* * *
Зовсім недавно прокинулось сонце – встало з ложа, розправило плечі, зробило ранкову зарядку, прийняло душ туману і пішло далі. Шлях був довгим – 180 градусів на сьогодні...
Я любив зустрічати сонце. І проводжати. Місто ще спало. Більшість людей лишень недавно повлягались спати, щоб завтра з чистим серцем заспати роботу. Деякі прокинулись ще до схід сонця і побігли, пометушилися знову, заклопотані квитком на автобус чи замітанням вулиць. Лиш я і так схожі на мене художники та поети вдивлялись, як ніч гострим місяцем-ножем прорізала арійську шкіру неба – і звідти потекла капля, одна багряна капля неба під назвою сонце. І вона текла по небу, щоб під вечір впасти додолу.
Звичайно, я розумію, що все це забобони і сліпа інтуїція язичників. Насправді, Єдиний зліпив у своїй гончарні і небо, і сонце, і людей, і... Все Він зліпив. А потім обпік це в гарячій печі, щоб посуд був загартований, тривкий. Жаль, що людей не встиг Єдиний обпекти – вийшли гарні, розписані, але гнуться у руках і б’ються об підлогу. Жаль...
Доста, вистачить роздумувати. Ні, думати можна завжди (і треба!), але попри те встигай і роботу робити. Обов’язок є обов’язок. І крім того є обов’язковим до виконання негайно. А то Єдиний накаже, а, може, й забере з цього світу на інший, де роботи набагато більше. Тому будемо трудитись на славу.
Я поправив одіяло своєму другу і взявся за ранкове прибирання: книги, зошити, сорочка, взуття... – непочатий край роботи.
* * *
Ти прокинувся з самого ранку... Ну, не з самого, але доволі рано. З закислими очима помахав руками, поставив чайник і пішов у ванну кімнату вмиватися. Ранок як ранок – ти ще не в реальності, але вже і не у снах. А так хочеться на п’ять хвилин накритись ковдрою і робити все, що і як тобі заманеться. Але... Пора на роботу, бо знову буде догана:
...Наказую Гриценка Юрія позбавити місячної премії у зв’язку з неодноразовим спізненням на робоче місце...
Тому во ім’я святої зарплати потрібно вставати і шкандибати на роботу.
На роботу чудом встиг. Хоча поснідати не умудрився. Тоді ти загрузив свій ПК, запустив антивірус Касперського і, показавши шефу на табличку на голубому екрані: „Осталось 17 минут”, пішов у кафе випити кавусі (ранком цей напій називають дуже ніжно). Випив Нескафе, але, як завжди, ніяких ситуацій, схожих на надзвичайні пригоди героїв реклами Нескафе, не сталось. Не тебе спідлоба подивлялась баба Надя, надіючись, що ти закажеш ще гору тістечок, соків і гамбургерів, як це роблять її улюблені китайці. До того ж здачу ти завжди перераховував на відміну від азіатів – звичка. Хороша звичка. Коротше кажучи, не любила тебе баба Надя і все тут.
Хвилин через десять мирного попивання кавусі ти відчув, що щось тягне тебе назад в офіс. Це і врятувало. Вияснилося, що антивірус Касперського (трясся його матері!) перевірив всю систему за 4 хвилини, не зважаючи беручи до уваги обіцянки про твої законні 17 хвилин, а шеф вже писав нову догану Гриценку Юрію за прогули. Але пощастило. Ти встиг сісти за комп’ютер саме в ту секунду, в яку шеф згадав романтичну ніч з коханкою і, глянувши на тебе, вирішив подарувати ще один шанс. Тим паче, що експертів у цій галузі не було в фірмі, а переманити з іншої компанії – не по гаманцю.
Отож ти загрузив „Flash Maker 5.0” (старенький, але такий звичний)і продовжив розробку сайту з вибуховою назвою „Динаміт демократії”. У майбутньому там повинна була висіти всяка інформація, новини, парадокси з історії і сьогодення США, Росії, Ізраїлю, Германії тощо. Мала вийти справжня вибухівка, щоправда, в текстовому форматі. І все це було в твоїх незграбних руках. Звичайно, ти плював на їхню демократію та їхній динаміт, але за свою зарплату колись пообіцявся написати і оформити цей клятий сайт. На даному етапі стояло питання про зсилку на нібито цікавий trizub.com.ua. По назві ти зробив припущення, що це сайт „ярих націоналістів”, тому почав малювати кнопку зсилки: гострий тризуб на фоні червоно-чорного стягу. Вийшло тупо. Але зараз ще можна добавити трьохвимірності, падаючих тіней, трохи анімації...
* * *
Я побіг вслід за нею – Мій товариш не сильно вміє ладити з жінками. То він не зверне уваги на її нову сукню, то забуде привітати з одним з незчисленних жіночих свят, то не поголить свою і до того рідку щетину, то скаже щось не те. В жінок багато приводів насупитись, на те вони і тримають статус прекрасної половини. Хоча на них ображатися не має сенсу, бо все рівно винні в усіх бідах лише чоловіки. Інколи ще подружки.
Цього разу Юра лютив Олену тим, що хотів на вихідні піти в лазню з товаришами, а вона запланувала вилазку в театр. Ну, якого чорта платити зароблені потом гроші на те, щоб подрімати перед артистами?! Цього мій друг не розумів. Олена зобразила щічками хом’ячка і пішла на кухню. Як завжди, тепер я повинен усіх заспокоїти.
- Дурень! – говорила про себе обурена Олена. – Я так чекала на цю виставу.
- Підеш на іншу наступного тижня, - заперечив я.
- Я ж попереджала його, щоб нічого не планував.
- Ну, ти ж сама знаєш, що вони раз в місяць ідуть в лазню.
- Знаю, але ж чому саме у ці вихідні? – не погоджувалась зі мною Олена. – Чому завжди тільки друзі, друзі, друзі?..
- Душенько, заспокійся. Він же любить тебе. Весь вільний час проводить з тобою. Вибач йому одні вихідні. Твій Юра не йде знімати шльондру, не напиватись з бомжами, а лише попариться з своїми...
- Вічно в нього тільки друзі, друзі...
- Олено, а тепер пригадай, чи забороняв колись він тобі піти погуляти з подружками? Чи дувся на тебе, коли ваш „девішнік” забавлявся у дискотеках, барах? – Це на неї подіяло. Щічки почервоніли і вже не копіювали надутого хом’ячка. – Тому і ти не ображайся на нього.
- Але все рівно я ще пороблю вигляд, що дуюсь. Щоб це йому не пройшло так легко.
Все. Здається, я розчулив її серце. Точніше, вбив в голову слушну думку. Я ще раз обійняв її за плечі, погладив по русому волоссі, а тоді вийшов у вітальну кімнату.
Там свято продовжувалося. Не вистачало хіба, можливо, салюту, але з музикою було усе в нормі – колонки рипіли на повну силу:
Шакал полает хрипло, что мертвый царь ему родня,
Одни круги и жадность, и кровь одна...
Это все обман, что Он был самым добрым царем,
Это все неправда, Он правил огнем и мечем.
Это все обман, я ваш царь, и один только я;
Люди, как звери, когда власть над миром дана…
Юрій лежав на дивані і читав книгу, забувши про все на світі. Він не любив сумувати і ображатись – залишив це діло професіоналам. Мій друг міг інколи зірватись, прикрикнути, грюкнути кулаком по столі, але нити, дутись, депресії – ніколи. Назву книжки в його руках я знав заздалегідь: Генрі Лайон Олді „Чорний Баламут”. Я і сам любив почитати цю велику пару російської літератури – майже святі. Заважати Юрію я не став – він все рівно не відірвався би від книги, поки не дочитає до кінця розділу. Відірвати від Олді його могла тільки Оленка, та й то не самими гуманними методами.
Чому він завжди попадає в халепу? Ніби й не робить нічого страшного, а щодня треба бігти йому на допомогу. І саме головне, що сам Юрій цим не гризеться – приймає життя таким, яке воно є. Навіть сьогодні. Я розумію, що він не снідав, захотілось випити кавусі, але ж... При чому тут я?! Чому я повинен потім вішати директору всяку лапшу про кохання, нагадувати світлі моменти його нічного життя? І все це заради того, щоб Юра встиг посмакувати чашечкою кавусі! Так, я працюю теж з ним. Правда, не за комп’ютером, але в тому ж офісі.
Прийшла Оленка, принесла своєму коханому чай з тістечками. Правильно, тільки буржуї п’ють каву на ніч. А нормальні, здорові особистості чай смакують перед сном.
Все. Пережили ще один день. Ще один важкий людський день. Але завтра буде все інакше. Завтра зійде сонце, зігріє нас любов’ю Всевишнього, знесе щиру усмішку.
* * *
Ти йшов додому. Це солодке слово: додому. Не обов’язково, що тебе там чекали з нетерпінням. Головне, щоб попасти в рідні стіни, закинутись напівфабрикатами, впасти на своє єдине ліжко і читати улюблену книжку.
Були сутінки. Ні, навіть пізня ніч вже стояла. Хизувалася своєю таємничою красою. Сьогодні довелося затриматися на роботі, доробити повністю сайт. Тепер ти міг з чистою совістю брати відпуск на пару днів, міг навіть чкурнути з Оленкою (чи краще з друзями) кудись на відпочинок. Ти подумав про необхідність мати вже свій власний автомобіль. Не те, щоб дуже зручно, особливо враховуючи ремонти, але інколи потрібно в долі секунд попасти в якесь місце, а маршрутними таксі цього ніколи не доб’єшся (ніколи вчасно). Ось так як сьогодні. Хотілось би миттю переміститись в свою квартиру. Звичайно, зручніше було б телепортом, але... Та і на автомобіль доведеться довго збирати зарплати. Тому утопію на рахунок автомобіля ти відкинув. Куди більше хотілося купити собі ноутбук. Корисна річ, особливо для тебе. Персональний комп’ютер – це зовсім не те. Його під руку не візьмеш, до друга не понесеш, в поїзд не прихопиш. А Інтернетом і записною книжкою на мобільному телефоні тяжко задовольнити всі свої потреби. А ще хотілось би мікрохвильову піч...
Так ти роздумував, швидко шкандибаючи додому і скрючившись інтегралом від холоду – ранком було тепліше. Навкруги було темно – всі ліхтарі на вулицях давно вимкнули для економії електроенергії. Ти почув як ззаду під’їжджала якась машина. Дорога машина. Вона неслась, стріляючи в ніч яскравими фарами, з швидкістю, мабуть, 120 кілометрів на годину, незважаючи ні на неакуратність пішоходів, ні на сон місцевих жителів. Двигун гарчав і ледь не вибухав від кількості поданого карбюратором бензину. В салоні гуркотіла естрадна музика. Ти навіть розчув крізь грім басів пронизливий голос Кіркорова, але плював і на автомобіль і на водія. Вб’ється, то вб’ється. Ти йшов тротуаром, як законопослушний громадянин своєї країни, а не стрибав чи бігав вздовж дороги.
Заверещала гума, обурюючись на асфальт. Ти обернувся і побачив, що цей нахабний водій не справився з керуванням, а дорогий автомобіль розвертався навколо своєї осі і - що було найжахливіше - летів за правилом гвинтового руху прямо на тебе. ПРЯМО НА ТЕБЕ! Стояв. Дивився заворожений. І здоровий глузд, і закон самозбереження відмовили. Автомобіль летів на тебе з швидкістю більше 100 кілометрів на годину, а ти стояв і дивився.
Потім все завмерло на долю секунди. І тоді, даючи насолодитись, почали летіти на тебе шматки заліза, і дощ зі скла розбитих бічних вікон засипав тебе з головою. Автомобіль зупинив в метрі від тебе простий бетонний стовп, ліхтар на якому давно вже не горів. Груда металу обійняла стовп, завдавши йому лише маленьку тріщину, пищав гудок. Тебе огорнув шок, поцілувало отупіння. Стояла тепла ніч, лежала груда металу, стовбичив посеред тротуару ти.
Але за хвилину ти вийшов з шоку, протер очі, все ще надіючись на те, що останні п’ять хвилин неправда, розвернувся і пішов далі. Додому.
Все дуже просто. Якщо б водій був твоїм другом, ріднею чи коханою людиною, то ти б витягував їх з-під уламків, рятував, робив штучне дихання, перев’язував кровотечі, молився, можливо. Якщо б це був просто твій знайомий, то ти б викликав швидку допомогу, намагався б витягти його з автомобіля. Але це був ніхто. Ніхто для тебе. Так, він жив своїм життям, мабуть, мав сім’ю, роботу, друзів, рідних, але тобі він незнайомий. Тому ти просто обернувся і пішов далі, не озираючись. Такі вже гени у людини. Можливо, дещо залежить і від виховання, але світогляд „моя хата скраю” сповідували цілком всі „гомо сапієнс”. А хто відмовляється - той просто не має відваги признатись про це навіть самому собі. Такі ось пироги...
Автосигнал за твоєю спиною так і далі нахабно кричав на всю вулицю, а ти йшов у пітьму, ніч накривала тебе своїм шовковим чорним покривалом. Потім ти дійшов до магазину, де надіявся купити шматок хліба і кілька пакетиків „Мівіни”:
- Дайте, будь-ласка, - звернувся ти до продавщиці, - пляшку води, хліб український і...
- Дай мені те, дай мені се! Вдираються тут всілякі посеред ночі, - жіночка тридцяти літ була не сильно рада бачити тебе. – Не працюємо ми!
- Але ж... В графіці роботи написано, що до опівночі. Чесно кажучи, я завжди у вас скуповувався близько цього часу.
- А сьогодні ні! Можеш йти далі, куди і йшов.
- Та ж продайте мені. Вам важко?
- Так, важко. Йди, йди звідси.
І ти пішов, побажавши про себе, щоб і вона пішла під всі три чорти. Сьогодні обійдешся без вечері. В ларьку біля свого будинку ти купив ще пива. Та продавщиця хоча б культурна була.
Недавно ти читав „Дозоры” Лук’яненка, де відбувалась вічна війна між світлими й темними магами, перевертнями, вовкулаками, упирями тощо, де прості люди, не догадуючись навіть про існування цих сил, служили за зброю для ворожих сторін. То ось зараз ти відчував, що темні сили повісили над тобою (за книгою) інферно – сильне закляття нефортуни, - проте слабенької дії. Тобі вистачило!
Все. Прекрасний вечір став пропащим повністю. Під зав’язку. Ти йшов, розмахуючи рукою з пивом, і гадав, що тепер ще може статися, щоб стало ще гірше. Згадав собі, як в університеті ти здавав сесії. Кожен раз екзамени ставили на останній перездачі, і ти думав, що гірше бути вже і не може. Але приходила наступна сесія, в якій твоє положення було набагато жахливіше за попереднє. Так і зараз. Попереду йшло два курсанта. В студентські роки ви їх називали „кузнєчиками”. Ні ти, ні твої друзі не мали нічого проти вітчизняної армії, але чи то військова кафедра людей так змінює, чи то набирають на неї самих сильних, але тупих.
Ось і зараз ти думав, чи вони обернуться і почнуть шукати зачіпки, щоб вибити дух з тебе, чи варто тобі першому задати удару ззаду і вирубати хоч одного, щоб потім було легше.
Настрій справді був паскудний, і хотілось трохи крові, але ти вчасно взяв себе в руки і звернув, поки ще „кузнєчики” тебе не помітили, в найближчу вуличку. Просто завтра був би настрій ще похмуріший, якщо б сьогодні була бійка. До речі, дорога цією вуличкою швидше доводила тебе до твого дому. Просто на ній було море болота, а на острівцях тусувалася всяка шпана і наркомани. Проте нині цей шлях був найбезпечнішим.
Ти дійшов до свого під’їзду без пригод. Правда, з ніг до голови обхлюпаний грязюкою. Нічого - це приємніше, ніж синяки. Ти скинув кросівки і одежу прямо на підлогу в коридорі, відкупорив пиво і розлігся в одних трусах на дивані. Відпив пива, останній ривок – дотягнувся до пульта управління і наказав мовою радіохвиль своєму музичному центру заграти що-небудь з „Арії”. Вибрати пісню ти доручив самому центру методом великого англійського математика Зі Стелі.
Випала „Ночь короче дня„:
Мне не до сна, палач придет на рассвете,
И звук шагов за дверью бьет, словно нож,
Но в клетку входит не конец верной смерти,
А вместо черной святая ложь.
Святой отец принес во тьму слово Божье,
И вечной жизни мне сулил чудеса.
«Ты смертник и вернуться к Богу ты должен.» -
Шептал священник…
Ти блукав кривими лініями нереальності, шукаючи виходу. Сюжет змінювався зі швидкістю вітру. В кінці кінців ти опинився в сірій квартирі разом з молодим парубком. Він був доволі красиво зложений, хоча на обличчі виднівся недовгий, але товстий шрам. І очі. Очі його теж були сірі і сурові. Ти глянув на себе і здивувався: товстий і зморщений дідок, очі впали, рідке волосся нагадувало сніг на жовтій шкірі обличчя.
Парубок кричав чомусь на тебе, але тобі було байдуже, ти згадував, де міг вже бачити його колись. І несподівано здогадався. Він твій син. І він розказував, що ти його чимось підвів, зрадив, збезчестив. Потім рідний син кинувся на тебе з кулаками. Ти намагався відбиватись. І, мов у кінофільмах, наближувалась кульмінація, музика гучнішала:
…Ночь короче дня, день убьет меня,
Мир иллюзий в нем сгорает,
Ночь короче дня, день убьет меня,
Все живое исчезает, как и я…
Син твій залишив тебе і став осторонь, а ти розмахував немічними кулачками з поморщеною шкірою, кричав хриплим голосом, заплющивши очі. Останній удар прийшовся по стіні, тупий біль пронизав долоню. Стіна завдала більше болю, ніж вже дорослий син. Ти розплющив очі і, здивований, помітив, що лежиш на своєму ліжку молодим веб-дизайнером. На повну силу оре і далі „Арія” з музичного центру. Цікаво, чому ця мила пісня породила такий жахливий сон? Ти намацав пульт керування, зменшив гучність і заліг далі спати...
Ти знову стрибав сходинами фантазії, крутився у воронці спогадів, збоку літали знайомі обличчя, улюблені речі, бажаний ноутбук і автомобіль. Потім ти все це кинув і пішов пити чай. Він вже був заварений, тому ти просто сів і насолоджувався.
Зайшов твій друг. Правильно було би сказати, друг, якого ти дуже добре знав, хоча хто він і як його звати – ти не пам’ятав. Такий от друг-загадка. І він був твій найкращий друг. В цьому не було сумніву. Він присів біля тебе, налив і собі чаю, правда, цукру класти не став.
- Привіт, Юрій! - Заговорив незнайомець. – Як ся маєш?
- Ти ж сам знаєш, - відповів ти, - все нормально, живемо, буяємо. Правда, день сьогодні не з кращих був.
- Розумію. Я все це бачив.
- Ще й сон тільки що такий паскудний наснився. Ніби я б’юся з рідним своїм сином. А я такий старий-старий, а...
- І це теж знаю, - перебив тебе друг. Натяглась мовчанка. – А! Ти не згадуєш мене? Ну, згадай.
- Давній друг, - почав навмання вгадувати ти, - дуже давній. Або родич якийсь, який вже загинув, і я не пам’ятаю тебе. Тобто обличчя я впізнаю, а от ім’я твоє...
Найкращий друг розсміявся від душі. Здавалось, що весь всесвіт регоче разом із ним. Тоді він відпив чаю і продовжив:
- Так. Імені ти мого не пам’ятаєш, тому що просто не знаєш. В мене воно є, але я тобі не казав його. Все рівно ти б нічого не зрозумів у ньому. Ладно, називай мене... Дарій. Це ім’я схоже на твоє трохи.
- Дарій. Хай буде Дарій.
- І я не родич твій. А друг. Тобто насправді я Ангел, - я витріщив очі, на що він зразу зреагував: - ти, до речі, кожен раз дивуєшся цим словам.
- А коли це ми вже бачились?
- Ну, ми часто говоримо, хоча ти й думаєш, що це твій ще один внутрішній голос. Ох, жаль, що ти не завжди прислухаєшся до цього голосу. А крім того я часто приходжу до тебе у снах. Правда, на ранок ти нічого не пам’ятаєш з цього - вибачай, але така домовленість. У вас повинна бути свобода вибору. Тому ми можемо попити чаю, поговорити, а от підірвати податкову чи зробити добрим весь світ – це вже буде порушенням. Порушенням рівноваги. Точно як у фізиці.
- Ну, ти, друже, і порівняв, - заперечив ти.
- Під час експерименту не повинно бути ніяких зовнішніх сил. Лише прилади вимірювання. Хоча останні теж, по правді кажучи, доволі хибні видають результати експерименту. Особливо у квантовій фізиці, де вивчаються занадто мізерні та нестійкі спостережувані.
- Не пам’ятаю нічого такого, - не погоджувався ти, - в мене по фізиці було три. І то так... Але нехай, ти ж в нас Ангел, ти і маєш знати все це.
- Не єхидничай.
- Вибач, друже. Просто ти таку аналогію провів – „Не врубаться в пень башкой”.
- Насправді, аналогія досить правильна.
- І який ж ти мені друг, якщо ти просто вимірювальний прилад? Якщо такий могутній і розумний, та ні в чому не можеш допомогти? – обурився ти.
- Я і допомагаю. Чому шеф і досі не вигнав тебе? Моя робота. Чому твоя Оленка, така „розфуфирена”, зовсім недовго ображається на тебе? Тому що я її заспокоюю, коли ти книжку читаєш. До речі, для чого тобі така ділова дівчина? Знайди собі якусь спокійнішу, свого поля ягоду.
- Ти нормальний? – ти був здивований такий ходом думок свого Ангела.
- Ні, я розумію, що я, носій світла і любові, не повинен так казати. Але ж я тобі друг?! І, насправді, не раз вже переходив чітку границю, щоб тебе навернути. До того ж я Ангел-Хоронитель, повинен тебе оберігати від усього нечистого і... – Дарій задумався на хвильку, але знайшов потрібне слово: - випадковості. Тобто я хочу сказати, що ваша статева любов ніщо у порівнянні до нашої духовної любові до вас, людей.
- І де ж твої крила? Ну, ти розумієш, про що я?
- Розумію. Хочеш – на тобі крила...
Спалах світла. Ти стоїш на колінах. Перед тобою височіє триметровий Дарій. Даріїще! Сяючі крила, зложені за спиною, здіймаються ще на пів зросту Ангела вверх. Сіре волосся охоплює німб, мов сонце серед хмар. Біла мантра обрамляє могутній стан і лягає на землю.
Земля всипана кістьми.
- Зніми свої сандалі і стань на святу землю, - протрубив Ангел. Біля нього земля вкрилася килимом льоду. – Глас Мій лине з моря, холоне в горах і бистрою ланню летить до вух.
- Недостойний я слухати голосу Твого, недостойний я навіть підняти свій погляд. – Слова самі зірвались з твоїх уст.
- Ти, раб, не ходиш дорогами Єдиного, впадаєш в немилість, і пробуджуєш у мені гнів, - Його голос наростав, повітря ніби густішало, наливалось молоком неба, сяйвом слави. – Хіба ж не Я веду тебе по життю? Хіба ж не Я даю тобі волю і світ? А ти, твердошиїй, не відчиняєш свого серця, не йдеш стопами раба Мого Давида, вклоняєшся ганебному металу. Чи зможуть ці божки хоча б стояти без Мого відома? Чи зможеш ти хоча б дихнути без Моєї волі?
- Вибач мені хист серця, слабість рамена, тонкий мій ріг волі. І нехай буде Воля Єдиного вовіки. Нехай святиться Ім’я Його вовіки.
- Тож нахили вухо своє до Мого гласу, не ходи стежками сліпих сусід, не роби закляттям свій дім ні вчора, ні позавчора. І тоді побільшиться насіння твоє, як Військо Небесне. Бо справді вподобав собі Я коліно твоє і дарую тобі милість в очах Своїх. Та якщо ти й далі впадеш ницьма перед металом, то впаде тіло твоє, як сухий листок, і згниє він перед обличчям Моїм. А впаде жінка твоя Олена перед тобою замертво.
- Недостойний я, Друже! Возношу молитву до Єдиного і прошу спасіння й сили. Пробач рабу своєму прогріхи...
Ти справді каявся в усьому, що було зробив недоброго, а такого було багато. Від чистого серця каявся. Ти плакав і кланявся. Молився і плакав. І прокинувся.
* * *
Я любив зустрічати сонце. І проводжати. Місто ще спало. Більшість людей лишень недавно повлягались спати, щоб завтра з чистим серцем заспати роботу. Деякі прокинулись ще до схід сонця і побігли, пометушились знову, заклопотані квитком на автобус чи замітанням вулиць. Лиш я і так схожі на мене художники та поети вдивлялись, як ніч гострим місяцем-ножем прорізала арійську шкіру неба – і звідти потекла капля, одна багряна капля неба під назвою сонце. І вона текла по небу, щоб під вечір впасти додолу.
Так, я Ангел-Хоронитель Юрія. Але буде правильніше сказати: просто друг - друг, на землі якому рівних немає. Служба в мене еквівалентна військовому сержанту. Приблизно. Звичайно, нашим полковникам і генералам дещо легше і приємніше служити на небесах, співати псалми Єдиному, стоячи на дванадцяти престолах. Але ж треба комусь виконувати і таку брудну роботу, як рятувати безглуздих людей. Хоча в цілому це невдячна служба.
Ось вже і прокинуся мій друг - Юрій довго протирав очі, не вірячи в реальність навколишнього світу. Так, після такого сну важко сприймати сірість дня. Хоча він вже нічого не повинен пам’ятати. Домовленість є домовленість. Я справді дозволив собі поговорити з ним, але зразу ж і потурбувався, щоб мозок забув всі деталі. Тому в Юрія залишилось лише емпіричне відчуття якесь. А яке саме - залежить від нього. І йому думати, що з собою і мною робити. Поки що він поставив заварюватися каву, увімкнув „Cradle of Filth” на музичному центрі і поповз у ванну кімнату.
Як я ненавиджу неділі! Насправді, я, як і всі Ангели, обожнюю свято тижня і виконую Мойсеєву заповідь: „Пам’ятай день святий святкувати”, бо це дійсно радість для всього живого. Я лину в церкву, де збираються віруючі, співають хором славу Всевишньому. Зверху водоспадом падає світло і любов, розбивається благословенням об скорені голови. Лине світло не по каплі, як щодня, на окремих людей, а гірською рікою з вершини небес. На голови всіх з самої вершини – Святеє Всіх Святих. Там, у церкві, збираються багато друзів, не таких, щоб зібратись за пляшкою, наклеветати чи зняти повій на ніч, а справжніх, ідучих однією дорогою назустріч Сяйву. І разом з ними йдемо ми. Це одна армія друзів – армія Ангелів і віруючих.
Але неділю я не любив по тій причині, що мій найкращий друг (не враховуючи друга Отця) не йшов разом зі мною, не радів святому дню, а знову працював. Не явно стукав молотом і не ходив, звичайно, в ліс по хмиз, але... Це було гріхом. Великим гріхом.
* * *
Ти йшов головною вулицею міста, як завше у неділю, на збори. На ваші збори. Серце муляв сон. Ти не пам’ятав, що саме тобі наснилось, але відчував, що це щось доволі важливе. А крім того ти знав, що сни збуваються. Ти був повністю запевнений, що буде погано, якщо ти перечепишся. Але ж об що?! Про що говорив сон?!
Світлий день та чашка кавусі зробили свою справу – ти забув про дурний сон, вчорашній невдалий вечір і тепер просто йшов. Цвірінькали горобці, сяяло сонце, всміхалися люди, завивав Кіпєлов з плеєра:
Закрой глаза, коснись меня, ты пахнешь соблазном и медом,
Исчезнет грязь осколков дня, ударит в гонг природа,
Крадется ночь, как черный зверь, лавирует в лунном свечении,
Скребется в дверь, стучит в окно, ей холодно одной.
Лаская ночь, коснись меня. Имя тебе искушение.
Дай мне больше, чем просто любовь,
Дай мне больше, чем страсть, что проходит, словно боль.
Я сгорю в огне, сгорю в тебе – пускай!
Я могу стать пеплом, но…
Ти спустився розбитими східцями у підвал, пройшов смердючим коридором і протиснувся у непримітні двері. Там все було по-іншому, там пахло зборами. Ну ось, ти як завжди запізнився - меса почалася. Ти витягнув свою „жертву” - колбочку з людською кров’ю - і поклав поряд з іншими посудинами, заповненими багряною сумішшю. Там були різні колби з різною кров’ю. Хто діставав і приносив подібно до тебе донорську кров, хто ж ґвалтував і вбивав, приносячи літрові пляшки зі здоровою, ще живою кров’ю, повною страху і розпачу – це була смачна кров. Але нікого ні за що не картали. Кожен служив Вельзевулу по своїй власній волі, тому жертви приносив кожен, хто хотів, і стільки, скільки міг. Хоча деякі „жертви” були обов’язковими для всіх служителів храму цього.
Ти витяг свій молитвеник і, клякнувши, став читати ззаду наперед „Отче наш” – як і всі. Коптіли свічі, ричав священик, висіли диявольські ікони. Недільні збори почалися. Забриніли перші акорди служби Вельзевулу, перші слова на честь Сатані.
