Щасливі каштани. Їм травень запалює свічі.
А нам хто освітить зневіри глухий лабіринт?
С. Антонишин.
Коли двоє ступають у свою незашлюблену весну, може охрипнути голос любові, як і зів’яти нерозпущений квіт. Ми пасуємо до себе - як квіти кульбаби: ти розквітла, з жовтогарячою голівкою, я ж - із посивілим пухом, що чудом тримається на стеблі…
Забутий годинник узявся за свою катівську працю – відраховує час розлуки. Хочеться гукнути йому: Зупинись! Хіба не бачиш, ми усе ще разом! Та механізм у годинника невблаганний, то він відраховує час нелюбові…
Усе ще торкаю устами знайомі риси - шукаю того, що мало б там залишитись. Хіба жодного сліду не залишила наша любов??? Якщо не радості, то, бодай, болю, бодай якась стигма повинна була б залишитись…
У цій незашлюбленій весні, виглядаємо безглуздо, як безлистяний сад. Та ні, навіть з ним годі себе порівнювати – в його чорних стовбурах нуртують соки, і він лада-хвиля зацвіте. Твої ж почуття зав’яли, як нерозпущені пуп’янки пролісків, мій недолугий подарунок, що зів’яв, зігрітий твоїм теплом … Що вже тут вдієш?
- Знаєш, виривається з уст моїх натхненна фраза, - вірю, що навіть безкрилі птахи здатні долетіти у вирій!
…У дівчини розгублений, й навіть трохи винуватий погляд, їй, звичайно ж, нічого відповісти. Відчуваю, усе що можу зараз вдіяти – загнати себе в іще дальший, глухіший кут…
Ніхто не придумав, як втекти від погоні, яку влаштовав собі сам…
