Слухала Баха в оту ніч. Писала, що відчувається самотньою, що холодно й прикро, там де вона знаходиться. Звичайно, я розумів кожне її слово. Я майже відчував її подих, читав її погляд, відчував як болять її очікування. Ігнорував продовжувати кроїти інші пригоди. Я відключився за допомогою простого: "Вибач!". Звичайно, що міг був почати нову історію двох доль, які ніколи не перетнуться. "Ніколи не говори ніколи", казала вона. Ми розуміємо, що такі витівки он лайн є лише обривами реальності, втечею в романи марних бажань, в евдемонічну епічність де слова одягають форми відчуттів. Суміш фраз, уривки евфемізмів, знаки самітності про які розповідається чужакові що знаходиться десь в одному з вузлів сіті випадкових зв'язків. Я розумів, що такі зносини призводять до нестерпних розчарувань, набагато серйозних, чим ті, які випливають у результаті відносин реальності. Нестерпні через те що інша особа, одержувач, чужак або вигаданий іноземець із кінця проводу завжди сприймається як ідолопоклонник, єдина душа що здатна зрозуміти твою самотність, Емма.
Слухала Баха ніччю в якій я намагався знайти досконалість, ейфорію, яку інші називають смертю. В окутах хуртовини я прямував до північного вокзалу. Долаючи льодяні сходи, я дійшов до абиякого мосту. Я знав, що повинен крокувати до тунелю, а не на вокзал, де зустріти міг ту особу, яка могла зруйнувати всі мої плани. Я йшов повільно. Я не поспішав тому що мій час починав вичерпуватись. Я проігнорував два або три ліхтарі, і зупинився десь біля тунелю. Пробував позбутися будь-яких думок. Дивував мене блиск рейок. Говорили, що саме в тих місцях, іноді, особливо після частих самогубств, рейки промивають детергентами або іншими речовинами з високими концентраціями токсичних сполук. Я зупинився через іншу причину. У штучнім блідім сяйві неону, на холодних треках сидів чоловік, одягнений у пошарпаний одяг. Гадалось що то якийсь п'янюга, жебрак, або хто знає, що за нікчема. Було ясно, що людина хотіла позбутись власного життя. Пізніше, коли я побесідував із незнайомцем, зрозумів жест його відчаю.
Чекав скорого який приїжджав із Бухаресту. У чверть на другу прибував у Тимишвар. Скорий у якім мандрували ті які успіли в житті. Резервували квитки першого класу, уживали дорогі напої в нічних ресторанах, вибирали всілякі місця призначення з метою підпису важливих контрактів.
Людина боялась. Але побоювання, якого я читав у його погляді було дещо іншим. Загальним, неупередженим, самотнім. Він почував себе самотнім в останній раз. Скоро забуде що означає самотність, біль самотності, самотність яка практично скасовує твоє існування.
- ... тому що у свідомості інших ти не існуєш, вимовив він тремтячим голосом ... Іди! казав. Якщо в тебе знайдеться єдина ідея за ради якої вартує жити, тоді продовжуй свою дорогу.
Моя ідея носила чітке ім'я: Емма. Емма й усе. І більше нічого. Просте ім'я, яке скасовувало будь-яку самотність.
1.
Поблизу тунелю знаходяться декілька кам'яних лав, у розписах графіті, що представляють символи астрології. Є кілька імен розписаних на цих лавках. Загалом жіночі імена, загальні імена в суміші з незвичними, запозичені з міфологічних текстів.
- Ельза , вимовив незнайомець, коли я присів поруч на холодну рейку, що губила свою блискучість поблизу тунелю. Ельза, повторював імені що здавалось останнім оплотом, останньою думкою, що дозволяла йому дихати.
Сьогодні він прийшов на це місце в останній раз. Прийшов щоби поховати свою самотність. Згодом, через декілька хвилин, ніколи більше не буде самотнім. Ніколи. Людина чекала поїзда. Ми чекали мовчки. Обидва. Наче вісника що виникне з небуття щоби загубити нас у прірві вічного забуття. Ми розуміли дуже добре, що в таких випадках не знаходиться жодного місця для слів. Спроба згадувати ланцюг минулого стає синонімом помилок, відсутності поваги щодо імперії темряви в якій ми повинні були зупинитись. У мережі тих моментів відстоювало щось напрочуд ніжне, таємне та інтимне. Інтимне, тому що істинний вираз високих почуттів вимагає саме такого статусу. Народження, кохання, смерть являються останніми моментами в обсязі яких фамільярність випромінює своє справжнє обличчя. Зі всіх цих складових частин вічності, смерті надається найменший проміжок часу. Вона приходить самотньою, непідготовленою, не вимагаючи з боку нареченого суб'єкта іншої фізичної особи, як це вимагається у випадку любові або народження дитини. Смерть є єдиним порятунком від приливів ефемерного, єдиним тунелем, що веде до імперії вічності. Кажуть, що викликає припливи згадки, що є реальним каталізатором між забуттям і вічністю, що ... Смерть це – остання необхідність пізнання зверхності існування.
До прибуття поїзда залишалося кілька хвилин. Останні хвилини в цьому існуванні. Я відчував особливий страх в очах чужинця. Чоловік підвів погляду до неба, і в той момент я не розумів чи його очі наповнилися слізьми, чи йшлося тільки про сніг що топився на його щоках.
- Я ніколи не відчував себе таким самотнім. Сьогодні мій день народження.
- ...втечі в потойбіч...
- Самотнім залишаєшся тільки тоді, коли в тебе знаходиться часу для цього. В інших випадках ти витрачаєш свій час на найменші дрібниці. Поборюєш усілякі припливи даремності, намагаєшся надбати петлі днів та років щоби, на старості, було що пригадати. Спотворюєш теперішність тому що життя, у всій її повноті, видається інакшим, ніж є насправді. Карбуєш свій шлях до висот успіху й не розумієш, що вистачає навіть одного моменту для зіпсування всього що ти побудував. Прозиваєш усі дії конкретними словами тому що намагаєшся приховати правду із глибини душі. Страждаєш ... Хвилі дитячого плачу заглушили його подальші фрази.
День народження в станції з окраїни країни. Точніше: біля тунелю за яким зникав абиякий слід життя. Я мріяв із відкритими очима. Обидва. Два незнайомці в очікуванні абсурду раптової смерті. Самітні в місці що переповнилось тінями швидкоплинного. Загублені в зимі забутій на календарі чужачки, яка чекала нас десь за межею часу. Те місце могло бути ідеальною декорацією для широковідомого роману, якого ніколи не напишуть. Могло б стати місцем долі двох зустрічних осіб, що заблукали в павутині власного життя. Я гадав що, і він згоджувався з ідеєю, що якщо, хоча би один із нас являвся б безталанним поетом, саме там і тільки тоді міг скласти вірш досконалості.
Мент народження, дорога долі, очікування. Поїзд...
Ми заплющили очі. Обидва. Я відчував провину власної долі. Відчував себе вільним. Я відступав від себе з кожним кругом коліс що прямували до тіней приречені для забуття. Але вирішальний момент не відбувся. Принаймні для мене. Незнайомець штовхнув мене поруч лавки яку розписали астральними знаками. Повертаючись на шлях знищення, виголосив останні слова. Не вдалось зрозуміти їхнього загального смислу. Думалось що в отих словесах коптіло якесь ім'я, що починало ставати мені досить рідним.
Хтось змінив стрілку долі. Я прижмурив очі, знизнув плечима, але не зміг позбутися страшних зображень, закарбованих, мов на якійсь плівці, на сітківці мого мозку. Свіжі плями крові, вирізьблювали абстрактні форми на полотні сліпучо-білого снігу. Півкулі форми сердець лопали наче рожеві цибулини роси. Рубінове павутиння, скляні, водянисті, крихкі колючки, червоного фосфорного кольору, згущались в моїх сльозах, коли я відчував що не можу рухатись. Долоні відмовилися звільнюватись від холодної землі тому що десь у глибах серця, на сотні льодяних метеликів розсіювалась душа чужинця який повернув мені новий політ житія.
Пригадую що жест порятунку тривав єдину мить. Людина поборола блискавку миттєвості власної смерті щоби віддати мені нової дороги існування, шлях що розпочав у тунелі болі. Я відповів нездатністю реагувати віч-на-віч із перехрестям долі. Я не розумів майже нічого. Не знаходив жодного жесту відплати. Жодної відповіді. Я навіть не знайшов сил щоби підвестись. Чув лишень гучний шум крил хуртовини що хитав фіолетовий ліхтар. І скрипіт коліс. Десь на станції з околиці моєї теперішності.
Нарешті, присівши на льодяну лаву, я перегортував останні зображення тієї дивної зустрічі. Перемотав плівку часу, намагаючись уявити що, чужак ще й досі знаходився поруч. Ми обнялися і я сказав йому, що ми повинні йти далі. Намагався переконати його, що за тунелем проростає інший обшир. Смерть є лише випробування. Її ідея вимагає щоби ми продемонстрували силу переконання перед суглобами долі. Смерть має запах заліза, вітрів та снігів простору в якім варто вірити в красу єдиної пелюстки весни.
- Найкрасивіші троянди тліють у тенетах тернової роси, поповнив голос, що поборов інший час.
Я знав, що немає нікого поруч. Я не міг увійти в стан шаленого страждання, шоку, розпачі яка починала володіти мною. Хотілося втекти в іншу теперішність. І тоді я згадав слів чужинця якого зустрів на перехресті втечі від самого себе. Після розповіді про зустріч з Еммою, гіпотетична зустріч (тільки ти, Емма, знаєш, що я маю на увазі), людина сказала, що справжні долі ніколи не зустрічаються в павутині цього існування. Не має досконалих спілкувань у сфері реальності, у яку ми схильні вірити.
- Ми не можемо зустріти нашу долю саме тут, у цьому світі, тому що, у такому випадку, анулюємо бездоганність вічності з-за мурів смерті. Тому, ті які вірять у безпеку яку спричиняє ейфорія, мешкають в омані й брехні, яка нищить їхні сліди, що залишилися на оцій землі. Вища істина дзюркоче за межами конкретного існування. Тому що ми схильні вірити в красу фону без форми, у рядки цілющої любові, маремо в сліпоті лицемірства.
Його слова лунали манливими відгуками в хуртовині кінцівки отого безвісного грудня, який нагадував мені початок мого роману з... Ні! Треба було зупинитися. Але страждання зростало з кожною хвилиною. Треба було покидати те місце тому що передбачав що надійдуть жінки які повинні були вимити кров'яну бридоту. Я підвівся. Я прямував до тунелю. Майже й не оглянувся. Нова вкладка рябіла на різьбі моєї долі.
- Смерть не може розглядатися тими, хто не розуміє сенс життя, мислив я, входячи в безодню темряви. Інший потяг повинен був прибути через кілька хвилин. Мій поїзд.
