Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2551
Творів: 46233
Рецензій: 90335

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза (серія "Українська демонологія очима сучасності")

Зелена стрічка

© Дара К., 10-01-2010
      Оповідання із серії “Українська демонологія очима сучасності”. Кому цікаво – можна почитати “Літавиця”, “Перелесник”, “Потерчата” на моїй авторській сторінці.


      Дівчина стояла зовсім поруч, майже зачіпала Сергія своїм одягом. Катруся плакала, зазираючи в очі коханому. Вона все ждала – можливо цього разу він передумає, чи то її сльози розтоплять кригу на його серці. Але нічого не відбувалося. Сірі, ще вчора  найніжніші очі, її коханого враз набули жорстокого сталевого глянцю і десь там у них заплуталася ще й байдужість. Він стояв при вході у власне «Казино», схрестивши руки на грудях, і в піврота глузливо посміхався.
      - Ти ж казав, що я - твоя єдина, найдорожча, най, най. І я повірила тобі і подарувала те найцінніше, що було в мене – тільки тобі одному, ти ж обіцяв, але ж ти обіцяв, Сергійко. Ти заприсягався небом, зорями, сонцем, землею. Як ти міг?
      Катруся дивилася на чоловіка своїми великими карими оченятами, повними сліз та болю. Вона не голосила і не кричала, навіть не благала, лише жебоніла ледь чутно майже білими губами, мов тихий струмочок, що з болем пробивається крізь камінь та бруд на світ. Була схожою на прояву. З обличчя здавалося витекло життя, бо навіть її губи затиснуті в тоненьку ниточку, стали крейдяними. Блідо-фіолетова барва  платтячка лише підкреслювала її примарність.  
       Мармуровими щоками збігала солена вода, але то не був дощ, то плакала-ридала душа, заливаючи і очі, і душу, і світ…
       - Гей, охороно, – гаркнув рубаними словами чоловік, вдягнений в дорогий кашеміровий піджак. Сергій Васильович закотив рукав піджака, витріщився на годинник і наморщив лоба – він спізнювався.
       Сьогодні вечірка в його старшого ділового партнера – Вальдемара Георгійовича і він запрошений. Та ба, не лише запрошений – там буде дочка Вальдемара, вже немолода тридцятип'ятирічна панна Алевтина, однак з пристойною англійською освітою. Випускниця Оксфорда, якій до оскоми набридла зухвала Англія  і вона повернулася “за птахом щастям” додому. Зустріла Сергія – неодруженого, вихованого, галантного, з доброю ерудицією, гарним почуттям гумору та звісно непоганою зовнішністю (заняття тенісом не пройшли намарно). Сергій видавався хорошою партією - мужчини з одного з нею кола, такого ж віку, що й вона та й, з рештою, татове схвальне благословення, спільний бізнес і ще, найважніше, бажання мати родину. А кохання? Хто знає чи воно насправді існує.
       Хай там як, але зараз Сергій Васильович спізнювався. Алевтина цього не любить. Поки не стала його дружиною слід видаватися галантним, а тут оце мале чудо-диво намалювалося і щось там булькоче про якісь ефемерні обіцянки. Як вона його дістала! Чого тільки не бовкне чоловік, коли він на вершині блаженства і відчуває себе майже богом, але мить минає і ти вже на землі – звичайна людина, в доробку якої майже всі смертні гріхи. Якби йому було літ двадцять чи хай навіть тридцять і був він лише якимсь дрібним клерком в рядовій дешевій компанії – ота мала, саме те, що потрібно для спокійного стриманого, майже безгрішного життя. А сьогодні і зараз? Сергій повторно підсміхнувся глузливо в піврота, цього разу своєму сумлінню… Надто багато облуд за плечима і надто далеко він забрів у той чорний ліс, щоб вертати назад – хай навіть на світлий вогник, яким таки була ця дівчина. Але ж яка вперта! Ходить вже тиждень за ним, надокучає – «Ти - обіцяв, ти – казав». Він не одній обіцяв! Якби ж то  вона залетіла від нього, хоча б. Та й від цього нині доволі легко відкупитися. Гроші – перепустка не тільки до сердець, а й до душ. А ця бовкає вже зовсім дурне: – «Ти заприсягався, бо забрав найцінніше». І що він таке забрав? Цноту! Пхе! Кому то сьогодні інтересне…
Катруся. Ні – вона не красуня, вірніше не з тих, що своєю вродою б'ють наповал, таких в його арсеналі – греблю гати. Вона геть інша. І ось навіть тепер: він дивиться на неї і бачить, як світло струменіє з її лиця.  Але навіть світло зараз не може пробити його броні, тому що його жде Алевтина і разом з нею – ключі та перепустка до раю.
      - Гей, охоронцю, - вже голосніше гарчить чоловік.
       На порозі будівлі з'являється охоронець.
      - Саш, за що я тобі гроші плачу? Де тебе дідько носить? Оцю кралю, близько не пускати до моєї будівлі, гнати якнайдалі – в три шиї.
      Дівчина перелякано задкує. Сталеву броню сльозами не пробити.
      Дощі, дощі, дощі…

       Катруся бреде нічним містом. Ноги її ведуть і вона скоряється. Літня ніч тримає  її за плечі. Вода дрібними краплями тужить і падає на голову з неба. Накрапає дощик.  Дівчина цього не помічає, їй  байдуже, бо відчай та зневіра розривають її на шматки. Вона пливе по колу, кружляючи у вальсі в парі з журбою запаскудженим танцмайданчиком, розтерзаним хтивістю містом. Помаленьку велелюдні вулиці порожніють, а ноги все провадять і провадять її кудись. Дівчина задріботіла алеєю. Ліхтарі мляво блимають між крапельками дощу. Настала така пора, що вже всі добрі люди та й не зовсім добрі, давно повкладалися спати. В парку порожньо, лише ледь чутно падає літній дощ.

       У Катрусі нікого немає. Колись була бабуся. А батьки? Вона їх майже не пам'ятає. Бабуся не любила про них  оповідати. Їх позбавили батьківства через наркоманію та алкоголізм, коли Катрусі виповнилося три роки. Про це їй докладно переповіла сусідка – тітка Килина. Коли розпитувала про це в бабусі – старенька лише печально похитала головою і сказала, що це брехня і вигадки старої пліткарки. А батьки? "Усьому свій час" - відповіла бабуся. Бабуся відійшла і той час, очевидно, вже ніколи не настане.
      Так, бабуся померла, через місяць буде рік, як її не стало. Здається, що зі смертю старенької життя Катрусі враз стало пустелею. Повертатися додому в пусту квартиру ставало справжнісінькою мукою. І от тоді в її житті з'явися Він…
      Катя познайомилася з Сергієм випадково. Вони з подругою вибирали подарунок шефу – на ювілей. У шефа маленький пунктик – він колекціонує дорогі краватки. Так от, в отому наймоднішому найбрендовішому бутіку вона і познайомилася з Сергієм – красивим, розумним, щедрим, добрим. Вона – сіра мишка, з вищою гуманітарною освітою, яка працює вже третій рік вчителькою української мови і він – успішний бізнесмен, неодружений красень - з іншого боку терезів…
      Катя закохалася. Та чи могло бути по-іншому? Квіти, подарунки, дорогі парфуми, солодкі слова про кохання, клятва вірності та обітниця - неодмінно одружитися, поетичні зітхання та солодкі ночі… Зараз вона розуміє, що це все було тільки золотою обгорткою: цукерка розгорнута, а в середині – морок… Він так довго був з нею – більше пів року. Чому? Це вона тепер розуміє – надто обачливою та забобонною виплекала бабуся свою онуку. Якщо і віддаватися, то тільки тому єдиному з яким готова прожити все життя і народжувати лише для нього дітей…
        «Де ти зараз, моя бабусенько? Як мені тебе не вистачає», - шепочуть уста. Катруся стоїть на містку через озеро. Озеро посеред парку. У ньому ніхто не купається і не тільки через те, що заборонено. Воно дуже холодне, бо створюють його джерела, які течуть десь «чи не з царства Мари» – так жартувала колись бабуся. Воно не дуже глибоке, хоча були випадки, що у ньому тонули люди. Катя зазирає в темне свічадо озера. Ліхтар злегка освітлює його. Ледачі краплі дощу роблять кола на його поверхні, виписуючи розпачливо букву «о-О-о», немов розпуку чи зойк крізь безнадію. Дівчина довго дивиться на краплі, які, стаючи зойком, розходяться гладінню води.
       Відчай, розпач, безнадія. Але дощ чомусь шепоче на вушко геть інше: «Не плач, не плач, не плач!»
       - Чи не запізно для прогулянки, Панночко? – несподівано чує Катя за спиною чийсь голос.
       Дівчина озирається. Тримаючи на повідку величезного сірого  пса, пані в білому капелюшку та в довгому чорному платті, привітно їй посміхається.
       - Глупа ніч, паняночко! – приязно говорить жінка. – Не хочете погладити мого песика?
       Безглуздість побаченого майже не дивує. Катя насправді вдячна цій милій пані, яка вирвала її з коловороту нестерпних думок. Хто зна’ чим би все закінчилося посеред ночі, біля озера? Катя підходить до жінки. Пес  хижо шкірить свої зуби, але не встигає ані гаркнути, ані шарпнутися, пані в білому капелюшку нахиляється над ним і шепоче йому щось на вушко. Той відразу ж заспокоюється і всідається спокійнісінько в ногах господині. Зблизька жінка видається Каті знайомою: пронизливі карі очі, русяве волосся,заплетене в тугу косу аж нижче пояса, тонкі в ниточку вуста.
       - Давай погомонимо, любко! – голос у жінки приємний і навіть трішки схожий на бабусин. Аж клубок підкочується до горла.
       - Ось тутечки лавка, хоч вона і мокра, але ж ти не з цукру, правда! Сідай поруч. Погомонимо, любко.
       Пані сідає на мокру лавку, навіть не стараючись її чимсь накрити чи бодай стріпати з неї воду. Елегантно кладе ногу на ногу. З-під подолу вишуканого чорного плаття визирають ніжки, заховані в ажурні чорні панчішки та в червоні черевички на високих підборах. Катя втомлено сідає поруч з жінкою. Її очі падають на мирно лежачого пса із зеленою стрічкою на шиї і майже зойк виривається з грудей – це не пес, це - …
       - Вгамуйся, любко! Це не вовк. Схожий, правда? Це -  порода така. Їх доволі часто плутають з вовками і щоразу доводиться виправдовуватися. Це – Костя, тобто аляскинський маламут.
Катя ствердно киває головою, вона майже повірила.
       - Дитинко, нічні парки не дуже вдале місце для нічних гулянок молодих панянок. Та гадаю, що зовсім інше тебе припровадило сюди чи не так?- жінка печально посміхається, схоже відповіді вона і не жде, тому продовжує. -  Зрештою ж,  моя рідна, все має свою вартість і рано чи пізно ми мусимо сплачувати борги, а інколи нам доводиться вимагати цього й у тих, хто провинився не лише перед нами. Бумеранг, запущений тобою, завжди повертається. Навіть коли – то добро, повертається також, а коли зло – поготів. Але буває таке, що бумеранг, запущений з чиєїсь доброї волі,  перетворюється на меч, що карає… І тоді ти стаєш тим мечем. І таке буває…
       Катя незворушно слухає жінку. Вона так втомилася від болю та журби, що їй аж почало здаватися ніби її кров перетворилася на крижану воду. І всі, хто захоче зануритися в неї, неодмінно заледеніє. Навіщо їй відкривати душу першому стрічному і взагалі чи варто її комусь відкривати, якщо це породжує лише муки, справжні муки на вдиху і пекельні на видиху.
       Жінка в білому капелюшку бере Катину холодну мокру долоню в свою. Дивно, але рука у Пані суха та тепла. Раптом дівчина відчуває, що те тепло, яке йде з руки жінки, перетікає цівочкою в неї і починає мандрівку її тілом. І коли воно доходить аж до голови, торкається лагідно повік очей. Повіки стуляються і дівчина засинає, здається, бо опиняється у дивному краї. На лісовій галявині. Літня зелена галявина, залита сонцем та обгороджена з усіх боків линвами, до них прив'язані зелені стрічки, отака якраз і на шиї сіроманця  жінки в білому капелюшку. А в тій загорожі багато-багато вовків і всі вони налякані, тому стараються заховатися чи від когось, чи від чогось, перебігаючи від кущика до кущика. Та чи можна сховатися від меча, що карає? За канати з зеленими стрічками вовки не заходять, бо за ними…
       Яскраве блиск світла вириває її зі сну. Катя відкриває очі: крізь віття дерева пробивається ранкове сонце, то воно і будить дівчину. Вона лежить у парку на лавці. Дивні образи спливають в голові, бо то лиш сон: і сірий вовк, і жінка в білому капелюшку, і загін з зелених стрічок…. Очі падають на руки. До зап'ястка правої руки прив'язана зелена стрічка, така ж як у того сіроманця на шиї… Катя торкається пальцями холодного шовку стрічки – і в голові раптом виринають слова, мовлені тою дивною жінкою: «Десять по три, моя любко, то вже надто і ти знаєш, що маєш робити. Правда ж?»

       Швейцар при вході до одного з найбагатших ресторанів міста низько схиляється в поклоні перед красивою молодою Панною, одітою в розкішне бузкове плаття від кутюр, чемно розкриваючи перед нею двері. О, на  «розкішності» він усі зуби з'їв – це визначається безпомилково. От і чорні черевики на високих підборах з крокодилячої шкіри на ніжках вродливиці не дешеві. З такого ж матеріалу і чорна сумочка, недбало перекинута через праву руку вродливиці. До зап'ястка лівої прив'язана зелена стрічка. Очевидячки модна "фішка" така – за тими тенденціями моди він вже не встигає. Дивно тільки, що ні на шиї, ні на руках красуні – жодних прикрас. Дівчина вперше у цьому закладі, але його діло маленьке – привітно всміхатися та впускати чи випускати.  
       Панна недбало киває в бік старого швейцара. Її столик в куточку вже чекає на неї. Коктейль жахливого бузково-смарагдового кольору з таці офіціантки перекочовує до неї на стіл. Розкішний макіяж на обличчі приховує гарячий рум’янець, який заливає все обличчя панянки, руки дрібно тремтять.
       Зал поки що порожній. Вечірня пора понеділка. Бармен нудьгує, теревенячи з кимось по телефону, офіціанти розмовляють, не звертаючи жодної уваги на клієнтку, яка очевидно когось жде.
       В ресторан, один з найдорожчих і найвишуканіших у місті, заходить пара. Він – солідний красивий мужчина у кашеміровому піджаку і холодним блиском у очах, вона – тонка, надто худа фарбована блондинка з вицвілими голубими очима. Офіціант мало руки їм не цілує, проводячи до столика, постійні клієнти ж. Пані кокетливо щось шепоче на вушко своєму супутнику, той у відповідь вдавано ніжно посміхається. Білявка зникає в тому керунку, де знаходиться жіноча кімната. Пан не кваплячись відкриває меню. Він сидить спиною до Панни в бузковому платті. Панна кладе на стіл гроші за випивку, встає зі свого місця, знімаючи на ходу стрічку зі свого зап'ястка. Роззирається. Бармен і далі теревенить по мобільному, втупившись собі під ноги, офіціанти, на щастя, кудись завіялися. В залі порожньо. Дівчина має діяти швидко. Вона накидає на шию чоловіка у кашеміровому піджаку зелену стрічку, зав’язує її у хитромудрий вузол, щось нашіптуючи нечутно, але дуже пристрасно. Той від несподіванки торопіє, не встигаючи нічого ні зробити, ні відповісти. Все відбувається надто стрімко… Панна нахиляється над його вухом:
       - Десять по три, Сергію! Пригадуєш мене і твої обітниці? Бумеранг повертається завжди і тільки меч не ламається.
       Сірий густий туман з мокрими краплями води наповнює кімнату.
       Вродлива Панна жваво виходить з ресторану, кивнувши привітно на щиро вимовлене швейцаром: «Заходьте ще». Дивно, однак русяве волосся дівчини вкрите росою. Слідком за нею з ресторану вибігає сірий пес з зеленою стрічкою на шиї, дуже схожий на вовка.
       Панна йде літньою вечірньою вулицею, не озираючись. А якби озирнулася, то помітила б, як собака, що вибіг з ресторану, підібгавши хвоста та перебігши вулицю, стрімголов кинувся перелякано у парк, йдучи майже тою самою дорогою, що і Катя місяць тому – вночі, одна, під дощем. Вже на знайомій лавці сидить Пані в білому капелюшку та чорній сукні, недбало закинувши ногу на ногу. Собак підбіг до неї, лизнув руку:
      - Привіт, вовчику-братику, привіт, сіроманцю! Здається Сергійко? Вже зачекалася! Пішли до інших, часу у тебе, щоб подумати над вічністю дуже багато….

       Катя втомлено входить в свою квартиру, вмикає світло. Ноги нестерпно болять, здається, що зараз вони відваляться. Вона скидає з ніг черевики на надто високих підборах, позичені на сьогоднішній вечір у сусідки Анжеліки. Підходить до комода, вщерть заставленого різними світлинами, найбільше чорно-білими. Десь з самого центру вона дістає одну. З фотографії на неї дивиться усміхнена молода Панна з маленькою дівчинкою  на руках. Жінка привітно посміхається, на голові у тої розкішний білий капелюшок, через плече перекинута густа, туго заплетена, коса.
       - Дякую, мамо! – шепочуть губи.

   Примітка:
       Вовкулак – персонаж української демонології, істота, що перекидається на вовка, або перекинена у вовка. Подейкують, що здатністю перетворюватися на вовка – це кара за гріхи. Зраджена дівчина також легко могла це зробити, накинувши на хлопця зелену стрічку та промовивши певні слова-заклинання. Якщо зачарований вовкулак пробуде з вовками три роки та щиро покається, то його вже ніхто не зможе знову зробити вокулаком. В українському фольклорі ставлення до вовкулаки не є ворожим, так само, як у балтослов’янській демонології, де вовки поїдають чортів, упирів і відьом.
Технічною базою козацької бойової системи так званих козаків-характерників прийнято вважати подібність до поведінки вовка під час сутички. Звідси — ім’я славнозвісного отамана Сірка (сіроманець), тобто воїна, що манерою бою нагадує манеру вовка. У народних переказах ідеться про те, що отаман перевертався вовком, і ані шабля, ані куля його не брали.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Даруйте, Даро)))

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Пухнастик-Шалапут, 19-01-2010

Твоя серія, Дарцю, дуже вдала.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 18-01-2010

ложка дьогтю...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Віктор G. Рокк, 13-01-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Львів, 12-01-2010

"Навіщо ви це пишете?"

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Юрій Кирик, 11-01-2010

Демонологія і морально-етичні норми.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Домаха, 11-01-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Тала Владмирова, 11-01-2010

Такого не буває :)

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© koka cherkaskij, 11-01-2010

Ще дещо...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 10-01-2010

А таки дякую!...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Залєвський Петро, 10-01-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.74986696243286 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …
Поклик минулого, заради порятунку майбутнього
Не дивно, що коли на вулицю приходить весна, та ранкове небо починає освітлюватись новим життям, у більшості …
Топ-4 Великих книжок
Пропонуємо вашій увазі добірку з чотирьох великих романів Велич книги ніколи не вимірювалась кількістю …
Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …