…Жило-поживало веселое горное эхо,
Оно отзывалось на крик, человеческий крик.
В. Высоцкий
Це місто в’їлось в мене так, що на моїх долонях скоро проступить малюнок його вулиць. Я ходжу ними щодня, і я не знаю нічого, крім них. Пил вкриває їх товстим шаром, і я дивлюсь, як він злітає в повітря від моїх кроків, як сонячні промені танцюють в ньому, і тоді стає видно, що пил зовсім не сірий – він барвистий, ясніший за це місто. Пил осідає – і знову все сіре; і здається, що в цій сірятині неможливий рух, неможливе сонце.
“Місто втраченого часу” – так звуть його непокорці, й умирають на його площах. Наші закони суворі.
Звертаю у вузеньку вуличку – є тут місце, яке я дуже люблю. Невеличка кав’ярня, в якій зупиняється час. І всі годинники. Може, вона збудована з якогось особливого каменю. Втім, все наше місто збудоване з якогось особливого каменю.
Я сиджу в цій кав’ярні довго; я знаю, що врешті той, хто мені потрібен, прийде сюди. Я вдивляюсь в обличчя людей крізь дно своєї склянки. Вони не бачать моїх очей. Наші закони суворі. Інколи мені здається, що я впізнала його, але я не поспішаю. Помилитись мені дозволять лише один раз. Та й куди поспішати в Місті втраченого часу?
Сьогодні – нікого. Прощаюсь і виходжу. Я навіть не знаю, як я впізнаю того, хто мені потрібен. Тут люди не люблять бути інакшими. Наші закони...
А наші закони такі, як і всі закони. Інакші мусять бути знищені. От і все.
Я йду по вулиці Щасливого випадку до Годинникової Вежі – мій особистий щоденний ритуал ненависті. Я стою під нею рівно п’ять хвилин – за моїм годинником. Сім – за Годинником Вежі. Сьогодні.
Вчора моїх п’ять хвилин вклались в три Вежевих, позавчора – розтягнулись до десяти. Я не втрачаю надії знайти закономірність, за якою йде цей Годинник. Але закономірності нема. Його хвилинна стрілка то повзе, як здихаючий верблюд, то скаче, як скажена блоха. Інколи, коли небо сіре, коли все дише безнадією, коли лице Костя стоїть в моїх очах, ці стрілки доводять мене до шаленства, і я йду в ту кав’ярню, і п’ю, п’ю, п’ю, поки перестаю бачити будь-який рух.
Але не сьогодні. Вже кілька днів я прокидаюсь із відчуттям свята, тим більш неймовірним, що зримих причин для цього нема. Лиш тінь. І луна. І тінь тіні. Але в цьому місті нема двох годинників, що показували б один час. І може бути, що ми ходимо поруч, розминаючись на півкроку.
Я навіть не знаю, як я впізнаю того, хто мені потрібен. Адже тепер шукаю я, а не мене.
Пам’ятаю, як це було.
Я стояла на терасі, бід буками. Годувала птахів.
Він підійшов, став поруч і стояв, поки я не повернулась до нього обличчям. Він був спокійний. Дивився прямо. Стояв і мовчав. Я відвернулася, але він не пішов. Я відчувала його присутність плечем, і боком, і навіть вухом – тепло, яке йшло від нього. Я витягла з кишені, тої, що з теплого боку, жменю проса і сипонула птахам. Птахи крутились навколо проса, похапливо, неуважно визбируючи, ковтаючи з піском. Він дивився. Потім простягнув руку – там лежали крихти хліба, сухі, злежані – простягнув руку… Птахи злетіли, забувши про просо. Закружляли над нами. А тоді на долоню йому сів один птах, другий… Птахи закружляли навколо нього, як метелики коло вогню, намагаючись торкнутися його бодай крилом. Я дивилася, і від жару, що йшов від нього, запашіли щоки, і вухо стало червоне, я прикрила його долонею. Захотілося стати птахом і злетіти.
І я пішла за ним. Не питаючи, просто пішла. Бо поруч було так тепло.
Ми зустрілись і назавтра. І потім. І ще.
І місто перестало бути сірим. За одну ніч на вулицях виросли дерева, на майданах – квіти, а птахи з усього світу злетілися співати нам; а може, мені просто здалося.
Наші годинники розходились на одну хвилину – дивовижна, неймовірна точність для Міста втраченого часу.
Наші шляхи перетнулись; а може, перетинались завжди.
Птахи сідали нам на долоні; і не було ні зими, ні осені. А може, я їх не помітила.
Я повірила, що є такі міста, кольорові міста, де можна співати на вулицях, де люди стрічаються усміхаючись, і просто – стрічаються, де ніякий Годинник не вказує сонцю, коли зійти...
Я хотіла жити в такому місті.
Кость казав: “Так і буде”. Що він шукав у мені? Не знаю. Може, він просто любив мій сміх...
Кость казав, що сміх, як пісня, як музика, робить усе кольоровим. Він казав, що сміх – священний; він красить істину і розкриває лжу. Він казав, що нема закону, нема бога над тих, що в тобі. Кость вірив у це; як і я. Вірив у тепло долонь. У те, що все можна змінити.
А потім вони прийшли по нього – Вірні пси закону.
Я знаю: так не буде більше. Але мені й не треба – так. Я чекаю на тебе, мій невідомий друже! Я ще можу сміятись, і коли знайду тебе, подарую – мій сміх. І ти взнаєш, що є міста, де живуть люди, подібні до Костя. Я не схочу від тебе багато. Мені лише треба, щоб хтось потримав драбину, адже я – жінка, я не можу зробити все сама...
Мені сказали, що я зовсім юна, і вчора я цілий вечір розглядалась у дзеркало. Так і є. А самій мені здавалось, що я живу вже тисячу років, і кожен рік поставив зарубку на моєму обличчі. І якби все те, що я ношу в собі, стало видимим, лягло поверх маски моєї плоті, люди тікали б від мене – з жахом, з криком. Але моє обличчя криє мене; люди на вулицях всміхаються мені, і птахи сідають на мої долоні. Тим краще. Значить, ти не злякаєшся мене, друже. І я ходжу цими вулицями – мертва серед живих – і чекаю. Я знаю, як це буде; я вже бачила. Чуєш, Косте, я бачила, як ти стояв на помості, а навколо – юрма, що прийшла подивитись, як твоя кров упаде в цю пилюку; їх було стільки, що я не могла пробитись ближче, а ти шукав мене очима і не міг знайти...
Ніхто не йтиме до мого помосту. Тим краще.
Мій простір замкнувся, а мій час ніколи не був моїм.
Я знаю – скоро. О, як я мрію про це! Мої пальці тремтять, коли я бачу, як ми вдвох ідемо вулицями міста, ніч ховає нас, а столітня пилюка глушить кроки. Я так і бачу, як підіймаюсь драбиною – вище і вище – і її щаблі прогинаються під моїми ногами – вище і вище! І моє серце солодко мліє, коли я думаю про те, як я вперше підійму руку, примірюсь... О! Як летітимуть врізнобіч скалки скла, з тріском, хрускотом, схожим на тріск кісток – чуєш, Косте, на тріск твоїх кісток! – а я битиму, битиму, битиму, аж поки скло не впаде вниз, засипаючи площу каскадом карнавальних блискіток, а я залізу всередину і трощитиму пружини, блоки, коліщатка, всю цю священну машинерію, допоки від неї нічого не залишиться, або допоки по мене прийдуть Вірні пси закону, щоб допомогти мені зустрітися з тобою, Косте...
Але в дні, коли над шпилями проклятого міста світить сонце, коли якась нерозумна пташка сідає на мою долоню, або мені всміхається незнайомий перехожий, в мені спливає надія на неможливе. І я бачу, як западається той аспидський Годинник, а я – чуєш, Косте? – швирголяю молоток далеко-предалеко; я спускаюсь вниз, і щаблі прогинаються під моїми ногами, і – чуєш, друже? – ми з тобою біжимо містом, і ніч криє нас… А потім зійде сонце, вільне від всяких чарів, і я побачу це, чуєш, Косте?..
