яке призвело до загибелі двох дітей, Стена б розжалували і виключили з відділу. Коротше кажучи, темна історія…
Наталі Портман. Вона ж Матильда. Грає вона, безперечно, чудово. Але від її образу малолітньої цинічної лолітки, пардоньте, стає гидко. Не неприємно, а саме гидко. Перестріляли всю її сім’ю, а їй хоч би що. Ну так, нерідна сім’я, ну так, погано ставились до неї. Але все ж, здається, на гречку колінами не ставили. І носила вона не лахміття, а цілком пристойні шмотки, і підстрижена та зачесана була охайно. Тобто кишенькові гроші перепадали. Зрозуміло, Бессон хотів показати, що ці її члени сім’ї – покидьки, яких не шкода повбивати. Чесно кажучи – непереконливо. Навіть на "неблагополучну родину" не тягне. Є значно "неблагополучніші". З нерідною сестрою конфліктувала, від неї діставала по пиці? Так між рідними братами-сестрами ще крутіші конфлікти бувають. І нічого – миряться і живуть собі далі. Однак Матильда сприймає загибель родини ледве не з полегшенням. Шкода їй тільки 4-річного братика, теж нерідного, до речі. Ну і сам образ – цинізм, травичка, майже-полуничка… Сцена, коли Матильда, напившись шампанського, тупо сміється, просто викликає огиду. Ну і ставлення до людей. Ясно, що нічого доброго від підлітка, якого життя не гладило по голівці, чекати не доводиться. Дитяча психіка – річ тендітна (так і хочеться дописати оте модне олбанське "сцуко"). Матильда хоче навчитися вбивати нібито з шляхетного пориву – помститися за братика. Але вже під час першого уроку – коли вона стрельнула фарбою по бігуну в парку – вона питає, чи можна мовляв, спробувати справжньою кулею? Її ніскільки не турбує, в кого стріляти і чим. Турбує тільки як. Це вже не благородна помста, це щось інше.
Леон вбиває людей, які живуть в постійному страху, за дверима, замкнутими на ланцюжок. Але тоненький ланцюжок не рятує від кримінального світу. Цей світ починає вбивати значно раніше – страхом. Страх – саме те, що ріднить Леона з його жертвами. Бо сам убивця теж живе у постійному страху. Йому загрожують і поліція, і мафія. Зрештою, і конкуренція – підростає зміна, якій теж потрібна робота. Молодий початківець міг розпочати свою кар’єру з того, що завалив ветерана, коли той повертався до своєї квартири. Саме тому Леон завжди тримає напоготові зброю і стежить за коридором в шпарину від ручки дверей (цікаво, а з іншого боку дверей цієї ручки по ходу немає? Як же ці двері відчинити ззовні?). Поява дівчинки мала б його обтяжити ще більше. Але він дивним чином розслабляється. До речі, чи дозволив би Леон Матильді, яку він актвино тренує, вбити тих поліцейських, що порішили її родину? Це б напружило його і без того непрості відносини з правоохоронними органами. Прямо Гордіїв вузол якийсь…
Неграмотний кіллер заробляє грубі гроші, які зберігаються в його компаньйона Тоні (Денні Айелло). Постає питання: а чи вміє Леон рахувати? Якщо ні – то партнер по бізнесу міг елементарно його надурити з грошима. Цей же партнер в кінці фільму обіцяє Матильді бути охоронцем її грошей, отриманих в спадок від Леона. При тому що Матильда явно не знає, які статки мав покійний кіллер. Тоні запросто міг видати їй десяту частину заробленого Леоном і розвести руками – no money, no funny. І не підкопаєшся ж!
Невміла любов, абсолютно позбавлена романтики й сентиментальності. Достеменно як в Наталки Білоцерківець: "Залишилась любов, але краще б її не було". Матильда, виявляється, відчуває любов до Леона в животі. Розчаровуєшся: виявляється, то звичний статевий потяг? Але шляхетний Леон не дозволяє собі нічого "такого". Він, хто в першу ж ніч прагнув застрелити дівчинку (цікаво, він її пожалів душею, чи просто згадав своє правило?), що увірвалася в його життя, раптом різко змінює орієнтир і стає чимось на кшталт опікуна. В той час як рознещасна сирота за його спиною покурює травичку.
Дивуєшся, як легко Леон, хай навіть професіонал, проникнув до поліцейського відділку. З одного удару заваливши неслабкого копа. А двох копів просто пристрелив у кабінеті. І нічого – забрав собі Матильду додому, та й по всьому.
Звісно, ті копи, яких він убив у відділку, були підручними Стена, а отже такими ж покидьками. Але ті, хто прийшов брати Леона, були звичайні поліцейські, що виконували свій обов’язок. І їх реально шкода. Як би там не ставитись до Леона, за всіма параграфами закону він – злочинець. Тому й шкода копів, загиблих при виконанні. Чисто по-людськи. Тоді як загибель Леона сприймається швидше як закономірність – відпрацювався. Бо неправдоподібно, щоб він міг "зав’язати", якщо його штовхали на вбивство не гроші і не жадоба крові.
І ще менш правдоподібно, що Матильда, яка разом з Леоном стала співучасницею -надцяти вбивств, після всього пережитого могла просто повернуться до школи. Тобто до так званого "нормального" життя. Бо 12-річна дівчинка, в якої на очах вбивали і яка сама брала участь у цих вбивствах, уже навряд чи стане нормальною. Навряд чи буде вчитися, закохуватися, ходити на побачення, радіти життю, народжувати дітей… А якою вона стане – про це не хочеться й думати. І сумна пісня Стінга в кінці тонко передає настрій фіналу.
Все написане – зовсім не від бажання скидати когось із якогось п’єдесталу чи кричати на біле "чорне!". Це просто роздуми. Звичайні собі роздуми над вечірнім чаєм, які, можливо, будуть цікавими для когось.
