Був я надто поважного віку, і надто юною ти, і нікому у світі не відважилась би розповісти про наше кохання, було ж воно під грифом «грішного», відтак, «секретного».
- Навіщо тобі це дівчисько? Он старієш, сивієш, уже, - пожурюють друзі, - надто юна, надто гарна вона, сам бо колись казав, - такі жінки для інших, чому ж вибрав собі?
- Хм, я й далі готовий давати вам незлі поради, - жартую…
- Покинь! Люди ж осудять!
Сміюсь у відповідь:
- Від заздрощів ніхто не придумав ліку…
Балачки… Насправді, човник наш ледь тримався на поверхні, аби кудись там плисти, й мови нема. Що день, то сильніше відчуваю, - гидує мною її, та й моя мати, за дружину, вже й не кажу… А, що найболючіше - діти. Виявилось, їх рідна ненька їх цілком влаштовує, з моєї ж юної кралі лиш знущаються й кепкують…
«По-людськи», - нема у вас майбутнього – мовить приятель. Я ж завагітнів нею, ношу її вперто, й не допускаю думки, що це щасливе зачаття не дасть плоду… Ніби й довго прожив у світі, зрозуміти того не можу - чому «усе для нас неможливе?»
- Мусити розійтись! – вирок цей пада замалим не щодня, із різних вуст.
- Як уявляєте собі це? – запитую подумки.
- Розстаємось, бо дуже кохаю тебе! - це ж, насправді, фраза із театру абсурду… Гаразд, фразу, можливо, зумію із себе видушити. Проблема настане коли уже таки по-справжньому розстанемось… Що ж мені ходити по місту з пов'язкою на очах? Вуха добросовісно залити воском? От лиш як ви повернете у Львів козацьку «чайку»? Її вам, любі святенники, обов'язково слід повернути, бо де ж іще знайдете щоглу, аби прив'язати мене? Голос своєї Сирени, я усе рівно почую, якщо не вухами, то серцем… Мусите міцно прив'язати мене, статечні мої доброзичливці, бо усе ще боїтесь мене, боїтесь мов чуму, яку не спрогнозувати, супроти якої не віднайти вакцини…
Ви повинні мене міцно скрутити, бо сили в мене на трьох, і добре знаєте, - вона, - моя Кохана, і належить мені, як Богові, належить цей світ…
Досить! Бо, може справа таки не у вас, чого я вами так переймаюсь? Це ти, моя мила дівчинко, іще не доросла до кохання. Це у тобі сумнів: - чи й варто приймати отой небезпечний дарунок? Чи й від Бога він?..
Теж обійдемось без епілогу - може бути лиш тривіальним, то пощо?
У моєї завеснілої, юнки проблем не буде. Обов’язково віднайдуться теплі долоні, аби зогріти її вічно холодні руки (бо й знаходились вже …)
Залишається уявити ранок, коли прокинусь без тебе:
- Доброго ранку, моя самотина!
Хоча, яка самотина? Дружина з певністю тулитиметься, намагаючись подарувати, такий «необхідний мені спокій», заколисуватиме до сну мою душу…
Можливо, я й не захочу більше прокидатись, Житиму снами, і буду щасливим, що У МЕНЕ Є ТЕ, ЧОГО ВІДНЯТИ НЕ ЗМОЖЕТЕ…
Лікарі глибокодумно назвуть це депресією…
Трагедії не передбачається, або, яка казали за моєї молодості - «кіна не буде!». У третьому тисячолітті цей жанр затратив популярність. Зимуватимемо, мов дбайливо закупоросені Садівником яблуні.
Чомусь лиш в голові моїй нуртує думка, що Садівник цей, можливо, збоченець, і наші майбутні діти, якщо вони, звичайно появляться, ненавидимуть нас.
