Вже кілька днів прокидаюсь без радості, гейби із заблуді страшної вилажу. А перед очима календар, автоматично віддер, зіжмакав ту непотріб - день вчорашній, аж вздрів дзьобину птаха довгу і покручену. То кому голову скрутив? Бузьку?
- Осінь йде. Бузькі видлетіли, домашнім кинув. Марильку ніби вітер з ліжка зірвав:
- А Штефурко? Він теж відлетів?
- Штефурко… Відлетів… Щем гіркий за горло нараз ухопив, тільки видусити й міг:
- Не знаю доню, не знаю…
Мчав перестрибом через калюжі, промоклий до нитки, в дірчатих сандалях і кляв себе в серцях, що повірив уранці чистому небу і грайливому сонечку, їм можна вірити, лише не у Львові. Дощ порвав усі погамівки, припустився ще дужчий, та на щастя рятівна моя брама була недалеко.
- В обійстя йдеш, то ноги витирай, бо ж не до стайні…
Рвучко повернувся від несподіванки на голос. При брамі на ослінчику сидів дідок і мружив невдоволено очиці. Відгризнувся:
- Може ще й мешти перед порогом скинути?
Глипнув спокійно з під кошлатих брів, винувато-здивовано мовивши:
- Не злись, чоловічку, нащо то? Не злись… Ото був сусіда у мене, Дмитро Прудихвіст, то все такий злий, як пес, гарчав на всіх, і зубами з люті скреготав, аж допуки із зубів тих самі пняки не лишилися, а із рота, як із стайні заносило, що кожен від нього голову сторонив. Ходив, як прокаженій, але недовго находився, - гмер незадовго неборака, від злості гмер, бо чого би мав жити?..
- То вже все? Виговорились до останку? - запитав ледь тамуючи злість, бо стояв під дощем як дурень вислуховуючи теревені архаїчного старця, який не знать і відкіля тут уродився. Дідок не вичув, а може не схотів зауважити мого тону, - провадив далі…
- Не можу я чоловічку до кінця виговоритися, все до останку виповісти. Бож як так до останку?.. Навіть олівця доостанку не спишеш, а ти кажеш, до останку… Багато маю ще сказати… Але ти йди, йди, бо ще застигнеш і буду тебе на совісті мати…
Пішов до справ своїх звичних, що відразу й не збагнув, що свій настрій сльотавий десь там, на порозі залишив.
Зустрілись наступного дня. Підійшов першим, хотів якось делікатно вибачитись, але зла на мене старий не тримав. Кликати казав себе Штефурком, бо так його мати нарекла і ціле життя у селі Штефурком прожив, то тепер з якої рації якось по-іншщму мали б кликати?.. - міркував. А що я нікуди не поспішав, то заходився розповідати свою історію:
- Стягнув мене син з села рідного, Бабинопілля мого. Бо, що каже дєдю самі там будете як пуга сидіти? Ото хижу, та що було коло хижі розпродав, а мене сюди, як на покуту. Перші дні місця си не міг знайти, де й приткнутись не знав, слово перекинути з ким. Отак цілими днями никав, як та сновида, та чужим людям на свою долю скаржився, просив за яку роботу для себе. Та ніхто й слухати не хотів,- ніде й для молодих роботи нема, а ви вже старі дідуню, своє відпрацювали. Ну то й що, що старий? Але рухаюся, ходжу як годинник, то він хоч годину показує, а я що? Чей не поламага. А без роботи чоловік ниціє, силу тратить… І таки знайшлася добра душа - домоуправитель наш:
- Роботи просите? А скільки вам літ, дідуню, - запитує. Злякся я літ своїх, але мусив чоловікові правду сказати. А скільки? Восьмий десяток людям в очі дивлюся, а ще не надивився…
Не зважив на роки, до діла пристроїв, двірником зробив, аби ціле життя свіжий хліб мав, - добрий чоловік. Тепло велике виповняло старого, роздувало жарини його очей.
- То тепер я знову чоловік, знову газда. Господарку маю, обов’язки, клопоти. То велика справа при ділі бути. І люди до мене відразу по - генчому відноситись стали. То було йдуть і навіть не дивляться на старого, і “доброго ранку” зашкодують, аж прикро мені було, - очей рій, а всі від мене летять. А як при ділі став, то й на ім’я взнали, вітаються слово зичливе мовлять. І всі добрі такі, сердешні людойки, мой - мой , гріха маю, що колись був собі їх не вподобав.
- А за що ж все таки не вподобали?
- Дивні якісь. Гейби нехристи. Прости Господи! Ми у селі кожного нового чоловіка зауважимо. Хто і звідки розпитаємо. Чогось таки Господь його сюди привів, мо акурат до мене. А вони крізь мене дивляться, якби й нема мене. Чи змалечку до церкви не ходили, чи мами їх перед вівтар не ставили, чи священник їх кадилом не обкаджував, як кожну ікону, як все святе в церкві? Як не втямили, що кожна людина - подоба Божа, та ж ікона. То як так не бачити?
- В місті он скільки людей діду! З усіма не привітаєшся…
- Так то воно так, але коли з ким вже очима зустрівся, як не привітатись? Або коли я ото коло твоєї брами сиджу, а ти мене не видиш…
Старий дуже спокійно, а головне без тіні докору відкривав таку очевидну істину, що задумався, а й справді, скільки то людей побіля брам сідять із вікон заглядають, а я намагаюсь не зустрітись із ними очима, якби нарочито демонструю, що немаю до них жодного діла, що й не існують вони для мене…але ж тоді, як каже Штефурко, і я «нехрист».
Зі Штефурком прийшли в наш дім птахи. Прокидаюсь якось, хтось молотить під вікном дрібно-дрібно, часто-часто. Глип, а то синички видзьобують пшоно з підвіконника. Уперше побачив їх так зблизька - в декількох сантиметрах, на рівні очей. Гукнув Марильку, - зачудувалась, втішилась маленька (завжди просила завести «щось живе», бодай пташку, та у відповідь чула, що й «для себе» нема місця…)
- То хто ж їх до нас запросив, таточку?
Відповідь в образі Штефурка із банкою пшона бовваніла біля старого каштану і цвіла до нас лагідними очицями.
Навесні Штефурко оживав. Починав, як казав, полонинку садити. Скопував, здобрював свою земельку, отой скравок, отой клаптик, отой метр землі, що тротуар від бруківки ділить, огороджував од собак «чиста напасть», «гидотні пакостники» - інакше їх не величав, при чому годі було збагнути, відносилось це до псів, чи до їхніх господарів…
- Для мешканців, чи для свого благодійника домоправителя так стараєтесь, - допитувався.
- Землі мені шкода. Її тут в місті треба відвойовувати, бо усі гейби заповзялися усю землю під камінь чи асфальт позаховувати, а що не встигли, то кляті гунцвоти - псюри своїми лабищами видирають. Йде чоловік і всюди тільки камінь і камінь, що нема де й оку спочити, притриматись, а так травицю узрить, на квітці око спиниться, все ж розрадніше якось…
- Я для людей ніц не роблю. Так мене ще ненька навчила, Царство їй Небесне, нас в родині дванадцятеро було, особливо дошкуляло мені за меншенькими прибирати,- бунтувався. Ото якось мама підкликали мене в куток, до образів:
- Бог мені тебе дав, твоїх братчиків і сестричок.
- Ти Богу вдячний, що ти є? - питає. Вдячний, - кажу… Ото все й роби для Бога, бо тут, на землі усе Боже.
- Я й роблю, а ви, як діти малі без розуміння: один для друго щось робите, а не хочете, і лютуєте. Я ж із тим спокій маю, усе для Бога роблю, і до людей жодних претенсій не маю, і віддяки від них не чекаю…
А для закоханих висаджував Штефурко на своєму скравку землі папороть. До них в нього особливе відношення, «сентимента», як казав, має. Любив і розповідати про них:
- Вони, закохані, цікавий такий знаєте нарід, усе то їм більше до вподоби запівніч, аж під ранок валендатись, коли саме робота… Ото прийдуть, стануть в брамі, то часами вийти маю, тротуар підмести, а не можу, завадити боюсь. А вони як тільки залишаться наодинці мовчать, гейби води до рота набрали. Ніби то кохання мову їм виднімає. Тихо так, що не знаєш, є ще, чи вже пішли. Відкрию двері, стоять і глипають на мене, гейби я не знати в чім їм перешкодив, не знати яку таємницю вгледів… А мо й не брешуть люди, що любов то найбільша таїна і щоб зберегти її, треба мовчати…
Так думає. А тітка Грунік, - сусідка з-за стіни, зажартувала, що не дарма Штефурко ту папороть висаджує, сам ще виглядає її квіту...
Повесні, як безперестанку струменів дощ, всідався при брамі на своїм ослоні, вкладав на гостре коліно ліву із синім жмутком жил руку, праву встромляв у сиві пишні вуса і сидів мовчки, довго. Ні пари з вуст. Вже й дивувалися часами діти й дорослі (він приятелював зо всіма і усіх однаково серйозно потрактовував): - про що то можна думати всеньку днину дідові старому. Діти по - своєму тлумачили:
- Видно таки щось потаємне знає…
Коли запитав його про ту тяжку думу,- скривився:
- Е… чоловічку про що то є говорити. Пусті і не придатні до справи думки:
- У селі весняний дощ в радість, а тут такі гойні хмари його як сльози виплакують.
Із смутком проводив очима брудні потоки, що вже ніколи не наситять, не напоять спраглу землю. Від того мав гризоту і хоча знав, що нічого не зарадиш, лютував, злився затято, по-селянськи.
- Дивуюсь вам, Штефурко, он скільки в місті живете, а думки все про село, та про село…
- А скільки б не жив, тут я тільки видимість одна. Як тіло без душі. Бо душу мою не припнеш як пса коло буди в тому місті. Душа моя там, на полях гуляє, по моїх полонинах…
Але злився Штефурко хіба тільки на дощ, а так ходив всенькі дні усміхнений, осяйний. Жив у радість. Мав її як виходив зпозаранку найперший (бо хіба то старих людей сон тримається?), тай звичка господарська, газдівська, і починав до порядку обійстя приводити, щось потехеньки собі мугикаючи. Якось зупинив мене як повертався після ранішньогї пробіжки:
- Поглянь, ну що тут скажеш на ту бандицьку пару?
Крутнув головою, але не побачив нікого. Штефурко сміявся у вуса:
- Не видиш, а вони тут вже котрий день батярують.
- Та хто ж такий діду?
- Та осінь… з розбишакою туманом. То він гунцвот позахоплює на вулицях наші красні кралі - золоті тополі, прикриє їх своїм білим плащем і і вони впарі за ніч обдирають їх до нитки. А тепер гляди, трясуться бідачки від холоду тай сорому, нагі ж бо…Але хіба то злодії? Хуліганерія, гунцвоти! Зірвуть одіж, побавляться, пірвуть, понищать і кинуть. А я знов роботу маю - прибирати за ними…
Був наш Штефурко поет. Тільки він про те й гадки не мав. Був поетом по житті. Треба було б за ним записувати, то хибна думка, що фолькльор це обов»язково щось давнє, архаїчне. Скільки тих Штефуркових байочок моя Марилька додому принесла, як зрештою й оте чудернацьке ймення. Вона, Мартуся, і жила Мартусею, аж поки не прийшов у наш дім Штефурко, нагадала йому якусь Марильку. «Будеш мені Марилькою», - сказав. - Мені на старість до нових імен годі звикати. А потім нове ім'я так їй сподобалось, що на своє власне вперто не відгукалась. Із Штефурком хіба найбільше й спілкувалась, найпершою його приятелькою стала, насправді. У Штефурка усе насправді, він ніби й не розрізняв людей по віку чи по статусу, ці поняття були ніби й не для нього, а тому діти крутились побіля нього цілими роями, ходили за ним, як телята за коровою і все цвірінькали мов ті голодні гороб'ята:
- Дідуньку, розкажіть нам казочку, ходіть з нами у тепло, а то сидите тут на холоді, застудитесь.
- Не застужуся. Он видите, дерева скидають на зиму сорочки і стоять собі, засмагають до сонця, то чом би я мав мерзнути?
- Але ж ви не дерево…
-Йой любойки мої, звичайно я не дерево, але від дерева ой як багато чого можна навчитись.
- Чого б то, цікаво?
- Та всього. Дерева, не шукають собі вигідного місця під сонцем, служать людям усім своїм життям: то вони виробляють те повітря яким ми з вами дихаємо, служать нам затінком у спеку, віддають нам всі свої плоди, а коли старіють, чи нам потрібна деревина,- віддають своє життя, без слова супротиву. Дерева, - вони святі. І пошанівок до них такий повинен бути…
Усе життя Штефурка пов'язане було з Карпатами, з лісом, тому його оповідки, чи як діти їх нарікали «казочки», стосувались більше птаства та дерев: то розкаже дітям про березу, яка не хотіла стати віником, про чепуруху ялинку, яка так пнулась напоказ, так виставляла свою красу, так просилась аби забрали її з того зимного дикого лісу, до якого, як їй здавалось, вона так не пасувала. І сталось. Господь виконує бажання не тільки наші, людські, а й всього свого творіння… Забрали її з лісу якраз під свята, під Новий рік, прибрали в дивні шати, як тоту наречену і була вона в центрі уваги і усі її подивляли, і усім була на втіху. Лиш недовгою було тота радість. Ондечки, спозирайте, на смітнику з такими ж кралями, як сама, що лісу не тримались... І навіть на розпал нікому не здасться, бо не палять в місті патиками…
Так пасе Штефурко череду днів і не розгублює їх по старості, я ак той справний вакар заганяє їх у кошари пам'яті. А увечері, як покінчить роботу, тоді задоволений закурить, не закурить, а хату обкадить, як каже тітка Грунік, бо такий справді Штефурчин самосад запашний, мов ладан. І курить він не так, як інші - носить перед себе хмарку диму, мо Владика у празник ступає… Але того ритуалу дасться доглянути не кожному, вважає то куріння своїм гріхом і на показ не виставляє, діти ті навіть і не здогадуються про той Штефурків гріх, дбає аби не будо злого прикладу, аби не згіршились…
Йшлося до весни. Тільки чогось не оживав, як завжди старий - по днях втрачав на тілі, горбився і ніби меншав, вростав в землю. Моя Марилька не давала йому спокою:
- Йой дідуню, а що то ви так худнете, що такий маленький робитися?
- Так треба доню. Мушу леготний бути. Бузька свого чекаю.
- Якого бузька?
- Свого, того, що приніс м'я на землю і назад мусить забрати…
А тітці Грунчисі виповів, що мізеріє, бо цілий хоче до неба піти. Те «святотацтво» так чогось її знервувало, що почала клясти, і просити Бога, аби скорше йому того писка втулив, аби йому там в пеклі, куди він неодмінно потрапить, чорти голодного рибою з востяками кормили. Вже й сам шкодував, що таке втяв. Але в неділю перед Службою Божою таки прийшла з перепросинами.
- Можете добродійко з того не сповідатися, Господь тих наших дурних слів і не слухає. У нього з нами генчий зв'язок - через серце, Як в серці того всього зла не тримаєте, то й гріха нема.
Нещодавно отримав Штефурко листа, що само по собі було вже явищем незвичним. Від того часу ще більше зник і почав замислюватись, засумував.
- Що з вами, дідуню,- допитувались.
- Вістка м'я прийшла,- стрий Семен порер. Видко й мені недовго світом нудити, бо небіжчик всеньке життя у всьому хотів мене перейти, попереду бути. Не давався ніколи, а тут таки гунцвот обминув…
За якийсь час ніби й забув про ту вістку. До роботи взявся: земельку свою від снігу повичищав, приставляв ослін до дерева і подовгу висиджував заслуханий із заплющеними очима.
- Спите дєдю? - запитував занепокоєно, бо дні були морозними не на жарт.
- Нє. Землю слухаю.
- І що ж наслухали?
- Весна йде…
- Де ж весна та ще? Он які сніги, які морози…
- Штефурко не перечив, лише сидів такий блаженний, а по обличчі усмішкою блукала тиха радість, яка лише в матері буває, що дослухає під серцем перший порух свого дитяти.
Трохи згодом у дорогу збиратись почав, казав додому, у село. Син не відпускав:
- Куди тато туди поїдете? Хати нема, той голови не буде де притулити, а по гостинах то застарі вже висиджувати.
- То нічого,- відмовляв, там куди їду - приймуть. Там усіх приймають, там мені місця багато не треба…
І Макрилька до старого горнулася, заглядала дідунькові в очі і все просила:
- Не їдьте дєдючку, бо хто нам оповідки повідати буде?
Гладив дитинча по голівці, й переконливо своє твердив:
- Як не їхати? Мушу їхати. Бузьки до міста не прилітають…
- А хто знає?..
- Що, доню? - Стрепенувся розбуджений від спогаду.
- Хто знає де Штефурко?
А й справді, подумав, розпитати б у синайого, та якось одразу відкинув ту думку, жахнувся, що взнаю кепську новину, і перестану поранках шукати звичну фігуру очима. Хотів лишатись при надії, що старий повернеться, бо надто багато відходило із життя зі Штефурком…
Донечка нетерпляче сіпала за рукав:
- Тату, то ж хто знає де Штефурко? Скажіть, тату!
- Може небо, певно бузьки знають… Ти їм покричи, запитай…
