Антін волів уникати двох речей: базарів й пішохідних переходів. На базарі ледь стримувався, (коли стримувався!) аби не обматюкати торговок, які продавали неякісний товар, обважували, чи безсовісно завищували ціни. Не міг собі із цим порадити. При виді ошуканства переверталось все його єство.
Знову ж на вулиці не міг пробачити водіям їхньої зневаги до пішоходів, не зупиняються на зебрі, поводяться, якби пішоходів узагалі не існує. А ще паркуються на тротуарах, - пройти не годен! Подумки тримав у руках залізного прута, чи арматуру й катував їхні авто, знищував фізично, як це чинили англійські робітники на початку ХIХ віку з першими механізмами на своїх підприємствах.
Тепер же додалась іще служба. За десять років вимушеного безробіття відзвичаївся від контакту з "небажаними" людьми. Тепер же його воля чи вподобання нічого не важили, - мусів спілкуватись зо всіма: терпіти глупоту пихатого шефа, глузливі насмішки Галюні, його круглозадої, з пишним бюстом секретарки, яка своїм круглим задком відчула, що він усе стерпить - як би не нервував, не стане цапки, не пошле за відомою адресою. А руки годі було втримати, аби не врізати хлястко по цьому задкові, що б звила від болю, - рука в нього важка, або чого краще – цинічно вграти, просто тут, на столі, та опускав очі, і відходив без слова. Не той у нього характер - думав із непозбудною гіркотою..
На ніс його вичищеного до глянцю черевика впав плювок. Перед очима знахабніла пика:
- Спічкі нє найдьотся? Впиваються в нього глибоко втоплені, знахабнілі очиці. боковим зором спостеріг іще двох, що пасуть очима розташувавшись на футрині вікна з вибитими шибками. Шмаркачі шукають собі зачіпки. Врізати б тобі аперкотом у гризло, тих двох на вікні теж, устигне досягти ногою!
- Не курю, не маю, - мав би відповісти,... Та згадав, що якраз купив у кіоску, бо в хаті закінчились, рука сама потяглась до кишені й уже протягав гунцвотові коробок, іще й догідливе: "Залиште собі, у мене іще є. Дозвольте пройти".
- Топай, казьол. Дьошево отделался,- за плечима тупий смішок .
Лють зірвав, лиш коли переступив поріг квартири, дісталось піджаку, який із розгону пожбурив на крісло. Черевики теж полетіли в різні кутки кімнати. "Розмазня не здатна на чин!"- зміряв злобним поглядом своє перекошлачене відображення у старезному, венеційського шліфу дзеркалі на консолі. Мимоволі випрямився ще й пригладив волосся, - звичка "не втрачати обличчя" грати роль статечного пана навіть перед дзеркалом, перемогла. Нагнувся, аби підняти незаслужено ображені черевики, схитнувся, і не в силі втримати рівноваги полетів на дзеркало – устиг здивуватись, бо не відчув, аби голова врізалась в його тверду поверхню. Видалось, що прислонився до дверей, які нараз прочинились, і він полетів у прочіл, устиг зажмуритись, та не встиг викинути вперед руки. Не почув звуку розбитого скла, не міг збагнути, куди ж падає, адже, за дзеркалом – стіна. Якесь дивне, протягле в часі падіння. Звуки, що його супроводжували, теж дивні -замість битого скла - шум водопаду, не гук, а власне лагідний ляскіт, хоча й голосний. Цілий каскад звуків, природи яких не годен зглибити, - відгомін бою, увірвався у свідомість, мов у панорамному фільмі. І мов у фільмі нараз опинився в гущі подій: кривава баталія. Хто є хто, хто проти кого, - нема й мови, того збагнути, криваве побоїще, де нема й менту на роздуми. Ось уже чийсь меч втупився в його груди. Рубанув у відповідь і почув, як тріснув мов горіх череп, і фонтан крові окропив його руки. Інший виміряє в нього списом, кинувся навперейми, уже й уваги не звертав, що, копіє знову ж при грудах, його меч глибоко ввійшов у тіло напасника, мов у глину. Усе впевненіше стискав у руках меча, опускав його в чужу плоть, і не лише людську, рубав, і коней, які дико шкірили свої жовті зуби. Одному вдалось поцілити мечем прямісінько в пащу. Потвора рухнула разом із вершником побіля нього, заметляла ногами. Зовсім інша, незнана йому реальність. Нічого навіть схожого не бачив у жодному фільмі, - перекошені злобою й болем обличчя, а іще запахи: їдкий запах конячого поту, і крові. Запах крові. Ніздрі його тріпотіли, що в дикого звіра. Почув себе в тій страхітливій різанині, що риба у воді. Тепер він не лише відбивав удари, а й сам атакував, узагалі намагався поразити все, що потрапляло в поле зору, не важило, коняча це шия, чиясь рука, чи нога, відсікав, мов галузки, не відчував утоми, тіло було сильним, і легким, вакханалія вбивства, уже заполонила його. Очі лиш вишукували об'єкт, який можна поразити мечем, здавалось, може безконечно рубати людські тіла, і не було більшої радості, як відчути, що чуже тіло від твого удару нараз м'якне, обезвладнюється, осідає. Потоки крові, запахи смерті, п'янили його, бій чимось нагадував любовний шал, дику пристрасть, блаженство, коли нараз відчув потужний удар у спину, удар, з певністю завданий не людиною, бо нараз випустив меча, і ні, не впав - полетів. Втрата свідомості, чи посмертний літ, у довгому тунелі, що про нього стільки читав... Лиш подумав, а вже лежав на підлозі, стискаючи в руці черевик...
Повольки підвівся, зиркнув на руки, та крові там не було, зоддалеки, з великою осторогою глипнув у дзеркало - бліде, трохи напуджене лице, і сліду крові. Провів по обличчю рукою, відображення чинило те ж саме. Чи, може, усе ж на долю секунди пізніше?! Уважно йому придивлявся. Чомусь не впізнавав свого відображення, вочевидь наслідок шоку, - подумав. Іще жило у свідомості пережите.
Із цього моменту почав відчувати, - щось у ньому відмінилось, от тільки що? Дзеркало дозволило йому увійти в іншу реальність, розкрити своє істинне "я". Видати в за дзеркальному просторі існували затрачені, а можливо, іще й не набуті частини його особистості?. Тепер дзеркало для нього незвідана тайна. У кожному разі, це не лише скло, яке відображає реальність. Відсунув консоль, іще раз пересвідчився, що за дзеркалом нічого окрім стіни немає й повернув свічадо до стіни.
- Не готуватиму більше сторінки коментарів, - заявив категорично шефу наступного ранку. Подив застиг на кретинячому обличчі головного редактора. Ніздрі роздувались, мов у корови перед отеленням, глипав на нього своїми вибалушеними очиськами і... мовчав. Можливо угледів в Антінових очах блиск лютого й нещадного звіра? Того ж дня змусив шефа переглянути умови контракту. Від нині він отримував за свою працю скільки вона вартувала.
Коли ж Галюня, демонструючи йому своє повне презирство, повернулась задком з усього маху зачепив її тильним боком долоні, та так, що аж підскочила й звила від болю. "Змовкни, бо розмажу", - сказав тихо. Дівчисько стулило рота, і перелякане опустилось на крісло.
У під'їзді сам підійшов до обкурених хлопчаків.
- Іще раз тут плюнеш шмаркачу, - язиком лизатимеш, втямив? - дивився уважно в кабанячі очиська парубка. Дрімаючим у підсвідомості інстинктом хлопці втямили, що дядько не жартує, і свою погрозу виконає, стушувались й без слова покинули під'їзд.
Дзеркало відкрило, що він, справді, здатен на чин. Життя звернуло на інші рейки. Втратило звичну акварельну розмитість, набуло твердих графічних рис. Враз позбувся безтілесного мрійництва, – визначав ціль і пружкував до неї. За короткий час реалізував мрії, які завше вважав марними. Здавалось, перешкод для нього зовсім й не існувало - люди відступали перед його впевненим натиском. Імідж безкомпромісної людини, з незламним характером, закріпився на диво швидко.
От лише руки... Навіть сидячи за столом тримав у кишені, і узагалі намагався, аби не потрапляли комусь на очі. Надто часто їх мив, усе йому здавалось, що проступають там плями крові. Знав, що для людей вони невидимі, та він же ж їх бачив, то ж іще міг хтось побачити, особливі люди близькі, як от Орися, - була іноземкою, кореспондент великої телекомпанії, з якою мав твердий намір одружитись. Якось запросив її до себе. Помешкання в польському "люксі" сподобалось. До снаги прийшлись й старовинні меблі.
- Чого дзеркало до стіни повернуте? – запитала здивовано.
- Воно у мене не просте - розкриває справжню сутність людини, його самість, справжнє "я", - мовив й здивувався: "Чого раптом його потягло на щирість?" Звичайно ж, дівчина сприйняла це, як жарт, й завередувала:
- Покажи, хочу зараз же побачити!
- Відсунув консоль, повернув дзеркало.
- Яке ж воно товстезне, і як гарно я в ньому дивлюсь! – вигукнула захоплено. Стояв поряд. Його відображення в дзеркалі не було.
