Відрядження в Мінськ, зустрів без особливого захоплення. Не горів бажанням знову потрапляти в країну комуністичної диктатури … Іще не звітріла пам’ять, таких часів в Україні. Близьких друзів у мене там не було. Та на одну зустріч усе ж сподівався. В останнє побував у Білорусії за молоду, років двадцять тому. Спогад той, завше грів моє серце.
Моє дивне знайомства з Анурадхою... Скільки ж їй тоді було? Три, найбільше чотири роки. Її батьки, які запросили мене на постій, захопились тоді релігіями Сходу, і квартира їхня, до нудоти обкурена сандаловими паличками скидалась на храм: в найбільшій кімнаті розташовувався вівтар для поклоніння, здається, богу Вішну, то ж мимоволі з немалою цікавістю для себе, став учасником зустрічі поклонників Вішну.
Дівчатко брало на себе обов’язки розпорядника – кожного новоприбулого, проводила, пропонувала підстилку, і припрошувала сідати. Солодощами, які приносили їй, одразу ж пригощала інших. Саме це й було найдивовижніше - у цьому віці діти іще не вміють віддавати, їх доводиться довго вмовляти, аби поділились смачненьким із братиком чи сестричкою, тут же - цілковита протилежність.
Переповнений враженнями від побаченого й почутого в адептів Крішни, а може спричинились тому солодкі пахощі сандалового дерева, та вранішній потяг я проспав. Наступний відправлявся в обід. Анурадха в дитячий садочок з якихось там причин не пішла, і батьки попрохали, аби побув із дитиною до обіду.
Чи це я чимось сподобався дівчинці, чи вже тоді була «акцентуованою», демонстративною особистістю, та дівчатко влаштувало мені справжній показ своїх нарядів. Виходила до мене щоразу в іншому платтячку й запитувала, чи їй воно пасує. Звичайно ж, хвалив, тоді дитинча чимдуж бігло в свою кімнату й знову перевдягалось.
Згодом вона трохи довше не з’являлась, і я розхвилювався, почувши шум води у ванній. Метнувся туди - дівчатко стояло під холодним струменем води! Кинувся загортати її в рушник, зателефонував на працю матері, сповіщаючи, що не догледів дівчинку, та вона мене заспокоїла: „Не панікуйте, Анурадха любить холодну воду, і доволі часто сама стає під душ”…
Стискаю в долоні руку навдивовижу вродливої молодої жінки, помічаю обручку на безіменному пальці, і як завше у випадках, коли знав когось дитиною, а зараз бачиш у зрілому віці – дивуєшся, як поволі ростуть власні, і як швидко виростають чужі діти… Дивно було тримати в руці її долоньку, прохолодну, мов кленовий листок, (чи й далі приймає крижані купелі?) – майнула думка. Згадав як щиро й заливне сміялась, тішачись моєї увагою. У пам’яті так й залишилась найчарівнішою з дітей, яких будь-коли в житті своєму спостерігав.
- А я вас, здається, пам'ятаю, мовила з якоюсь незбагненною відкритістю.
- Я тебе теж, Анурадхо…
- Як гарно, Анурадха… Тепер мене так ніхто так не кличе, сум пролунав в її мелодійному голосочку. Молодик, як одразу ж, зрозумів – її чоловік, здивовано звів брови. Витягненні обличчя батьків, просигналили мені, що про давно минуле краще не згадувати.
Сиділи за великим столом з її миловидним чоловіком й постарілими батьками, в’яло перекидаючись словами. Як зрозумів, мої старі знайомі не шукають теми для розмови, перекинувшись із увічливості кількома загальними фразами, вирішив розпрощатись. Лише тоді обличчя старих роз’ясніли. Не знайшлось нагоди розпитати яке тепер носить ім’я Анурадха. На прощання знову протягнула мені долоньку, відкрито, як в дитинстві заглянула увічі, і трохи надовше, аніж це годилося б, затримала мою руку. Хоча, цілком можливо, це мені просто здалося…
