Християнство має два радісних свята - Різдво і Воскресіння. Різдво, це справжня ейфорія. Новонароджений Ісус, - лише програма майбутнього християнства. Як любимо ми маленького Ісуса, скільки маємо різноманітних ікон із Його зображенням! Скільки зображень вертепу! Сотні Різдвяних колядок у яких славимо народженого Месію! Ми так само радо вітаємо програми улюблених партій, президентів і окремих урядовців.
Воскресіння ніби теж радісне свято. Та тут народний геній виявився скупим. Пісенна палітра аж надто скромна, образотворча - теж. Річ у тому, що у Воскресінні цю програму треба виконувати, а це важко, потребує чималих наших жертв, зусиль. Нажаль, тут Церква зіграла із прихожанами в піддавки. Замість каяття, яке зобов’язує, аби людина йшла туди, де згрішила, і по можливості загладжувала вину - формальна сповідь і відпущення гріхів. Кожен відчуває, що це несерйозно, що щось тут не так. Тому й немає ейфорії і справжнього відчуття свята. Душа людини - християнка. Вона відчуває, що відповідати: ”Воістину Воскрес!” поки людина не пройшла свою Голгофу, не пронесла свого хреста, не можна. Без цього немає Воскресіння.
