Над планетою стояла серпнева ніч. Стояв дзвінкий гавкіт, що надиво швидко згас, як бува згасає нафтове джерело. Стояв рідкий туман. Чути було плескіт прісної води, і неясна чорна тінь сунула серед річки. А єдином свідком усього цього дійства став похилий пес, що раптом завив сумним, проте твердим голосом :
Гав-гав! О й де ж мої літа поділися, сховались
Ой де? Ой де? Гав-гав.
Гав-гав! О й де ж тії місця пропали, розчинились
Де м’яса я досхочу мав.
Наспівуючи оце, просувавсь він берегом, з-під лап летів усякий дріб’язок, а хвіст важко звисав, обліплений вологою глиною. Повільно зайшов у річку, різкий холод відлунням пронесся по старому кістяку, різко вдаривши у куприк. Пес припав на задні кінцівки, зморшивши писок у брутальній гримасі, проте не впав і набравши повітря повні груди рушив далі. Стомлені лапи провалювались у в’язку муляку, очерет роздирав подушки. Вода дійшла тонкої шиї, заливала вуха.
І раптом все змінилось. Місяць зник за хмаровою ковдрою, краплини чогось свіжого посипались згори як сипляться яблука восени, і щось важке недалечко шубовснулось у воду. І знов і ще раз. Немов, старий волоцюга опинився на полі бою, обстрілюваний з усих сторін гарматами. Пес враз забув мету свого починання і потужно запрацювавши кінцівками повернув до берега.
Нічого не вийшло.
