Тяга до мандрів в мене з дитинства. В дитинстві я любила мандрувати стежкою в гори, що простягались навкруг.
Бабусю зі мною в гори вже не пускали. Після злощасного випадку, коли бабуся залізла на горбик і злізала звідти, як на мене, дуже повільно, мене знайшли вже на іншій території.
Подорожувати я не боялась. Коли незнайомі люди в процесі подорожі питали мене, як мене звати, я відповідала :
- Знаю, але не скажу. І не питайте більше.
А після випадку з хлопчиком, який хотів зі мною познайомитись, але я взяла в руки камінь, мої рідні були за мене відносно спокійні.
Потім ми з подружками мандрували в гори, з студентами в Херсон на кавуни і так далі.
Італія приваблювала мене своїми святими місцями та краєвидами, тож, коли мені повезло, і я попала на гарячу путівку, не задумувалась ні хвилини. Про гарний відпочинок в Італії я прочитала в “Газеті по-українськи”. Насилу переконавши сім’ю в крайній необхідності для мене відвідати Італію я вирушила в мандри.
В останню мить я купила українсько – італійський розмовник, і, надіючись ще на свої знання латинської вирушила в дорогу.
Та турне по Італіі , як і завжди, не було абсолютно продумане.
Виявилось, що в Пізу ми чомусь не попадаємо, а треба було згаяти півдня на шопінг в Флоренції. Який шопінг ? Фінанси для шопінгу не входили в мій бюджет, а от Пізу я побачити хотіла.
Решта туристів мирно розбрелися околицями Флоренції в пошуках піци або сувенірів, залишилось тільки нас троє. Двоє дівчат – сестер теж хотіли в Пізу. На мою біду, мій фотоапарат розрядився, я тому я мусила шукати з ними консенсусу.
- Їдем до Пізи ! сказала я. Маршрут я знаю, карту з інету скачала. Словник розмовний в мене з собою. Ви маєте фотоапарат, в готелі фотки мені скинете.
Боязкі сестри радісно закивали.
- Я ще знаю англійську – сказала одна.
І ми пішли шукати у Флоренції вокзал. Як не дивно, по моїй мапі ми його знайшли. Я витягла свій словник, знайшла там відповідний абзац і на чистій італійській запитала типічного італьянос, як проїхати до Пізи.
Італієць втішився безмірно і став оповідати… Ви колись бачили італійські фільми без перекладу? Ну от, приблизно те саме я й почула.
Нарешті італієць зауважив, що мої знання його рідної мови не безмежні і показав пальцем на касу.
В касі я словник вже не відкривала, тому що англомовна сестра без всяких перешкод порозумілась з касиркою англійською.
Проїзд комфортабельним транспортом – і ми вже в Пізі ! Попереду нас чекала Пізанська вежа. ЇЇ було добре видно звідусіль, тож заблудитись ми не мали змоги.
Нафотографувавшись в падаючому стані біля падаючого об’єкту , ми накупили падаючих чашок, та інших сувенірів і поспішили назад. Нам ще треба було добратись в готель у Флоренції.
В поїзд ми теж попали без проблем. Мій словник мирно лежав собі на споді сумки, виручала всюди англомовна сестра.
Ми стояли в тамбурі і чекали своєї зупинки. Раз – і ми вже на пероні. Але що таке? Це не наш вокзал. Добре, що ми були спостережливі. Дельта-Флоренс.? Якесь передмістя. В останній момент ми заскакуємо назад і невимушено усміхаємось ошелешеним спостерігачам в поїзді.
Знов зупинка. Ми на перон. Що таке? Знов не наш вокзал. Навчені швидко заскакувати, ми ще раз повторили цю процедуру і на третій раз щасливо добралися Флоренції.
Щасливі, ми чекали на автобус 10 хвилин. Коли час чекання збільшився до півгодини і ми, серед жартів і реготу нарешті помітили, що ніякі автобуси не їдуть, щось занервували.
- Що сталося? – запитала англомовна в таксиста.
- Страйк - відповів той . Автобуси сьогодні не будуть їхати.
- А завтра? – запитала та.
- А хто його знає – сказав таксист і пішов собі в магазин.
Таксі також їхали не всі і до них була довжелезна черга. Коли підійшла наша, до нас без черги під’їхав незнайомий лімузин. В ньому сиділа клоунеса , в салоні були шарики та ще якась мішура. Ми вже сіли туди , як раптом мені стало страшно невідомо - чому.
- Вилазьте швидко ! – скомандувала я. Ми вискочили, чуть не порозбивавши собі голови, клоунеса спочатку ще припрошувала, а потім від’їхала від стоянки в невідомому напрямі.
Ми сіли в звичайне таксі і доїхали – таки в готель на радість нашому, ледве передчасно не посивілому гідові, який спеціально чекав нас в холі готелю.
На наступний день мала бути подорож до Риму.
- Э ні, подумала я. Досить мені губитися. Куплю навушники, що пропонував гід і точно нікуди не дінусь. В навушниках буду слухати лекцію, а паралельно роздивлятимусь навкруг.
Спочатку все так і було. Колізей, розвалені терми, пам’ятник Цезарю… Аж раптом я помітила, що вже не чую в навушниках заколисувального м’явчання екскурсовода.
Що таке? Я поспішила в одну сторону, в другу. Наших нема.
Де вже подівались?
Я залишилась на площі , де було чимало пам’яток старовини і панно на стіні, але вони мене зараз чомусь не хвилювали.
Обійшовши ту площу десь разів зо п’ять, я привернула увагу красивого італійця, що збирався зі мною заговорити.
Що цікаво, приїхавши в Італію, красивих жінок я не бачила та й гарний італієць був там рідкісний. Чи то я така перебірлива.
Так от, мій мачо був по українських мірках нормальний. Середнього росту, темноволосий. Він підійшов до мене, і ми почали діалог, якщо його можна було так назвати.
Мій італієць ще трохи знав англійську, я ж знала трохи французьку, трохи англійську і латинську. Крім того ми, як справжні поліглоти, допомагали собі мімікою.
Мій італьянос зрозумів, що я загубилась, і запевняв мене, що за мною зараз повернуться, а зараз пропонував мені перекусити в ближчому ресторанчику. Я ж пропонувала ще погуляти, шукаючи своїх. Моє біляве волосся і променад площею почали привертати увагу, тож з ухажором було безпечніше.
Італьянос ще чомусь почав показувати мені свою машину, напевно, щоб я побачила, який він багатий. Потім він запропонував мені в неї сісти, покататись чи що.
Але я твердо вирішила чекати своїх.
Тоді він чомусь поліз цілуватись. Це теж не входило в мої плани, тому я марно намагалась привернути його до розгляду пам’яток старовини.
І тут я побачила нашого замиленого гіда, що біг, і шукав когось. Облишивши мого залицяльника, я побігла до нього.
Було жарко, і гід не посивів, тільки був весь мокрий. Я показувала йому на мого знайомого, гід полегшено зітхав і тримав мене за руку. Ми купили собі по морозиву і побігли доганяти свою групу, яка була вже біля знаменитого фонтану.
Побачивши, скільки там людей я зраділа, що загубилась не там. Я думала – то якийсь маленький фонтанчик, а то споруда, висотою в трьохповерховий будинок. Є в мене звідти знаменита фотка, де я стою щаслива, їм морозиво, збоку попав в кадр такий же щасливий гід .
І відтоді він чомусь причепився до мене, не відходив ні на крок. Звати було його Олегом. Він фотографував мене, сам зі мною фотографувався, зремонтував мій фотоапарат, скидав мені фотки на диск, на заздрість оточуючим.
Словом, такого доброго гіда я ще не бачила. Не бачачи мене, він метляв головою в різні боки, потім знаходив і ставав рядом або брав під руку.
Тому на цьому, крім екскурсійної програми, мої мандри Італією, на жаль, закінчились.
Гід, крім того, вертаючись, попросив водіїв зробити крюк, і зупинився, передаючи мене з рук в руки чоловікові.
Я ще не розповіла про красиву Венецію, Мілан і Ватикан.
Але про це наступним разом.
