Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44253
Рецензій: 86415

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Жертва моди

© Дара К., 15-01-2010
                          Жертва моди. Історія 3.
             (із серії оповідань про і для тінейджерів)

        Мода потребує жертв! Знаю, знаю, в оригіналі мається на увазі краса. Хоча, більше ніж впевнена, що про красу ляпнуло якесь дивакувато-гламурне чудо, вітер підхопив і рознеслося світом. Бо краса вона передовсім не на твоїй мармизі чи в кількості зроблених хірургічних операцій. Може то молодість свавільно так думає, але тут кількість літ здається не грає аж такої ролі, коли здоровий глузд спить. Але зараз не про це, а про моду, вірніше про її жертви. Як каже моя колежанка Леська: «Кожен бовван потребує якщо не крові, то принаймні поту!» Хе, Леська інколи таке видасть словесно, що куди там тому старому шизофренику Ніцше. Але все за порядком.
      Бачите, коли у вашому класі, де всі зони впливу давно ділено-переділено, з'являється новий учень – то таки подія, хоча і містечкового масштабу. Ця ж перетворилася в подію року загальношкільного штибу. А було все так.
      Красива, витончена білявка стояла біля дошки, спокійно оглядаючи клас.
      - Знайомтесь - Олеся Мироненко, її батьки отримали квартиру у нашому районі. Тепер вона ваша однокласниця. Сподіваюсь від вас, мої любі, доброзичливості, - заторохкотіла кєра.
      Ви би бачили нашу красуню, міс школи та беззаперечного лідера класу? Катруся дістала культурно-гламурний шок від одної лише візуальної появи на порозі класу Олесі Мироненко, брендового обличчя якоїсь там рекламної агенції. Її миле личко сьогодні красується на білбордах, де рекламується чи то йогурт, чи то кефір. Так от, Катерину від побаченого перемкнуло і товстий пласт пудри від Оріфлейм на обличчі, не міг дати ради тій переміні. Яке могло бути доброзичливе ставлення? Тепер я розумію приповідку: «Кров нагла залила». А таки залила, навіть пудра не допомогла. Але то виявилося лише прелюдією.
      Для мене з'ява новенької стала буденною подією. На мою територію вона не зазіхала, бо що можна хотіти від дивачки та її колежанки, такої собі надто чесної зануди. До того ж Олеся здавалася непоганою людиною, без закидонів, не зважаючи на славу. Ми з нею порозумілися, хоча видно було неозброєним оком, ми надто різні. Леська влучніше сказала - літаємо в різній блакиті. Так, блакиті бувають всякі: небесна і морська, наприклад. На разі не уточнювалося хто в якій. Олеся була зі всіма чемною та привітною, тому боротьба у класі за душі шавок, ну тих хто прислуговує двом левицям, розгорілася не на жарт.  Правда нас з Леською то мало обходило. Коли в лісі сильний вітер, то гне додолу тонкі та високі дерева, низьким та  міцним – ніц не загрожує. Леська винесла вердикт: «Ніхто не виграє – зобачиш! Між двома нулями, який знак можна поставити?» Тьху ти, яка вона мудра та Леська. Нє? Який знак можна поставити між двома порожніми місцями?
      Взагалі Олеся вчилася незле. Душу нікому не відкривала та й навіщо? Дивно, де тільки брала свобідний час для навчання? Слідкувати за остатніми модними новинами, брати участь в усіх модних показах, тусовках, гризтися з Катькою та її свитою – це вимагає часу… І тут Олеся зробила необачний крок, дуже необачний. Ех, правду кажуть мудрі люди: «Капелюх тре носити так, щоб він з голови не падав, тобто не надто вже задирати голову». А коли то не капелюх, а корона?
      Так от, одного разу наша кєра попросила Олесю привести на виховну годину цікаву людину. Олеська від тої боротьби дістала кайф, видно також, як і Катька, не звикла програвати. Отож вона запросила директора своєї агенції, щоб похизуватися перед Катериною. А той, відклавши всі нагальні справи, таки прийшов. Розчарування його не мало меж, тому що Олеся його чомусь не зустріла. Її «випадково» замкнули в кабінеті фізики на цілий урок. Кабінет фізики знаходиться в напівпідвалі школи, через брак класів, тому волання Олесі не відразу почули, а мобільний там банально не тягне.
      Валентина Теофіловича зустріла Катруся, звісно ж. Вона і організувала екскурсію школою для шанованого гостя. З’ясувалося згодом, що Катрусин тато-бізнесмен та Валентин Теофілович давні знайомі. І раптом пану Валентину так сподобалося наша школа, що він вирішив провести у ній такий собі відбір серед дівчаток 14-17 років для своєї модельної школи, він крім рекламного агентства має ще й школу. Пан розійшовся не на жарт, бо сказав – оцінюватись буде на рівних правах і Олеся також. А що – демократія і ніяких поблажок для імен. Вимога проста – вміння рухатися, вміння носити одяг, підібрати його до свого тіла, підібрати зачіску. Що тут почалося?
       Якщо я назву подальші перипетії у школі ажіотажем – то я майже нічого не скажу. То було, мов перед кінцем світу. Я й не знала, що у нашій школі стільки дуринд. Здається, тільки ми з Леською залишилися при здоровому глузді, збожеволіли навіть вчителі та директриса. А, певне, не абияка реклама школі та класам, увага журналістів, телебачення. Хто не хоче мати в своєму класі переможницю? Тим паче, що клас, в якому навчається дівчина-переможець, отримає в подарунок плазмовий телевізор та нові парти. Звісно, і школі обіцялися певні матеріальні дивіденди.
       Чим ближче був день дефіле - тим дурнішими робилися всі навколо. Актовий зал завішали софітами, сцену змінили до непізнаваності. Безкінечні репетиції майбутніх конкурсанток, перед тим ще й кастинг учинили, бо бажаючих виявилося надто багато. Так от, під пильним оком найкрутішого в місті постановника таких дійств дівчата вчилися рухатися, повертатися, крутити головою. Ой, вей! Олеся поводила себе спокійно та впевнено, що не на жарт лютило Катьку. Як на мене, то дівчата виглядали, як дві однаковісінькі шафи, одну з яких протерли пронто, а другу тільки сухою ганчіркою. Вгадайте хто був схожий на другий варіант?
      Післязавтра виступ і нарешті той маразм закінчиться. Костюми учасниць пронумеровані-затверджені-випрасувані висіли в костюмерній, тобто в переодягальні за кулісами сцени актового залу. Наш клас, хвала небесам, через те, що генеральна репетиція і теде, відпустили раніше з уроків. Ми чкурнули чимдуж, щоб не передумала кєра чи то не вигадала для нас яке доручення. Але, як то кажуть, за дурною головою - Леська забула під партою ключі від квартири. А пообіцяла мамі в квартирі прибрати, тож коли ми успішно поцілували вхідні двері її помешкання - мусили повертатися назад до школи. Перед тим забігли до мене - перекусити і залишити шкільні наплічники. Дорогою до школи зустріли надто радісну і дуже щасливу Катьку. Здивувало те, що навколо неї крутилися і всі ті, хто ще донедавна заглядав у рот Олесьці.

       Під дверима нашого класу почули чиєсь схлипування. Перезирнулися. Леська обережно відчинила двері.
       - Ти не повіриш, - сказала вона.
      Слідком зазирнула і я. За першою партою сиділа перемазана косметикою Олеся і ридала. Її обличчям брудними доріжками збігала впереміж з косметикою вода і скрапувала на рожеву ганчірку, яку дівчина тримала в руках. Звісно, ми з Леською не гламурні левиці і не придворні шавки, але коли людині по-справжньому зле – то ми не можемо відвернутися. Навіть якщо ти ще вчора вважав нас тінню чи плямою на сонці. Ну, не реве ж вона через зламаний ніготь? Хоча, перед майбутнім конкурсом і зламаний ніготь здавався майже трагедією. Принаймні спитати в чім справа мусили.
      - Олесю, ти чого? Агов, дівчино, затопиш клас, доведеться викликати емчеесників, - пробувала пожартувати Леська.
       Та розревілася ще дужче. Леська лише здивовано розвела руками, типу – що я такого сказала. Зрозуміло одне – справа не в нігтеві.
Ми певне стояли так хвилин п'ять, витріщаючись то одна на одну, то на Олеську. Я щось пробували говорити, але щоразу надголосне гірке схлипування Олесі обривало слова.  Мене це врешті дістало. Я підбігла то підвіконника, на якому стояв графин з водою для вазонів, схопила його і хлюпнула Олесі в обличчя.
       Плач враз стих, зате я почула дуже багато люб’язних слів про себе.
      Олеська трішки отямилася. Все було до банальності просто – хтось прокрався в кімнату для переодівання, де зберігаються костюми, та зіпсував Олесине плаття. Пошматував нещадно: Олеська продемонструвала нам шматку в своїх руках – та була схожа на діряве решето. От тобі й ексклюзивна річ з Франції.
      - Олесе, - заспокоювала дівчину Леська. – В тебе що іншого плаття не знайдеться? Ти ж модель.
      Олеська шморгнула носом, я загрозливо показала їй графина – ще одного такого водоспаду я не переживу. Дівчина тяжко зітхнула і заговорила.
      Вона з багатодітної сім'ї - четверо дітей. Майже три роки тому п'яний батько  замерз на вулиці. Говорила вона про нього без жалю в голосі. Очевидно батько не був добрим батьком. Олеся – найстарша. Донедавна жили на мамину зарплату кухарки і прибиральниці, Олесин приробіток та бабусину пенсію. Ледве зводили кінці з кінцями. Найменша сестричка Іринка дуже хвора – у неї ДЦП. Їй три з половиною рочки. З нею сидить бабуся. Близнюки Василько та Руслан дошкільнята, п’ять з половиною хлопчакам. Нещодавно врешті міська рада виділила родині двохкімнатну квартиру, до цього мешкали в гуртожитку, от вони і переїхали в наш район. Грошей ніколи ні на що не вистачало. В минулому році на вулиці Олесю випадково побачив Валентин Теофілович, вона роздавала реклами, такий собі приробіток. Зовнішність дівчини його вразила. Запропонував прийти на кастинг, спробувати себе. Прийшла, перемогла. За це дуже добре платили, а гроші в її родині ніколи не були зайвими. Лише одну вимогу поставив до неї пан Валентин – нікому ніколи не розповідати про свою родину, надто примітивна історія для богемного світу, не зрозуміють. Олеся хотіла відмовитися, це означало зрадити найрідніших людей. Розповіла все мамі, а мама  розплакалася, майже благала доньку погодитися, заради братиків та хворої сестрички. Погодилася.  
      - Брендові речі, які я ношу, – то від відомих бутіків, як реклама. Вони не мої – мушу їх віддавати. А оце плаття – це ексклюзивне, воно коштує, як місяць моєї праці. Що тепер буде? Начхати мені на завтрашній конкурс, але мої братики та сестричка? Іринка після останнього курсу лікування почала самостійно ставати на ноги. Лікарі запевняють - вона буде ходити, лише не можна припиняти лікування. А воно таке дороге! Що мені робити?
      Я крутила в руках рожеву ганчірку, що колись була сукнею.
      - Знаєш, Олесько, найтемніша ніч перед світанком. Не бійся -  зараз ти не самотня, а одна з нас чи не так?
      Олеська ствердно закивала головою.
      Я набрала на мобільному маму:
      - Мамочко, ти де? Прекрасно, у мене до тебе прохання на мільйон. Можна, ми до тебе зараз під’їдемо?
      Забула вам сказати: моя мама працює бухгалтером в одної дуже відомої модельєрки, яка одіває майже всю жіночу половину української еліти, та й не лише української.

      Софіти горять і безжурно, і парко. «Подіумом», демонструючи власну вроду і вишуканість одягу, дефілюють справжні красуні, ще вчора наші однокласниці, такі собі гидкі качата, що враз стали лебедями. Звісно, Катруся, мало не королева сьогоднішнього дійства, бо ранена вовчиця майже мертва… А добивати практично мертвого так легко. Катя навіть запросила маму Олесі, «сюрприз для вашої донечки», на презентацію і посадовила в першому ряду. Ще молода та така втомлена життям жінка, що передчасно посивіла від гризоти, а поруч - мама Катерини, молода, красива, дружина успішного бізнесмена, яка гидливо морщить носа, косячи очі в бік. Але чого тільки не зробиш для коханого чада?  Катруся, впевнено крокує сценою, сяє розкішшю та посилає глядачам повітряні поцілунки.
      Тепер вихід Олесі. Гасне в залі світло. Бліда пляма софіта висвітлює посеред білосніжної сцени чорну лілею, з білою цяткою посередині. Квітка росте, загоряється ще один софіт і то вже не чорна лілея, а вродлива дівчина у вишуканому платті з букетом білосніжних лілей. Дівчина пливе, майже не торкаючись поверхні сцени, зал ахає. А та краса спускається в зал, підходить до жінки в першому ряді, зболеної та щасливої, обнімає її ніжно і говорить голосно, так, щоб всі чули – «Спасибі, матусю!»

      Еге, моя мама молоток. Вона переконала своє шефиню допомогти Олесі. Хоча, мама каже, що вона зовсім не переконувала. Одної розповіді Олесі було достатньо. І модельне агентство буквально в останній день долучилося до конкурсу. Тому судили конкурс не тільки люди Валентина Теофіловича та Катрусин татко. Олеся перемогла! Лесьчина мама-журналіст добре організувала висвітлення в пресі цього дійства. На першій сторінці всеукраїнської газети згодом з’явилася  стаття про дівчину-модель, що годує свою велику родину, про любляче серце і правдиву жертовність. З агенції Валентина Теофіловича Олеся сама пішла, благо пропозицій для праці мала багато. А Катруся? А що Катруся - жива, здорова, зараз паралельно навчається в модельній школі. Згодом усім стали відомі всі подробиці цієї історії.  Леська після отих подій типу "пожаліла" Катьку:
      - Бідна Катерина! Не осуджуйте її. Вона лише жертва моди!
       Ех, якби Леська знала?  Відтоді Катерину по-іншому майже ніхто не називає. Тільки – «Жертва моди».
       Так, інколи злою буваю не одна я.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 10

Рецензії на цей твір

Казка

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Діма Княжич, 26-01-2010

Від нудної людини

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Василь Тибель, 21-01-2010

Файно!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 18-01-2010

У кожній другій принцесі живе вчорашня попелюшка?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Уляна Галич (Консуело), 16-01-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Львів, 16-01-2010

Рекомендую!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Маріанна Малина, 16-01-2010

"Коли здоровий глузд спить"

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Домаха, 16-01-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Тала Владмирова, 16-01-2010

Думка -

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Залєвський Петро, 16-01-2010

Як у добрій казці

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 16-01-2010

Е-ех, вам би до видавця

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ніка Нікалео / Veronica, 15-01-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.47690486907959 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …