Мені подобалося твоє почуття гумору.
Коли ти повідомив своїх рідних, що ми з тобою одружуємося, твоя мама відрізала:
- Тільки через мій труп!
Ти спокійно відповів:
- Гаразд. Тоді достав свій труп в загс. Наступної суботи о дванадцятій нуль-нуль.
Зараз я думаю, що твоя мама все ж мала рацію: ми надто різні люди, щоб жити спільним життям.
Ще кілька місяців тому ти переносив мене на руках через калабаню, що розтеклася біля будинку, в якому ми живемо. Я весело сміялась і дивилася на тебе, як на бога.
Тепер ти навіть забуваєш подати мені руку, і кожен обходить калабаню сам. Ти виходиш уперед, мовби промовляючи своєю спиною: «Йди за мною». А я навмисно забрідаю в болото, брудню свої біленькі мешти. Не хочу йти по твоїх слідах.
Ми будували стосунки цеглинка за цеглинкою. Але ми – невмілі будівельники. Чи то конструкція була занадто складна, чи то неякісні будматеріали? І наш багатоповерховий будинок почав руйнуватися. Ми помітили, але відклали ремонт на потім…
Чому я постійно відволікаюся від нас? Згадую минуле, знаходжу якісь банальні порівнянню? Все не те, не те! Я просто розповім про нас.
Отже, ми заходимо у нашу квартиру. Ні, не в нашу, а просто в квартиру, в якій ми живемо. Ні, не ми. Просто ти і я.
Вечеряємо. Лягаємо у ліжко, і ти відразу ж обертаєшся до мене спиною. Я лежу – не сплю. Через п’ятнадцять хвилин я фіксую: ти заснув. Хропеш по нотах. Раніш я милувалася цьому, але зараз…
Штовхаю тебе під бік.
- Ттиччогго? – спросоння.
- А ти чого хропеш?
Ти закриваєшся ковдрою, нічого не сказавши. Я міцно стискую губи, шарпаю ковдру на себе і дивлюся в стелю. Через десять хвилин ти знову починаєш хропіти.
До цього часу я залишалася романтиком. Безнадійним. Тепер з романтикою я подаю на розлучення.
Вчора ти сказав, що мої парфуми «гірші за запах свіжо знятих шкарпеток».
Мені не подобається твоє почуття гумору.
