Я вкотре впевнююсь, що десь там, за порогами часу і найфеноменальнішої людської пам’яті, існувало інше життя. Інакше я б не змогла бути у минулому своєму «відбуванні» княжною, чи, скажімо, панського роду. Шкода, що в України вкрали той відтинок часу, коли вона могла підготувати світові зліченну кількість царевичів і царівен, коли могла прославитися придворними балами і невідворотними дуелями. Однозначно, тоді б я була українською принцесою. А тепер – моє походження невідоме.
Питання реінкарнації мене цікавило давно, проте не було слушної нагоди над цим глибоко задуматися. Що ж мало бути для мене поштовхом? Невипадкові видіння? Дежавю? Дивні сни? Вигадки не зовсім здорового глузду? Насправді причина доволі проста, чи пак навіть банальна – ця тема стала каменем мого спотикання опісля відвідин Південного берега Криму, найфантастичнішого перехрестя культур, часів і народів, найунікальнішого півострова у цілій, не побоюсь сказати, Європі, найкомпактнішого «музею під відкритим небом», і врешті-решт, най південнішої «площини» України. Тоді я усвідомила, проникнувши у найвіддаленіші шпаринки своєї памяті, що б мусіла перебувати там – «жертвувати» у грецьким храмах, навчатись хороших манер у хоромах Ліва дії чи кімнатах Палацу Воронцовського, ба, можливо, я була дружиною хана, другою Роксоланою?!
«Краще один раз побачити, ніж сто разів почути» - уже далеко не вперше я погоджуюся із кимось сказаною мудрістю. Я ніколи не відчувала приязні до Криму, передусім, мабуть, через його багатоликість, видиму 99% недвомовність (як це передбачено конституцією України), надмірну «східність». Аргументів можна знайти безліч. Через свою дещицю патріотизму я не могла безболісно акліматизовувати півострів Крим до над чорноморської території України. Проте після ближчого знайомства із вищезгаданим Кримом, я дещо видозмінила свою думку, явно у його користь.
Якщо виражатися конкретніше – то просто реформувала певні свої асоціації, які виникали у мене при згадці про півострів. А що найприкріше – підтвердила деякі свої сумніви щодо «українськості» Криму.
Крим убогий красою як частина двохтисячорічної історії «Київської Русі», батьківщини князів та боярів, «Повісті минулих літ», православних барокових церков, короваїв і вишиванок, і найприкріше – зовсім у цьому плані не належить Україні. І як не крути, скільки не звертайся по відповіді чи то до конституції, чи то до підручників з географії, я не побачила нічого руського. І скільки разів я не крутила, і говорила до «них», кримчан, нашою укрмовою, вони мене не хотіли чути, не намагалися зрозуміти, бо самі вирішили залишатися «міксом» неукраїнських народів та країн, «нєпанімающими». Краймія належить і грецьким колонізаторам, і татарським ханам, і російським імператорам, і узбецьким годувальникам найсмачнішого плову, і циганам, і комуністам, і російському флоту, і діаспорі, яка прилітає сюди відпочити, і дітям олігархів... але не мені тепер, українці зі стажем реінкарнованої жриці, коханки, цариці…
Але, Крим прекрасний як частина шестисоттисячно кілометрового (в квадраті) простору України-неньки, розкішний, єдиний у своєму роді, довершений силами природи, до кінця нерозвіданий і таємничий, морський, піратський, «перлина» нашої держави ,естетично сформований, прибутковий, я б сказала, еклектичний, багатогранний, найвагоміше – належить він Вкраїні. Шкода, що лише «як частина шестисоттисячно кілометрового (в квадраті) простору» над нею.
Але я тішуся з того, що навіть так, «як частина…», він - наш. І радію тому, що мені не доведеться використовувати свій закордонний паспорт, і не обтяжувати Росію своєю присутністю, а просто спостерігати з вікна потягу, що належить Укрзалізниці, помітну видозміну, адаптацію наших помірних просторів до субтропічного Криму, притуляючись до нього все ближче і ближче. А на кінцевій зупинці, побачивши напис «Сімферополь» рідними літерами, я уявлю, що Криму таки притаманне щось українське…
