Зрештою, я не претендую, щоб асфальт став споришем. Хоча мене страшенно гнітить відсутність зірок і присутність сітілайтів у віддзеркалені твоїх очей. Бездумність мегаполісу мене вбиває, а нестерпна тиша провінцій нудить своєю невмитістю_нечесаністю_блохатістю.
Я звикла до роззявлених, мов ротики ґавенят, тролейбусів і маршруток, до розхристаного коліями-лініями і розстріляного цятками перелітних (чи залітних?) птахів неба, до розтертого, мов порошок цикорію, пилу, до набундючених шкіл_лікарень_їдалень. Я всмокталася-в’їлася-вдихалася в усі запахи, я вивчила недолугу карту кольорів аптек-магазинів-супермаркетів, я пройшла вздовж і впоперек Твого міста, я вивчила всі точки перетину-згину-перехресть-розходжень. Воно відболіло-відмучало-відмуляло усі мої звивини, зажувало, мов несправний фен, моє волосся, а разом з ним і мої думки.
Переплелася-злилася з ним, відмилувала-відлунала. Відтопилася у захаращених водоростями ріках, відскавчала бездомними собаками і відлупала банькатими жовтими очима ліхтарів.
Я звикла до Твого міста, увібрала в себе всі його тони і напівтони, всі його зойки і схлипи, всі його метафори і порівняння. Я влипла по вуха у слизі любові до нього, розцвіла райдужними вогнями магазинів.
От тільки цього всього було не достатньо, щоб я залишилася в ньому з тобою.
