Чорний БМВ з в’їдливим визгом шин зупинився біля Майдану Незалежності на вулиці Хрещатик. Джон і Денис швидко вискочили з автівки та побігли шукати Микиту. Хлопець, котрому через тиждень повинно виповнитися п’ятнадцять, зараз десь на Майдані Незалежності сам-один…
Однак, що це?
Денис вгледів на Майдані кучку людей, які когось обступили з усіх сторін. Хтось кричить, хтось намагається щось пояснити, хтось йде геть, тягнучи за руку своє дитятко, хтось падає без почуттів на асфальт, а інші відкачують.
Серце Дениса завмерло.
- Тільки не це… - він зірвався з місця, немов кінь, що залежався в стайні за зиму, та побіг до натовпу.
- Розійдіться. – вигукував він, розштовхуючи людей і пробиваючи собі шлях. Нарешті проштовхався. За ним пробрався через джунглі людей, котрі вчули запах смерті і, очі яких налились кров’ю, чекають на падаль.
Денис зупинився.
Далі йти страшно…
Попереду нього стоїть його син. Микита. «Микита – ні!!!» - хотілось вигукнути, як колись гукали йому, однак в горлі пересохло.
Микита тримав у руці запальничку. Його великий палець готовий був в будь-який момент натиснути на кнопку і зробити вогник. Денис відчув запах бензину. Він доносився від Микити. Де він взяв бензин? Однак дане питання в цей момент важило найменше. Головне – врятувати свою дитину.
- Микито, - простягнув Денис руку до сина. – що ти робиш, синку?
- Відійди батьку. – пригрозив Микита. – Ти мене не врятуєш. Я хотів сказати тобі, що ти поганий батько…
- Синку… - хотів був щось сказати Денис, не звертаючи уваги на образливу промову сина. Проте Микита нічого не хотів слухати.
- Ти весь час когось рятуєш. Весь час. Ти надумав, що став супергероєм. Але ти про нас забув – про мене, свого сина Микиту, та власну доцю Свєту. Нам ти виділяєш дві години з доби. Хіба такий, справжній батько?
- Синку, я обіцяю, що відтепер буду з Вами завжди. Припини. Я обіцяю. Тепер все буде інакше. – він зробив крок вперед до Микити, але того, що відбулося далі він аж ніяк не очікував, хоча більше всього боявся.
Коли Денис зробив крок, Микита запалив вогонь і притулив його до себе. Промоклий бензином одяг вмить зайнявся і Микита почав горіти. На Майдані почалося дещо, що за схожістю могло зрівнятися лише з пеклом. Люди, немов нічні метелики, на яких навели промінь світла, почали паніку. Всі бігали, кричали, благали на поміч, проте ніхто не допомагав хлопцю, одяг якого згорів в перші секунди займання. Тепер на черзі його тіло…
Денис підбіг до сина і кинув його на землю, скинув з себе піджак і накрив ним палаюче тіло. Джон, котрий пробрався через збожеволівший натовп, також накинув на хлопця свого піджака. Вогонь погас, однак потрібно було рятувати хлопця, шкіра котрого плавилась від шалено високої температури.
Денис схопив Микиту на руки та побіг з ним до автомобіля.
З натовпу вийшов чоловік, на голові якого висіла чорна кепка, що закривала майже все його обличчя. Здавалося, що це єдина спокійна людина тут, у земному пеклі. Він повернув голову в сторону чоловіка, що ніс на руках обпаленого хлопчика і ледь помітно посміхнувся. Злісно посміхнувся…
Через шість хвилин чорний БМВ зупинився біля входу до лікарні святого Луки. Джон вибіг перший та поспішив по допомогу, а Денис в цей час діставав з салону автівки непритомного Микиту. Коли дістав, поніс його до входу у лікарню, звідки вибігло троє санітарів з ношами. Вони підхопили хлопця і швидко понесли до операційної.
Для Дениса тепер найважливішим було чекати. Однак з кожною хвилиною чекання він втрачав день свого життя. Хоч би все було добре з його синочком. Що скажуть лікарі? Операція? Нехай. Будь-яка операція. Головне, щоб син залишився живим.
Денис сидів з Джоном на лавочці в коридорі, обхопивши руками голову і мовчав. Джон теж. Для розмов не час. А в голові весь час крутилося питання: «Чому він це зробив?».
Чекання переростало в неймовірно довгий момент. Проте його перервав дзвінок мобільника Дениса. Він витягнув його з кишені й поглянув на дисплей. Там висвітився напис: «Донечка дзвонить».
Денис прийняв дзвінок.
- Донечко? – горланив він. – Що сталося?
- Тату… - голос Світлани тремтів. – Мами немає… Я…я… - дівчина голосно заридала.
- Що сталося, доню? – злякано запитав Денис.
- Татку, пробач мені… - зв’язок раптово обірвався.
- О, ні!!! – вигукнув Денис і зірвався з лавочки, але потім зупинився і поглянув на Джона. – Залишайся тут й слідкуй за сином.
Він вибіг з лікарні й сів до свого авто…
Світлана сиділа на стільчику – на кухні – повністю позбавлена дару рухатись. Всі її м’язи, немов були сковані. Руки й ноги не шевелились. Єдине, що вона зуміла зробити – це зателефонувати батькові. Більше нічого. Зараз вона відчувала себе без наручників прикутою до стільця. Але як зумів це зробити той чоловік?..
Чоловік у чорній масці з прорізами для очей – чорних, круглих та злих – підійшов до Свєти й поглянув їй у вічі.
- Прощай, красуне. – видавив він із себе, явно змінивши тембр голосу. Він повернувся спиною до дівчини й відкрив комфорки, пускаючи газ, який одразу своїм запахом в’ївся у очі дівчині. – Доки приїде твій батько, ти будеш напівмертва, а він тебе доб’є. – з люттю і задоволенням в голосі промовив чоловік й кинув ще одну, останню, фразу. – Memento morі…
Він розвернувся і зник з очей дівчини. Вона лише почула стукіт дверей, коли він виходив з квартири. Свєта хотіла була щось вигукнути, покликати когось на допомогу, або піднятись зі стільця, проте всі її намагання не переросли в жодну продуктивну дію.
Тепер вся надія була тільки на батька…
… Денис ще дужче натис на педаль газу. Уже сім хвилин він мчить до себе додому. Потрібно швидше. Інакше дочку не врятувати. Що взагалі коїться? Чому його діти так поводяться? Страшно було подумати, що за всі роки він врятував сотні самогубців, чужих йому, а своїх рідних врятувати не зуміє. На очі наверталися сльози та попри все він намагався боротися з внутрішнім болем.
Автівка мчала вулицями Києва і до дому Дениса Москаленка залишалась хвилина швидкісної їзди.
Денис раз-по-раз дивився на годинник. Час летів, неначе зболеволівший птах, що тікає від переслідувача. Зупинити хоча б на хвилинку його було не можливо.
Ось чорна автівка зупинилась біля будинку, в якому проживав Москаленко. Обшарпана дев’ятиповерхівка, стіни якої розфарбовані сучасними художниками – «балонними халамидниками». То десь напис: «Україна найкраща», а знизу: «Бандерівці живі», то агітаційні написи: «Симоненко – ти прав», хоча про що він був правий, ніхто не повідомляє, та й люди в недорозумінні.
Денис вискочив з автівки, навіть залишивши дверці відчиненими та вбіг до під’їзду будинку, вдарившись носом у потужний котячий запах та ледь не наступив на винуватця такого «приємного аромату». Лише почув невдоволений м’явкіт кота, що на своїй котячій мові посилав мати на адресу Москаленка, що вже зник з його поля зору.
Денис вибіг на сьомий поверх і подзвонив у двері, проте ніякого звуку за дверима не почув, хоча завше лагідну, спокійну музику дзвінка було чутно навіть сусідам. Дивно…
Денис голосно погрюкав у двері. Знову тиша.
- Та що ж це за …? – заходився був лаятись Денис, проте стримав себе від такого задоволення. – Зломати двері чи що?
Він дістав з кишені мобільного. Вирішив зателефонувати дочці, а потім вже вдаватися до більш радикальних мір.
Він набрав номер Свєти і чекав…
Світлана і досі сиділа на стільцю. Дихати ставало все важче і важче. Горло різало тисячі ножів, особливо коли вона ковтала слину. Очі сльозилися. Однак нічого змінити вона не могла. Відчуваючи себе зачарованою принцесою, вона лише чекала на принца, що зніме з неї закляття. Але, де ж той принц? Чи хоча б хтось… Де тато? Чому він не прийде їй на допомогу?
Дівчина намагалась мислити тверезо і перебороти скованість своїх м’язів, але їх неначе стисло судомою. Що з нею? Чому вона не може рухатись? Це поки-що залишалося таємницею…
Раптом задзвонив мобільник. Він почав вібрувати у кишені джинсових штанів Свєти. Цей звук, що пронісся всім тілом дівчини, вивів її з туману. Руки й ноги, неначе звільнились від кайданів. Стало так легко… Думати стало легше, проте газ робив свою справу і повільно вдушував свою жертву, як пітон здобич.
Телефон продовжував вібрувати. Дівчина витягла його з кишені. Телефонував батько.
- Татку, - промовила голосно дівчина. – я вдома. Я задихаюсь…
- Я тебе врятую, доню. Я біля дверей… Зараз…
- Ні!!! – вигукнула дівчина, широко розкривши очі. – Не роби цьог…
Денис чув останню фразу дівчини:
- Ні!!! Не роби цьог… - однак уже було пізно. Денис уже вибивав плечем двері…
Далі відбулося дещо, чого Денис не міг зрозуміти. Пролунав страшний вибух. Вибуховою хвилею Дениса відкинуло від дверей та вишвирнуло геть з квартири. Він на мить відчув себе тряпкою, котрою керує якась невідома їй енергія. Потім він стукнувся спиною об перила сходів. Пекуча біль пролетілась супершвидкою хвилею всім тілом і Москаленко втратив свідомість…
Пізніше, коли прийде до тями, він дізнається, що причиною вибуху став він сам. Дізнається, що вбив рідну доцю він сам. Йому пояснять, що вибивши двері, він потягнув мотузку, що була зав’язана міцним вузлом на ручці дверей і тягнулась до лівого кутка квартири, заломлювалась за вішалку та простягувалась через всю квартиру до кухні. Там вона кріпилась до кільця гранати… Потягнувши мотузку, Денис вирвав кільце і … Далі він уже знав… Граната вбила дівчину миттєво, а газ, що вибухнув водночас з нею, вишвирнув Дениса з квартири…
Денис провалив міссію – він не зумів врятувати своїх діток…
09.03.09 Розділ 6. Похорони
- Свєто!!! – розрізав своїм голосом добовий спокій у білій-білій, немов сніг, лікарняній палаті Денис. – Де ти, моє дитя? – у носа врізався різкий запах ліків, яким у палаті були промаркнуті навіть стіни. До горла підступила блювотина – Денис з дитинства не любив ні ліки, ні їхній запах. Він зробив відчайдушну спробу піднятися з ліжка, однак нічого більшого, ніж пукнути йому не вдалося. Дуже боліла спина, точніше нижня її частина, котру кличуть кобчиком. Вилітаючи стрілою з квартири за вибуховою хвилею та від синього вогню, він стукнувся кобчиком об перила, сильно забивши відросток. Доки Денис лежав все було нормально – біль полишала його, зате, коли тільки-но збирався стати на свої дві, біль безжальним кинжалом впивалась у його плоть і мучила нелюдськими тортурами.
- Лікарю… - вигукнув знову він впівголоса. Ніхто його не почув. Тоді він повторив спробу. – Лікарю! – уже голосніше прогорланив він. – Лікарю!! Лікарю!!!
- Що сталося? – забігла до палати медсестра, котра саме чергувала на поверсі. – Чому ви галасуєте?
- Де лікар? Покличте його, негайно!!! – Денис наморщив чоло і говорив дуже суворим тоном, неначе військовий – точно, виважено і так, що не оспориш.
Медсестра скривила незадоволену міну, проте вгнувши голову, як паршиве дитя, що вкоїло котрусь дурницю, пішла за лікарем.
За три хвилини той стояв над Денисом. Це був низькорослий чоловік зі смішним виразом обличчя. Складалось враження, що це не лікар, а Адольф Гітлер – його вусики були вибриті чотирикутником, що майорів під носом, неначе у горезвісного нациста. А на носі ще й висіли маленькі окуляри, що ось-ось повинні були злетіти і розбитися об підлогу, проте не відомо на чому, але вони трималися.
Денис ледве не засміявся, а потім ледь не промовив вголос думку: «Я ж лікаря кликав!», але жарт вийшов би зовсім гнилим, оскільки в голові Дениса зараз вирувало дещо страшніше. Набагато страшніше…
- Лікарю, - промовив, поки-що, спокійним голосом Денис. – Що з моєю Світланкою? І Микиткою?
- Ви про того хлопця, що привезли сьогодні зі страшними опіками?
- Так. – збуджено промовив Денис і зробив спробу піднятись, однак біль скувала всі його рухи і максимум, що йому вдалося – спертися на лікоть. – Що з ним.
Лікар ніяково вгнув голову. Говорити було важко…
- Нажаль… - в його горлі пересохло. Важко було говорити таке чоловіку, ще й такому, що сам лежить в лікарняному ліжку, та й уже втратив дитину… - Він помер. – вирвав із себе лікар. На його чолі проступив піт.
Денис закляк. Такого почути він не очікував. Раніше він не задумувався над тим, як це втрачати настільки рідних людей, а тепер ледве стримував себе, щоб не звалитись на підлогу і бити кулаками, бити й бити… Бити, доки не проб’є, покриту плиткою, підлогу і не дістане до того світу, щоб витягти звідти сина…
- Ваша дочка теж загинула. – вистрілив контрольний лікар.
… І дочка… - подумав Денис. – Сина і дочку… Дочку і сина… Любих… Моїх…
Денис стис скули так, що аж заскреготіли зуби, а емаль ледь витримувала, щоб не луснути.
- Я-к-к? – прогорланив він і розвалився на спину в ліжку. Руками він обхопив обличчя і почав стискати кулаки. Нігті впивалися в обличчя й утворювали ранки, з котрих виринала тепла кров… Денис болі не відчував… Фізичної болі він не відчував… А душа рвалась на клаптики. Здавалось, що серце лусне на мільйони малесеньких шматочків і полетить геть з цього жорстокого світу. І він був би радий такому повороту…
Чому вони? Чому вони? – запитував він себе подумки, а потім повернув голову до лікаря:
- Чому вони, а не я? – лікар похитав головою. – Це я заслужив смерті. Вони ні в чому не винні, вони ж іще діти.
- Розумієте… - хотів був заспокоїти чоловіка лікар, але марно. Той одразу його перебив.
- Ні, лікарю, не розумію. Я не розумію жорстокості Бога… Не розумію, хоч убийте…
Денис повернувся на лівий бік, спиною до лікаря. Бачити не хотілося нікого. Взагалі нікого, навіть… Ні!!! Навіть її. На очах проступили сльози. Хоч клявся колись зі своїми друзяками із двору, що ніколи не пустить сльозу, тепер він заплакав. І не просто, а гірко. Настільки гірко, що все нутро хотіло вирватись з полону тіла. Ридаючи, він заливав слізьми подушку лікарняної палати, лише раз-по-раз хлипаючи. Волів би задушитись слізьми, аби тільки не жити далі…
В лікарні довелося лежати два дні. Кобчик і досі болів, проте тепер Денис міг піднятись з ліжка, щоправда за допомогою медсестри. Ходив до туалету теж з нею, іноді, навіть, жартуючи запитував, чи не потримає вона йому? Дівчина спочатку почервоніла від сорому, потім побіліла, а ще згодом і позеленіла від люті. Однак Денис вчасно додавав – «Двері. Потримаєте мені двері? Щоб ніхто не увійшов». Жарт проходив на «ура». Хоча розуміла його лише одна медсестра, а та, що чергувала вночі, була трішки приторможеною, тому до неї все доходило «о-о-ч-е-н-ь медленно». Через це жартував він лише з однією. Ці жарти були маскою на його душі. Адже хотілося плакати, а сміх розганяв сльози. Однак щоночі сльози наверталися на очі, а думки летіли геть з цієї білої, немов Антарктида, палати і були поруч з дітьми, що весело гукають його – син пограти з ним в м’яча, а дочка – просто поспілкуватись з нею. І він встигає виділити час обом…
Не рідко задумувався над словами сина… Останніми словами в його житті: «Ти завжди виділяв нам мало часу».
- Можливо я й справді замало спілкувався з ними? – запитував він завше у себе. Виходить, що він вбив своїх дітей власною неувагою? Однак і тут винний не він. Якби ж він сидів з дітьми весь час, то довелось би голодувати і жити десь на смітнику. А хотілось же жити з комфортом, щоб не бідувати.
За два дні ув’язнення в лікарні, Денис зумів вимолити у лікаря право піти геть з лікарні, оскільки в цей день повинні були ховати дітей. Сьогодні його діти зникнуть з лиця земного і відійдуть повністю у царство мертвих. Якщо він не побачить своїх дітей перед тим, як їх опустять на дно ями висотою в два метри. Це бачити найстрашніше та болісно, однак він себе не пробачить, якщо не буде там…
Його відпустили. Навіть дали костилі. Денис уже трішки навчився за їхньою допомогою пересуватися, але це було дуже не просто. Так він дошкутильгав до таксі, а те його відвезло прямо до кладовища.
За час, доки Денис був в лікарні, Віка його ні разу не відвідала. Вона, навіть, не цікавилась у лікаря, як її чоловік. Всі її думки вирували навколо похорону своїх діток… Мертвих діток…
Таксі зупинилось біля входу на кладовище і Денис через затемнене віконце дверцят видивився вдалечині десяток людей, котрі всі були зодягенені в чорне, плакали та хрестились. В центрі утвореного ними кола лежало дві труни, закриті надгробними кришками. Тіла навіть не показували людям…
Денис не стримав сльозу… Він навіть уявити не міг, як себе почуває Віка. На ній, либонь, обличчя не зосталось.
Денис вибрався з автівки та пошкутильгав до скупчення невеликої маси людей в чорному, котрі нагадували якийсь затаємничений орден, що виконує певний сакральний ритуал. Наближаючись все ближче і ближче, у Дениса починали трястись руки, потім ноги, а згодом і все тіло піддалося нервовому трясу. Ставало погано. Небо завертілось над ним, а потім страшною, смертельною, лавиною звалилося йому на голову. В чоах помутніло…
Секунда і все!!! Стало краще. Він продовжив шкутильгати. Ось він і прийшов. Віка помітила його, проте назустріч не йде. Денис її розуміє. Вона звинувачує, як і він сам, його у смерті дітей. Абож просто їй боляче…
Він дошкутильгав до неї і зупинився, опустивши важкий погляд на труну. Під її кришкою лежить людина, котра тільки три дні до цього горіла життям, котра декілька разів за свої півтора десятки років ледь не зустрічалась зі смертю, але щось її рятувало. І для чого? Для того, щоб померти у більш дурніший спосіб? Дивна річ ця смерть. Та й життя якесь мінливе – сьогодні ти щасливий, зараз радісний, а через секунди ти вже плачеш і давишся горем…
Синочок і дочечка… - подумав Денис і не стримав сльози. Його очі почервоніли. – Вибачте, що я не врятував вас…
Він рятував тисячі, не рятував вдвічі менше, однак бачити смерть когось іншого – це одне, а смерть близького, свого чада – це страшніше, моторошніше, огидливіше…
Так страшно, моторошно і огидно йому було лише один раз до цього моменту. Тоді він був молодим психологом, що тільки-но здобув диплом і же врятував двох від спроби самогубства. Тоді окрилений вдачою, він повністю віддався порятунку життів чужих людей…
Денис сидів за барною стійкою популярної серед студентів пивнушки і розповідав симпатичній білокурій шалунці історії про те, як він врятував від смерті одного божевільного, що хотів себе спалити посеред площі у місті.
- Я підбіг до нього і бачу, що він тримає в руці запальничку. А вона горить. Синє полум’я здуває вбік вітер. Думаю: «Все згорить і слова сказати не встигне». – Денис уважно дивився в очі дівчини, маючи на меті звести її з розуму своїми розповідями. І у нього поки-що все виходило. – Але тут зненацька подув сильний вітер і вогонь в запальничці втух, а знову привести її до палаючого стану чоловіку не вдалося, бо я та ще два мужика навалились на нього і все…
Денис дивився на дівчину, що солодко посміхалась йому.
- Та ти герой. – грайливо промовила вона, закусивши нижню губу. Денис відчув, як тілом пробіглась хвиля збудження. Добре було б відмітити здобуття диплому та порятунок людини гарним, запальним сексом. Та цьому не судилося відбутися. У самий пікантний момент пролунав дзвінок мобільного. Денис відповів. Телефонував Влад Максаров. Він благав Дениса приїхати до нього і врятувати жінку, котра стоїть на краєчку даху будинку, де колись стояв і сам Денис, а Влад його врятував. Проклятий будинок…
Денис кинув слухавку і, нічого не пояснюючи прекрасній білявці, подався на порятунок вже більш-менш рідної йому душі – матері дівчини, за якої він ледь не загинув, та жінки його рятівника.
Герой… - крутилося в його голові. Так герой… Проте він не розповідав нікому, що через два дні після того, як того чоловіка силою змусили залишитись жити, він повісився у власній квартирі – тихо і беззвучно… З цього Денис взяв урок, що нікого змушувати жити не потрібно, навіть, суворо заборонив собі це робити, бо це не інакше ніж відтягування смерті на потім. Це не порятунок від смерті, а лише затягнення життя на дуже короткий термін.
За десять хвилин Денис уже був біля будинку, на котрому стояла жінка років тридцяти. Біляве, хвилясте волосся звивалось вітром-халамидником на її плечах. Вона розвела руки в сторони, неначе чекала пришестя янгола…
Денис відкрив рота, дивлячись на жінку. Важче рятувати людину, котру дуже добре знаєш. Відповідальність більша. Страшно трішки… В горлі Дениса одразу посохло і слина вже не виділялась. Чому саме зараз, він не міг пояснити.
За 60 секунд він стояв у трьох метрах від жінки і вмовляв її не стрибати. Нікого, окрім жінки і його, на даху не було. Жінка голосно розридалась.
- Я хочу жити… - захлипала вона, однак не сходила з краєчку даху. – Я хочу жити, але не так, як живу зараз…
- Якщо ви не хочете померати, то зійдіть до мене і ми вирішимо вашу проблему, пані Олено. – невпевнено якось говорив Денис, простягуючи руки вперед, втішаючи себе тією думкою, що Олена піддасться бажанню жити та зійде з даху… Тільки сюди, до нього, а не туди, до смерті в обійми.
Олена похитала головою.
- Нічого ми не змінимо. Я вже тисячі разів говорила, що залишу його і дві тисячі робила це. Він молив мене пробачити, а потім знову робив те ж саме.
- Ви про що, пані Олено? – не розумів до чого веде жіночка.
- Я про свого чоловіка. Він знущається з мене. Уявив, що я його рабиня і лупцює, як Сидір козу, при цьому обзиває образливими словами. Розумієш, Денисе, слова б’ють сильніше, ніж кулаки, вони дістають до самого серця. Спочатку він бив мене, коли налигається, мов свиня, а потім почав робити це регулярно. – Олена втерла сльозу, що швидко мчала до куточків губ. – Я не хочу так жити. Я для нього – річ, котрою можна кидатись, закривати всі дірки, витирати багнюку. Чому він з мене знущається? Чому взагалі жінки страждають від чоловіків? Чим ми таке заслужили?
- Можливо чоловіки просто бояться вашої внутрішньої, духовної сили, вашої мудрості та емоційності й мстяться завдяки єдиній своїй силі, що притаманна їм – фізичній. Ви ж сильніші за нього, киньте його та й діло з кінцем. Для чого картати себе, а тим паче померати. Заради кого? Заради нього, вашого ката? Будьте сильніші… - Денис простягнув руку і зробив крок назустріч Олені. Вона неначе теж зробила крок вперед, але… О, Боже… Денис від неочікуваного повороту, аж відкрив рота і завмер. Олена різко повернулась до нього спиною і, розставивши руки сторони, немов птаха, кинулась в політ. Однак він продовжувався коротку мить, всього декілька секунд і життя пташки обірвалося…
Денис боявся поглянути вниз і побачити розпростерте тіло Олени на асфальті, над яким нависнуть лікарі. Він вперше не зумів врятувати людину. Як боляче, коли ти нічого не можеш вдіяти…
Після цього, Денис щоразу рятуючи самогубців від смерті, згадує білокуру жіночку, що розставивши руки, як крила, подається у політ до Вічності…
Відносини з Владом Максаровим трішки погіршились. Напруження між ними було через смерть жінки – Денис звинувачував у смерті Влада, котрий знущався з жінки, а Влад – був злий на те, що психологу не вдалося врятувати його жінку. Проте через деякий час вони знову подружились і завше допомагали одне одному…
Вивів Дениса із спогадів минулого хлопчина, що нав’язливо тріпав його за рукав смокінга.
- Дядю. – гукав він до забутого в минулому Дениса Москаленка. – Дядю, це Вам. – хлопчик тримав у руці чорний конверт. Денис повернувся до хлопчика і взяв конверт. Не встиг він зафіксувати конверт в руці, як хлопчина зник, немов під землю провалився.
Денис нервовими рухами відкрив конверт. На нього майже ніхто не звертав увагу, а батюшка продовжував оспівувати померлих. Віка плакала, припавши до трун. Інші хрестились, моливши Бога про прийняття двох молодих душ до раю.
Денис витяг з конверта десяток цифрових знімків. На кожному із них внизу висвітлювались дати зйомки. Денис поглянув на одне фото, потім на інше, потім на ще одне, з кожним разом все більш нервово змінюючи фотку за фоткою. Страшно було дивитись. Спочатку смерть сина і дочки, а тепер ще й це…
Зрада… - вертілося у нього в голові. – Зрада…
Він не вірив своїм очам. Невже зараз? Чому саме зараз?
Він ще раз почав переглядати фото. На першому знімку, що датувався 7 травня 2009 року, Денис бачив свою жінку з якимось чорноволосим мачо, що йшов осторонь неї і ніжно усміхався. Віка теж виглядала веселою. Далі Денис перейшов до другого знімку, від 24 червня 2009 року. Віка уже крокувала набережною Києва, як зумів вгледіти Денис, лагідно та міцно тримаючи свою руку в мужній долоні «мачо». Далі ще одне фото, уже від 21 липня, - це шість днів тому. На знімку уже не було помітно наївних поглядів та усмішок, тепер Денис бачив перед собою знімки відвертого порнографічного характеру, де мачо видавав на Віці, немов вершник на необ’їздженій кобилі.
Лють вселилася у всі куточки мозку Дениса і відключила раціональне мислення. Тепер на Віку дивитись було мерзко. Блювати хотілось… Зрада…
Однак стримати себе все-таки вдалося і Денис запхав знімки до конверту та підійшов ближче до жінки, котра голосно ридала, ледь не втрачаючи свідомості. Денис обійняв її. Зрада зрадою, а вона страждає більше, аніж він за свої роги…
Після похорон Денис поїхав до Влада Максарова і домовився, щоб той прийняв до себе на декілька днів пожити Віку, оскільки квартира повністю згоріла. Влад погодився, а Денис поїхав до свого офісу. Спатиме він сьогодні там.
