Денис Москаленко зачинив двері свого офісу, коли на годиннику пробило двадцять першу годину. Вулицями міста уже давно заволоділа темрява, що змушує молодих людей шукати пригод на свої сідниці, а не дуже молодих шукати затишку в тихій, спокійній квартирці, де гратиме легка музика, що доноситиметься з радіоприймача чи телевізора й коли-не-коли чути скандали сусідів зверху. Денис зараз був у більш вигідній ситуації – сусідів зверху, щоб били посуд, у нього немає, та й замість телевізора та радіоприймача лише комп’ютер, з котрим Денис мав намір розділити свою самотність в даний вечір.
Він повільно присів на м’яке, шкіряне крісло й скривився од болі, що пронеслась шаленою хвилею по його тілу – і досі кобчик дає про себе знати. Всівшись зручніше, він включив комп і знайшов у електронних документах незакінчену книгу з не дуже веселою назвою, що змушує замислитись, «Memento morі…». Клацнувши двічі на документі, Денис знову побачив всі слова написані ним напротязі декількох років. Це не була робота двох днів. На цю книгу він витратив чотири роки і записував до неї найбільш важкі випадки суїциду, котрі він зумів якимось чином попередити. Намагався науково довести, що рятувати людей можливо лише при повному контролі їхньої підсвідомості. Проте зараз було гидко дивитись на всі надруковані сторінки. На кожній із них він писав, як врятував чужу дівчину чи жінку, пенсіонера чи пенсіонерку, а сьогодні втратив двох найрідніших людей – сина та дочку – і настало повне розчарування в усьому ним же написаному. В одну миттєвість розвіялось все, що мало сенс протягом цілого життя. Смішно, чи не так?!!
Денис протягнув мишкою до останньої сторінки своєї книги-щоденника та очима пробігся останніми абзацами, написаними ним три дні тому. Він вирішив продовжити розповідь…
«Сьогодні 26 липня 2009 року. - пальці Дениса невпинно стрибали по клавішам. Він уважно вдивлявся в екран, звівши брови. Було добре видно, що він гарно обдумував кожне набране ним слово. – Сьогодні третій день, який я проживаю вбитий смертю своїх дітей. Я протягом десяти років був рятівником тисячі абсолютно чужих мені людей, а три дні тому не зумів стати єдиним шансом на виживання для моїх діток. Вони померли через мене, через мою неспроможність боротися зі смертю. Так-так, саме з нею – з дамою з косою в руках.
Рятуючи одних від смерті, я накликав її на себе, на своїх рідних та близьких. Я ховав від смерті тих, на кому вже стояло тавро «Мрець», я відволікав смерть від тих, кому судилося саме в той момент покинути цей світ. І тепер, обдурена мною смерть, шукає справедливості. Вона хоче когось взамін, а під її приціл, що не схибить, потрапляють мої близькі, мої рідні. Я порушив гармонію життя і смерті – мені ж і страдати через це.
Позавчора діти, сьогодні жінка, завтра батьки, а післязавтра … . Післязавтра буду я. Така моя доля.
Поволі мій мозок приводить мене до тями і я потроху починаю розуміти, що робив помилку, намагаючись відвернути те, чого відвернути практично не можливо. Я розумію, що врятувавши когось, хто повинен був зайняти місце десь на тому світі та звільнити на цьому, я перекриваю право на народження якоїсь іншої людини, провокуючи смерть забрати когось зовсім іншого і звільнити місце у цьому й так тісному світі. Виходить, що моя мрія стати героєм-рятівником – це лише ілюзія, блеф свідомості. Для однієї людини я ставав рятівником, натомість для іншої – палачем, оскільки відсилав смерть до неї, раніше запланованого відправляючи невинну людину від своїх близьких кудись у невідомий світ.
Мені немає прощення – мені й страждати через до кінця своїх днів!!!»
Денис закрив сторінку і вимкнув комп. Однак лягати на диван він поки-що не поспішав (нікуди він не подінеться). В голові і досі вертілися думки, котрі, на жаль, писати було трішки моторошно. Йому враз стало гидко обертатись назад, в минуле, щоб побачити, що зробив за своє життя. Весь час він бачив лише живих мерців, що намагаються зробити останній, можливо написаний долею, крок у прірву, котру Денис намагається відтягнути. Весь час він бачить ту бідолашну жіночку, що розставивши руки, мов крила, робить впевнений крок вперед, у забуття, й летить назустріч смерті. Вона переслідує його вже пів життя. ВОНА заполонила всі його сни та думки і з кожним днем, все далі від того нещасного випадку, стає більш настирною та мучить своєю присутністю. Денис спати спокійно не міг, іноді навіть заснути не міг, щоб не покаятися перед Богом в гріху…
Смерть і мерці – вічні переслідувачі Дениса-рятівника…
Розділ 8. «Кров моїх дітей на цих руках…»
Промінчик сонечка, що пробрався через щільно закриті жалузі віконця, що виводило на вулиці Києва, втрапило в напівзакриті очі Дениса, що немов колобок скрутився на дивані під тоненькою ковдрою і тихо сопів. Промінчик змусив його розпрощатися з солодким сном, що під самий ранок навідав Дениса, неначе мрія – солодка і довгоочікувана. Денис потягся, немов старий собака, що тільки-но вибрався зі своєї будки. Не погано було б зробити зарядку, як робив кілька років тому як ще був молодим. Тоді ходив у спортивні секції, щоранку бігав на довгі дистанції – зранечку, близько п’ятої години, він просинався, вмивався холодною, мов лід, водою, а потім виходив на вулицю й разом зі своїм давнім другом, що нині відбував службу найманцем в Іраку, бігав півгодини вулицями міста. І сам вигляд міста – гордовиці України – зранку дуже подобався Денису, адже в такий ранній час автівок на дорогах було обмаль і повітря більш-менш чисте. А після того, як друг пішов у найманці, пішла й геть звичка щоранку бігати. Згодом він ще щоп’ятниці ходив у секцію айкідо, а потім розпрощався і з цим видом спорту. Робота затягла по самі помідори, отож часу на себе залишалося обмаль. Так і закинув спорт…
Денис підвівся з дивану. Втер очі, поплював на долоні й привів до ладу розкуйовджене волосся. Потім знову сів на крісло перед комп’ютером. На годиннику саме висвітилася сьома година ранку. Час їхати до Влада Максарова, проте бачити зараз нікого не хотілось. Дихати було важко, а в очах миготіли образи дітей, – його донечки Світланки й синочка Микиту – котрі щасливі йдуть до школи в перший клас, бачив, як вони сміються, їх сміх розбиває тишу класу, до котрого вони вперше увійшли у школі. Їх сміх ехом пронісся мозком Дениса і боляче вдарив у серце, немов гостре лезо ножа. Однак замість крові із серця, в Дениса потекли сльози з очей – рясні та солоні. Він не міг зупинити їх. Спогади про ще живих, повних щастя, дітей краяли його душу, розривали її на мільйони супермаленьких шматочків, що розліталися в різні куточки тіла. Було дуже боляче.
За декілька хвилин Денис уже тримав у руці стограмовий стаканчик горілки, а в іншій ломтик лимона. Ще мить і він перехилив стакан і вилив рідину собі в горло. Дух перехопило і Денис швидко закусив лимоном, скривившись як середа на п’ятницю. Подумки Денис літав десь там зі своїми дітками, там, де вони мирно посміхаються і живі… але раптом образи живих діток змінюються їхніми мертвими тілами. Денис бачив прямо перед собою, як горіло тіло його меншого синочка – продовжувача роду – Микити. І щоб врятуватись від цих образів мерців він просто заливав своє черево горілкою. Через годину він уже сидів п’яний і плакав. Сльози лились рікою. Хотілося померти він болі. Горілка не притупила душевної болі, а навпаки – загострила її.
Зненацька до офісу хтось задзвонив. Денис повільно перевів погляд на двері й якусь мить втупившись на них, немов баран на нові ворота, знову повернувся до пляшки з горілкою. Проте дзвінок у двері повторився і Денис, крекчучи немов, старий дідуган, піднявся з дивану й відчинив двері. Перед ним стояв Віктор – той самий чолов’яга, котрий завше викликав Дениса на порятунок чергового самогубця. Віктор Підгорний працював у міліції уже майже двадцять років і як був слідчим, так ним і залишився. Чому? Питання риторичне. Він міг піти східцями міліційної ієрархії до самого генерала й мав для цього дані, проте ніколи не міг змовчати, як пригнічувались його права. Так от одного разу якийсь молодий полковник хотів був змусити його попрацювати у себе на дачі. Вітя не витримав такої нахабності полковника та й зацідив тому між очей… А наступного дня дізнався, що на його прізвище прийшла сувора догана, а той горе-полковник лежить без свідомості в лікарні з важким струсом мозку. Три дні він не приходив до себе, а на четвертий заснув назавжди. Вітю почали тягати, як злочинця, погрожували арештом на довгий строк, але пощастило, що мав доброго знайомого у МВС. Той і допоміг, щоб злочин кваліфікували, як самозахист, знайшлися лжесвідки, котрі підтвердили ніби полковник сам напав на нижчого за званням, а той, захищаючись, втрапив кулаком між очей, що й призвело до смерті полковника. Вітю виправдали й залишили працювати в органах, хоча й змушений був перевестися до іншого відділку. Однак про кар’єру для нього можна було забути…
- Оп-панди, - засміявся Віктор, тільки увійшовши до кабінету, в котрому очі різав запах алкоголю, а сам господар ледве перебирав ногами, щоб дібратись до дивана й мирно прилягти. – уже й горілка пішла в обихід! Це не діло.
- Що… таке? – ледве вертів язиком Денис п’яний в дупу. – Я маю право на телефонний дзвінок і адвоката…
Віктор голосно зареготав.
- Ага, і все, вами сказане буде використано проти вас у суді. – він підхопив Дениса під руки й зробив спробу підняти того на ноги. Проте все виявилось трішечки складнішим, аніж собі думав Вітя. Денис піднявся на ноги, а от встояти на них було ой, як складно. Довелося награтись, щоб втримати кремезного психолога на своїх двох.
- Що ж це ти, а? – запихаючись від втоми, говорив Вітя, тримаючи однією рукою Дениса, а іншою відкриваючи двері, щоб вийти геть з кабінету. – Набрався так, що світа білого не бачиш. Втратив дітей – подумай про жінку.
- Жінку? – зненацька заволав Денис, немов його хтось вщіпнув за м’яке місце. – Немає у мене більше жінки.
- Як це? А Віка?
- Немає у мене більше жінки. – заволав, як розлючений собака, Денис і почервонів, мов столовий буряк. – Вона мене зрадила. Зрадила, розумієш? Спочатку я втратив весь бізнес, бо якийсь крутелик перекупив усіх моїх партнерів, потім діти… - Денис стримав себе, щоб знову не заплакати. Лише нижня губа продовжувала нервово сіпатись. - … діти покінчили життя самогубством, а зараз ще й дізнався, що жінка зраджує… Життя повернулось до мене задом – вонючим, не митим, широким й глибоким – як забредеш, так і не виберешся.
- Саме щодо цього я й хотів з тобою поговорити. – промовив Вітя, коли вони уже сідали до його червоної «копійки». – Однак, для початку тобі потрібно освіжитись…
- А-а-а, - вигукнув Денис, лише відчувши холодні потоки води на своїй шкірі. Вітя тримав у руці … (потрібно вписати) й направляв розсіяні струмочки води на спину, обличчя, голову Денису, щоб той швидше приходив до себе, оскільки надалі його чекає важлива інформація, котру потрібно осмислити тверезими мізками. – досить уже, досить.
- НІ!!! – пробуркотів Віктор й продовжив мочити сп’яніле тіло Дениса, що розвалилось напівживе-напівмертве у ванній, скручене в калачик. Ще трішки Вітя помучив його, а потім кинув йому теплий рушник. Денис жадібно схопив його та почав втиратися.
- Прийшов до тями? – запитав згодом у трішки протверезілого Дениса Віктор.
Той енергійно покивав головою, намагаючись запевнити того, що уже не п’яний, хоча добре знав, що це зовсім не так. Голова і досі була немов у тумані. Коли ставав на ноги, то здавалось, ніби земля провалюється, а ноги – пружини, котрі то присідають, то знову виплигують вверх. Однак Денис намагався тримати себе в руках, адже мова зараз піде про смерть його дітей… Смерть, котра лежить саме на ньому, на їхньому батьку.
- Говори, Вітю, я готовий слухати. Що ти дізнався нового?
- Для початку я б хотів, щоб ти перестав шукати розради в горілці. Ніколи ця клята «палаюча вода» не робила людям краще, а тим паче добра. Не можливо залити горе горілкою, його можна лише пережити.
- Я розумію, Вітю. – Денису враз стало дуже соромно за свою слабкість. І справді це слабкість придушувати свій біль горілкою, адже від неї стає ще гірше. Це неначе битись на рингу зі самою смертю, вживаючи при цьому допінг.
- Гаразд, маєш власну голову. Мені просто страшно за тебе. Гарний ти хлопець. Не хотілось би, щоб ти спився. Дуже не хотілось би…
- Добре, Вітю, я послухаюсь твоєї поради. Що ти хотів мені сказати?
Віктор вийшов з ванної кімнати та попрямував до кухні. Денис повільно почимчикував за ним. Вони обидва всілись за невеличкий столик, за яким вмістились би не більше двох осіб, однак для Віті це не проблема, адже він – холостяк. «От, як з’явиться жіночка у мене, - говорив усім Віктор. – ось тоді й куплю більший столик.»
Віктор заварив каву та протягнув чашечку із запашним тонізуючим напоєм Денису. Той голосно сьорбнув, відпиваючи гарячий напій, й запитально поглянув у вічі Віктору, котрий повільно крутив ложечкою у чашечці, розмішуючи цукор.
- Денисе, - розпочав, зненацька для Дениса, розмову Віктор. – я знаю, що тоді важко говорити про смерть дітей, однак я дізнався дуже важливу інформацію… Є припущення, що смерть твоїх дітей зовсім не самогубство – їх було вбито.
- Тобто? – не зрозумів Денис, що саме хоче сказати Віктор. – Кров моїх дітей, лише на моїх руках, лише на моїх… - Денис витяг руки вперед, розчепіривши пальці. Руки трусились. – Лише на моїх руках. Це я їх убив…
- Ні, Денисе. – намагався заспокоїти убитого горем батька Віктор. – Ти не винен у їхній смерті. Вчора до нашого відділку завітав чолов’яга, котрий твердив, що був на Майдані Незалежності в той момент, коли себе запалив твій син. Цей мешканець говорив, що за десять хвилин до цього, він проходив двором одного з будинків, що недалеко від Майдану і бачив, як котрийсь високий чоловік у чорному плащі з каністрою в руках навис над хлопцем і щось йому твердив. Чоловік подумав, що це батько виховує свого сина, проте запам’ятав обличчя хлопчика. Це був Микита. Чуєш, Денисе? Твого сина хтось змусив покінчити життя самогубством.
Віктор пильно вдивився в обличчя Дениса, котрий уважно слухав, відвівши обличчя вбік, на котрому вигравали нервово-збуджені м’язи.
- І доцю твою, Свєту, - продовжував Віктор. – убив не ти. Ти став лише мимовільним виконавцем заздалегідь продуманого вбивства. Тобі лишалось лише відкрити двері і витягти кільце з гранати, котра й позбавила життя твою донечку. – Віктор на мить замовк, даючи момент Денису, щоб до того дійшло все сказане. – Денисе, за твоєю ріднею влаштували справжнє полювання. Під загрозою життя всієї твоєї родини і твоє особисто. Хтось прагне зробити тобі боляче…
- І в нього це добре виходить.
- Хотілось би дізнатись, хто цей «хтось». Ми припустили, що з убивством пов’язаний той загадковий бізнесмен, що перекупив твоїх партнерів, однак вийти на нього нам не вдалося. Засекречена інформація. Ми звернулися до СБУ, однак нам показали смачну дулю.
- Що ж ти пропонуєш? – спокійно запитав Денис.
- Доки над тобою і твоєю ріднею висить загроза, пропоную перевезти твоїх батьків та жінку до одного будинку та встановити там цілодобову охорону. Я це влаштую. Так я буду спокійнішим.
Денис ствердно кивнув головою. А що залишалось? Краще нехай сидять під цілодобовою охороною, аніж стануть жертвами котрогось невідомого вбивці. А сам Денис матиме шанс знайти його та поквитатися за всі, завдані йому, біди. Так просто вбивство власних дітей він не пробачить. Буде шукати доти, доки не знайде, доки дихатиме, доки очі бачитимуть шлях, а руки відчуватимуть силу. Вбивця не буде прощений.
- Гаразд. Я зараз же зателефоную батькам та поясню їм ситуацію. Завтра ж вони будуть у місті.
- Ні, друже, - заперечив Вітя. – це небезпечно. Робимо так: зараз я відсилаю до Максарова двох охоронців, котрі слідкуватимуть, щоб з Вікою нічого не сталось, а ми з тобою їдемо за батьками. Так буде спокійніше. У мене зброя – тож і шансів більше боротися з нападниками. А коли привеземо батьків, разом з Вікою сховаємо їх у таємному місці.
- Згода.
Минуло чотири години. Денис зі своїми батьками – матір’ю Катею та татом Вовою, Віктором й Вікою сиділи у квартирі Максарова та енергійно вирішували, що робити далі.
- Мамо, - збентежено говорив Денис. – над нашою сім’єю нависла загроза. Дітей моїх було вбито, це підтверджує експертиза. Про це мене повідомив Вітя. Хтось намагається знищити всіх моїх близьких. Хтось хотів, щоб я бачив смерть дітей, щоб я вмирав разом з ними, щоб я страждав. Тепер під загрозою Ваші життя. Доведеться на деякий час переїхати до безпечного місця. Віко, тато, мамо, не сперечайтесь зі мною, я прошу. Не думайте, що збожеволів. Просто я дуже хвилююсь за вас. Дорожчих за вас для мене не існує людей… - Денис на мить замовк і проникливо вп’явся у вічі Віці, котра не наважилась відвернути погляд. Вона, неначе зрозуміла, що її чоловік знає про зраду.
- Я не збираюсь ховатися від якогось там вбивці. – вставив свої два слова батько Дениса Володимир. – Я пройшов Афган, боровся зі смертю і потерплю для себе втечі від неї. Жінки – так, нехай ховаються. А я буду зі своїм сином шукати вбивцю моїх внуків. – Володимир підвівся з крісла й поглянув на Дениса. – Сину, мені п’ятдесят, я хворий на рак. Життя для мене коротке і дає шанс дожити його гордовито. Ліпше я помру за внуків, аніж на ліжку від недуги.
Денис ствердно кивнув головою. Перечити батьку він не умів, тим паче, коли той проголошував такі душероздираючі промови. І правда, чому тікати від убивці, якщо можна його знайти самому? Тільки як? Це питання потрібно було вирішити якомога швидше.
- Гаразд, Вітю, - звернувся до міліціонера Денис. – давай-но відвеземо жінок у безпечне місце…
24.03.09 Розділ 9. Небезпечна дорога
Чорний БМВ Дениса Москаленка мчав на високій швидкості трасою від Києва. Асфальт траси помокрів, оскільки декілька годин до того пройшовся невеличкий дощик. Вести автівку не було труднощів.
В салоні автівки сиділо шість осіб: батько та мати Дениса, сам Денис, його жінка Віка, Влад Максаров, котрий попросився поїхати разом з ними – хотів допомогти в разі чого. Останнім був Віктор, що сів на заднє сидіння разом з батьками та Вікою. Денис і досі відчував вміст алкоголю у крові, тому попрохав сісти за кермо Влада.
Денис уважно вдивлявся на дорогу, неначе вишукуючи котрусь виямку чи небезпечну зону. Однак, якщо краще вдивитись у його очі, то можна було б помітити, що дивиться він зовсім не на дорогу, а кудись вдалечінь і в одну точку та щось напружено обдумує. А замислитись в останній час було над чим – раптова смерть дітей, поява загадкового вбивці, зрада, крах бізнесу… Проблеми повалились на голову в одну миттєвість і всі разом, як, між іншим, завжди й буває. Хотілось би якомога швидше вибратись з потужного «торнадо» цих проблем, що закрутили його, завертіли ним, немов рваною тряпкою, що нездатна керувати власною долею, а покладається на силу вітру.
Думки Дениса перебив дзвінок мобільного, що завібрував у внутрішній кишені його чорної легкої куртки, котру вдягав, коли на вулиці було прохолодно.
- Слухаю. – промовив він якось холодно, коли прийняв дзвінок. На екрані висвітився засекречений номер, тому Денис не віднісся серйозно до цього дзвінка.
В слухавці декотрий час панувала тиша.
- Слухаю Вас. – повторив Денис і хотів був уже відключатись, коли почув напрочуд грубий голос, власником якого міг бути чоловік з оперним басом. Проте голос трішки тягнувся, неначе запис на плівці, котру зажувало. Дивний голос.
- Сьогодні ти помреш. – говорив чоловік з дивним голосом. – Прийшов час поквитатися з тобою.
- Хто ти? – запитав Денис, розуміючи, що в даний момент розмовляє з убивцею своїх дітей.
Однак замість відповіді Денис почув від чоловіка дивну фразу, котру він не раз чув на курсах латинської мови та котрою назвав свою книгу:
- Memento morі…
В слухавці мобільного Денис почув гудки. Зв’язок обірвався.
- Хто це був? – звернувся з цікавістю в очах до Дениса Віктор, помітивши збентеженість на його обличчі.
- Він… - не виходячи із задуми, просичав Денис. – Він…
- Хто??? – не витримав загадковості сина Володимир.
- Убивця.
- Що він сказав? – продовжував допитувати сина батько.
- Щось не зрозуміле. Сказав, що я сьогодні помру, бо прийшов мій час. І в кінці промовив цю дивну фразу…
- Що за фраза? – поцікавився Влад Максаров, що ледь не кинув кермо, коли почув, що Денису загрожує смерть.
- Memento morі.
- Пам’ятай про смерть… - переклав вислів Віктор. – Що він хотів сказати цим?
- Щоб я пам’ятав про смерть. Тільки чию? – ламав голову Денис. – Можливу свою? Він сказав, що я сьогодні… О, Боже… - зненацька вигукнув Денис. – Гальмуй, Владе, швидше гальмуй.
- Що сталося, Денисе? – не розумів такої дивної реакції Дениса Влад Максаров.
- Гальмуй, я сказав.
Влад вирішив послухатись знервованого друга, проте сьогодні вдача була не на їх боці, оскільки він натиснув на гальма й ті різко провалились до поликів.
- Гальма відмовили. – занервував Влад і на його чолі проступили каплі поту.
- Скидай газ. – наказав Денис. – І поступово переходь на понижені передачі. Потім скористайся ручним гальмом.
Влад ствердно кивнув. Він ладен був низько вклонитись Денису за його швидкісну аналітичну здатність, що він не розгубився в даній ситуації та підказав правильне вирішення проблеми. За це він і любив цього чоловіка, свого друга Дениса Москаленка.
Денис не сидів спокійно. Він продовжував вертітись на сидінні, немов шукаючи причину неспокійності.
- Він сказав, щоб я пам’ятав про смерть. – розмірковував Денис. – Не Віка, не мати, не тато, а я. Він також сказав, що настав час розплати для мене. Під загрозою я…
Денис ще декілька секунд сидів не рухаючись, а потім різко відчинив дверцята. Вітер влетів у салон автівки та підняв на сполох волосся пасажирів, що досі не могли зрозуміти дивної поведінки Москаленка, що неначе зірвався з паска.
- Що ти робиш, Денисе? – вперше за довгий час обізвалась Віка, що весь час сиділа спокійно й вдивлялась на узбіччя траси.
Однак Денис не відповідав. Він уже висунув голову з автівки та, тримаючись однією рукою за сидіння, посунувся вниз, щоб мати змогу заглянути під автівку. Нарешті йому це вдалось і, нагнувшись так, що голова висіла на рівні колес, помітив невеличкий предмет червоно-чорного кольору, на котрому весь час мигала зеленим світлом лампочка. Біля неї Денис побачив дисплей на котрому здійснювався відлік часу.
Межі розгубленості та знервованості Дениса не було видно. Він знову сів на сидіння та вигукнув:
- Під нами вибухівка. Залишилось 15 секунд. – котрусь мить помовчавши, він голосно наказав. – Стрибайте. Мерщій, стрибайте. Часу обмаль.
Віктор, що сидів крайнім справа, відчинив дверцята та вискочив з автівки. Перекотившись, немов м’ячик, через плече, як його навчали колись в академії, він чекав доки автівку покинуть інші пасажири. Ще мить і з автівки вилетіла Віка. Вона стрибнула на ноги і здалося, що забила праву ногу, однак залишилась живою. За нею вискочили батько Дениса та його матір. В автівці залишилось лише двоє – Влад Максаров та Денис.
Віктор сидів навпочіпки на обочині траси і подумки відраховував секунди, які спливали, немов вода.
10…
9…
8…
7…
Зненацька він помітив, як на зустрічну смугу руху вискочила вантажівка. Вона набрала швидкості і мчала прямо на чорне БМВ…
- Нумо, хлопці, - прошепотів Вітя, стискаючи пальці в кулаки. – стрибайте. Стрибайте…
Влад Максаров побачив, як на зустрічну смугу вискочила вантажівка – двометровий велетень у висоту та п’ятнадцятиметровий пітон в довжину. Варто лише зіткнутись з нею і з чорного БМВ залишиться лише чорний блинчик, а люди, котрі сидять в салоні автівки, стануть гарною начинкою цього блинця.
- Стрибай. – вигукнув Влад, коли до зіткнення автівок залишались лічені секунди. До вибуху не менше.
Денис заперечно похитав головою.
- Стрибай, я сказав. – просичав крізь зуби Влад. – Я за тобою…
Денис кивнув головою і вискочив з автівки. Боляче стукнувшись руками об асфальт, він здер шкіру на ліктях та ледь не проїхав носом бруківкою на обочині траси. Все пекло, неначе обпалене вогнем, однак зараз він не звертав уваги на біль. Піднявши голову, він побачив, як його БМВ з другом за кермом, врізалось у вантажівку… Саме в цю мить спрацював детонатор і пролунав вибух… Полум’я гарячою хвилею обхопило тіло чорної автівки, а вибухова хвиля відкинула Дениса зовсім за межі траси і він опинився на полі, засіяному пшеницею. В голові помутніло і він втратив свідомість…
