У приміщенні старого підвального кафе було темно. Світлий промінь сонця ледь пробивався крізь товщу пилу, сигаретного диму і запаху кави, що витали у повітрі, і падав на Її столик. Вона щось писала, при цьому ледь ворушачи губами. У залі було пусто. Старий піаніст імпровізував, намагаючись заграти нову партію старої джазової пісні.
Тим часом надворі падало осіннє листя – на тротуари, східці, озеро та Його пальто. Проте Йому було байдуже до всього, що в той момент відбувалося довкола, адже Він думав. Думав про те, що шукає, і чого не може знайти; про те, що належить Йому, але чого Він не має. Він підняв із землі кленовий листочок, який щойно злетів з дерева, і тепер уже думав про нього. А думки понесли його у недалеке минуле…
- Можна сісти біля Вас?
- Соррі, але я не сама!
- Ой, пробачте, я не помітив О’Генрі у ваших руках.
- Дотепно. Але я насправді не сама.
- Співчуваю, але ні у Вас, ні у мене немає виходу – всі столики зайняті. Сподіваюсь, Ваш уявний друг не образиться?!
- Ну гаразд!!! Але ви не будете заважати. Обіцяєте?
- Слово честі!
- А у Вас вона є!?
То був тихий осінній вечір. Люди метушилися – хтось поспішав додому, а хтось шукав притулку у холодних закутках забутих вулиць, порожніх скверів та тісних кав’ярень. Чомусь саме у тих, переповнених людьми маленьких кафе, було добре Їм обом. Вона шукала Самотності, бо не хотіла залишатись одна. А Він шукав саме Її - Її очей, Її тепла, Її спокою.
- «Не бійся того, що люди не знають тебе, а…
- …того, що ти не знаєш людей» !
- Ми розуміємо один одного з півслова!
- Звичайно, Конфуцію.
- Друзі мене звуть просто Всеволодом. А яким буде Ваше ім’я, Юна Панно?
- А у Вас є друзі?! Дивно.
- ???
- Ви тільки-но й назвали моє ім’я. Нехай так і буде.
- (Сміється) Ви не Господь.
- Людина сама є ковалем своєї долі.
- І ви вже багато собі «накували»?
- Ха-ха. Що забагато, то не здорово.
- А я про що?! Хто ви?
- Юна Панна.
- А чим займаєтеся?
- Це що, соцопитування?
- Ні, це бліцопитування.
- Ви журналіст?
- Сьогодні – так. Вчора був поетом, завтра буду художником. Ну а як щодо Вас?
- А я - людина. Сьогодні, завтра і завжди.
- Ви перечиталися Симоненка.
- Це Рильський. Ви необізнані в літературі, всімволодіючий.
- Завжди їх плутав. До речі, а ваша робота висооплачувана?
- Кому, як не Вам, говорити про злидні? Такі, як ви звикли заробляти мізерні гроші, пишучи скупі статейки чи невиразні картини. То ви взяли безплатний цукор?
Вона відкрила книгу. На підлогу впав засохлий листок.
- Ви разом із вітром збираєте гербарій?
- Ви нестерпний. Це просто незвичайний листочок.
- Я можу намалювати Вам листок. Такий, як в О’Генрі.
- Як в О’Генрі?...
А далі – спогади; творчість Махна та лірика Бодлера; музика забутих вулиць, блюз, Морозов та «Мертвий Півень»; висооплачувана робота батьків та сімейні родоводи; вибір професії та життєва стежка кожного, і…спалах в очах, спалах у серці, спалах у думках; раніше неіснуючі почуття, страх перед щастям і нереальністю подій – все стало спільним. Область фантастики.
Вона поставила крапку, піднялася із стільця. Піаніст тепер уже заграв тихий і дощовий блюз. Полилася пісня. Про Нього і осіннє небо.
Він домалював картину. То був листочок незрозумілого осіннього кольору. Йшов по старій бруківці. Серце відчуло знайомі акорди.
