Ти міг би розкласти ласти, пороздавати вати чи роздуплити плити (не знаю, як тобі вдалося б останнє, але це вже, загалом – не моя морока). Ти міг би, в решті-решт, бодай собі купити пити. Але тобі абсолютно байдуже, що твій автор ламає собі голову над ритмікою тексту, і не робиш нічого, аби йому допомогти. Тобі це все байдуже настільки, що ти навіть і не здогадуєшся, що в когось з тобою можуть бути подібні проблеми.
Не знаю, де ти там знайшов у вигаданому мною світі дерево пізнання добра і зла – я вже точно його там не садив, це перевірений факт – але ти його таки знайшов і зжер заборонений плід разом із качаном. І яка б зміюка тебе до цього не під’юдила (її я теж не створював, але з задоволенням задушив би гада), якщо вона тобі сказала те саме, що її колега у біблійному сюжеті першим людям, то вона таки не збрехала – ти справді став богорівним. Тепер ти на рівні зі мною твориш цей текст, вставляючи мені палиці в клавіатуру.
Ти сидиш у кав’ярнях, збудованих і оформлених моєю уявою, спілкуєшся з людьми, створеними – як і ти сам, між іншим – за моєю подобою, гуляєш по вулицях, вимощених бруківкою моїх слів – і поводиш себе при цьому так, ніби мене взагалі немає, ніби у мене немає стилістичних вимог, немає авторського задуму, ніби мені не потрібно будь-що закінчити цей роман до кінця наступного місяця, якщо вже на то пішло. Гаразд, ти тепер маєш свободу вибору, забрати її в тебе я вже не здатен, але хіба ти не можеш бодай трішечки зі мною співпрацювати?
От що, скажи мені, тобі заважає хоч час від часу говорити щось таке яскраве і афористичне, завдяки чому мене (і тебе) цитували б цілі покоління читачів? Що не дає тобі діяти так, щоб сюжет розвивався гостро і динамічно, як я собі придумав ще до того, коли на сторінках з’явився ти? Що стримує тебе від поринання у пригоди в потрібний момент, від майстерного плетення інтриг, від висловлення дійсно цікавих, глибоких і, головне, свіжих філософських думок про сенс буття?
Зрештою, що це я звертаюся до тебе, ніби ти мені не те що відповіси, а принаймні почуєш… Я й сам прекрасно знаю відповідь. Я сам тебе таким створив, сам заклав у тебе ці противні риси характеру, які тепер постійно стають мені на перешкоді. Так ти тепер і живеш, так себе і поводиш. Існуєш собі мляво, буденно і скучно, аж мені це вже набридло більше, ніж тобі самому.
Що найгірше – духовність тобі чужа настільки, наскільки це взагалі можливо, ти от тільки не можеш визначитися, що звучить більш гордо – «атеїст» чи «агностик». Десь на таку саму відстань від себе ти відіпхнув і літературу, яка, зважаючи на твоє становище, мала б бути для тебе не лише захопленням, але й справжньою релігією. Натомість ти її цураєшся, як чорт хреста, і, демонструючи, повір мені, зовсім не найкраще почуття гумору, залюбки повторюєш своє фірмове «Літера – дура, а фільм – молодець» (як я лише дозволив цій фразі вперше проковзнути у текст?).
Мені іноді аж важко повірити, що хтось може так мало читати і бути настільки бездуховним, як ти. Мабуть, навіть якби я написав на усіх стінах міста заклики до тебе із моїми проханнями і рекомендаціями, за виконання яких мій – ні, наш з тобою роман зрушив би з мертвої точки, ти навіть їх би не помітив – такий ти байдужий до всього, що написано буквами і має стосунок до вищого сенсу буття.
Та ти б хоч раз задумався, звідки взагалі взявся! Ось ти думаєш, що в тебе були батьки, дитинство якесь там, що ти навчався у школі та інституті, що в тебе давня історія відносин із твоїми товаришами. І тобі навіть в голову не приходить, що всі твої спогади з’являються у тебе якраз в той момент, коли цього вимагає контекст твоєї історії і я їх виписую (так, вони мають бути вірогідними і переконливо пояснювати риси твого характеру, та все ж!), і що насправді ти народився не у пологовому будинку, а з’явився на пустому місці – тобто на 10-й сторінці рукопису. Просто отак, ні з того, ні з сього, виник посеред вулиці, детально описаної – і тим самим створеної – мною якраз перед тим.
Хоча, знаєш (так-так, ми вже вияснили, що нічого ти не знаєш, але можу ж я собі дозволити фігуральні звертання?), я далебі зовсім не певен, що з нашого з тобою знайомства вийшла б якась користь. Я собі вже уявляю, як би це виглядало. Постаю я перед тобою і заявляю, що ось я – твій автор, який, не подумавши як слід, зліпив тебе із перших-ліпших фрагментів, що були під рукою, і вдихнув у тебе життя. Спершу ти не віриш, але за допомогою десятка фокусів (на менше ти не поведешся) я тебе таки переконую. Тоді ти недовго стоїш із роззявленим ротом, а потім у твоїй автономній голові спрацьовують притаманні тобі бездуховні механізми, і ти починаєш звинувачувати і вимагати: мовляв, і те в тебе не так, і тут у тебе погано, і взагалі ти хотів би набагато кращого життя, і чого це я не дав тобі цього і ще отого.
І хіба я зможу тобі щось пояснити? Сказати, що у мене теж є свої обмеження – стилістичні, жанрові, світоглядні? Що у мене є задум, за яким ти не можеш бути президентом, мільйонером чи плейбоєм, але що все обов’язково закінчиться добре? І що я керую подіями у світі, в якому ти живеш, – дощем там, дорожнім рухом, загальними настроями у суспільстві ітд, – але твоє власне життя і рішення мені непідвладні, бо ти сам собі господар, і то, до речі, далеко не найкращий?
Ні, гадаю, нічого доброго це коротке знайомство не дало б. Радше за все, закінчилося б воно взаємною зневагою і твоєю декларацією про розрив усіх стосунків із таким творцем. Ти став би у якомога невигіднішу для мене позу, а я б і далі бідкався над тим, що з тобою робити.
Власне кажучи, над цим я бідкаюсь і зараз. Навіщо ти мені такий здався, чудо ти горіхове (так, горіхове, бо твій автор, так вже дотепно склалося, публікується під псевдонімом «Олег Горіх»)? Нащо став ти на папері сумними рядами? Може, тебе й справді того – розвіяти вітром в степу, як пилину?
Я ж міг би тебе запросто вбити – як я вже казав, дорожнім рухом я все-таки керую, тому одне маленьке ДТП не склало б для мене найменших труднощів. Але тоді увесь попередній рукопис втратить будь-який сенс. Я міг би переписати усе від тієї клятої 10-ї сторінки, замінивши тебе кимось іншим, більш продуманим, більш корисним для моїх цілей – правда, тоді я до кінця наступного місяця можу не встигнути, хоч деякі сюжетні напрацювання і залишаться. Але ж мені тебе, нерозумного, чогось шкода. Ти ж, як-не-як – живий. Щось відчуваєш, думаєш іноді…
Ех, не буду я з тобою нічого робити. І навіть не влаштую тобі передчасний кінець світу, спаливши рукопис (тобто видаливши увесь текст з жорсткого диску). Живи вже собі, як живеш. Сиди собі у кав’ярнях, балакай з друзями, гуляй по вулицях, не читай книжок, існуй собі, як хочеш. Не мусиш ані роздавати вати, ані навіть йти собі купити пити – ніяких проблем із ритмікою тексту у мене більше не буде. Збережу тебе у якійсь папці із незакінченими працями – та й усе.
А я подзвоню видавцеві і скажу, що ніяк не встигну закінчити книгу вчасно. Скажу йому, що хард увесь загинув від містичного самозаймання, чи ще щось вигадаю. Головне не казати йому, що у мене персонаж вийшов з-під контролю – ще матиме мене за звихнутого і розірве угоду.
Ну а потім я створю собі нове місто, нові вулиці і нові кав’ярні. І, головне, більш схильного до співпраці головного персонажа.
