В кожному похмурому серці
Завжди жевріє вогник доброти.
Головне, щоб він не затускнів
Від нашої дріб’язковості
У нашій рідненькій.... того далекого часу козацтва був освоєний лише на половину: північна та центральна України. Незначна територія нижче Дніпра. Над рештою неухильно несли дозор татарські посіпаки. Кочовий народ ніяк не хотів поступатися своєю владою, своїми володіннями з осілим християнським народом. Іновірці нищили будь-які починання: вирізали та спалювали – знищували до землі кожен хутір чи селище, котрі то там, то тут виростали в безкрайньому степу. Часто порушували спокій, несучи смерть, своїми частини набігами і далекі мирні селища.
...Зо кілька років на новому місці, теплої погожої днини, дуже рано вранці, ще до світанку в одній з хатин селища почувся вереск немовляти. В молодій родині, в першій у поселенні на новому місці народилося немовля.
Минали дні, минали роки,
І, із миленької істоти,
Що з року в рік міняло обрис,
Мазком художника... Окрім зовнішності в маленької людини стали вимальовуватися і почуття, виплескувалася думка назовні. Її світогляд, котрий тільки-но починав обрамлятися власним, поки що крихітним, але досвідом. Вчиться, бере від дорослих все, не вирізняючи поганого від хорошого. Юне створіння в супротив всім та всьому наче жило своїм власним життям, окремо від громади, показуючи тим самим свою відмінність.
Зміна-переміна,
Вітер лютий – скрегіт
Смуток навіває
В душах ще живих... В час, коли з усіх боків починали люто дути холодні степові вітри. Небо чим далі частіше вкривалося похмурою пеленою; стало відчутно холоднішати – осінь. Дерева ще не поскидали свого вбрання, хоча воно й взялося жовтизною сонця.
- Я не хочу, не буду! – гучним, хникаючо-лепетливим верещанням озвався в хаті.
- Так, повинно бути. Мусиш, - м’яко, твердо і рішуче почулося від матері.
- Ні! – ще раз всупереч заволавши зі сльозами на очах.
Не втримавшись вибіг, вилетів з хати розпростерши двері. Заплакані очі, з них густо лилися сльози. Швидкий та переривистий подих; маленькі дитячі груди здавлював біль. Хлопчик, скільки мав сил чим душ перебирав ніжками подалі від усього, від рідного селища, геть...
- Синочку!.. – слабо вчулося позаду.
Той крик, те слово не мало ваги ні в повітрі, ні для маленького хлопчака, котрий чимдуж ринувся від селища в чисте поле. Мчав світ за очі, не розуміючи, куди й навіщо. Тільки коли... Перший скрипучий шепіт лісу з його незліченними та розлогими гілками змусив його зупинитися. Поглянути отак знизу вгору, він був на стільки ж маленьким, на стільки йому здалося, що вони, віковічні й неосяжні дерева-велети, сягали самого неба.
Ще змалку чимало чув від старших страхітливі розповіді про лісових мешканців. І при кожній розповіді, в малого перед очима реально поставали неперевершено-страхітливі описи... Іноді, після оповідей сусідчиного чи дідуся довго не міг заснути. По кутках темної кімнати наче визирали, вони, чудовиська, мовчки спостерігаючи не рушачи з місця. Доволі часто маленький у своїх сновидіннях, особливо навесні чи взимку, коли ночі були довгими, блукав лісом. Тільки місцина радувала око яскравим літнім чи весняним сяйвом згори. У вранішньому тумані вони гарно-прегарно пробивалося крізь високі та густі крони дерев, осяюючи своєю яскравістю все навколо, ніби огортаючи і його самого прохолодною ніжністю того сяйва.
Зараз же, поперед себе темну, час від часу від подиху вітру потріскуючи чорну темну стіну зелені. Отак, стоячи за кілька десятків кроків від... Дитяча уява щоразу похмуріше відроджувала з пам’яті химери дорослих. Раз у раз, вони, визираючи з лісової тіні, ховаючись у темряві... Чекали свого часу. Тієї миті, коли він потрапить до їхніх зловісних обіймів.
Перетремтівши, озирнувся, поглянув туди, де була його домівка. Знову – перед собою. Затріщали перші сухі гілки під його маленькими ногами. Перший рішучий крок і... Опинився всередині. Густо порослі чагарники обплутували ноги не даючи йти вперед. Далеко вгорі все гойдалося і тріщало. Боявся навіть піднімати носа догори, дивився поперед себе, різко рвучи бур’яни далі. З кожним наступним поглядом, подихом відчував, чув, бачив щоразу більше нового, такого, що не мав нагоди знати до цього; долинали поодинокі вигуки-переспіви пташок, і щоразу з іншого боку.
Цікавість дитини на стільки ж безмежна,
на стільки позбавлена здорового глузду
Йшов довго, або ні, або, цілу вічність. Хай там як було, але врешті решт потрапив на невелику галявину. Здалеку її важко розгледіти, а пролізши крізь високі та густі кущі, ледь не впав. Скрикнувши злякався, не так від падіння, як від побаченого: ніби парканом по всі боки там росли велетенські розлогі дуби, поміж яких густою і щільною стіною зайняли місце знахабнілі чагарники. Дерева товстелезні, що й двійко таких хлопчаків, як він, не змогли б охопити руками. А у вись!.. Так далеко не сягав його погляд. Ближче до середини лежали чудернацької форми камені. Кілька – по різні боки. Обходячи колом дитячу увагу привернуло невеличке джерельце. Тоненький струмінь якої з землі піднімався угору на ширину двох дитячих долонь. Падаючи тихо сходив вниз до невеликої кругової заглибини, котра, повертаючись в бік перетворювалася в одну продовгувату смугу, зникаючи десь там в похмурій гущавині лісу. Раптом... неподалік почувся тріскіт гілок. Хлопчина миттю, на всяк випадок, сховався за один чималих каменів поблизу. Кущі затріщали: на світло з’явився звір. Не високий на зріст, продовгувата морда, а все тіло вкрите густою шерстю – вовк! – пролунало подумки. Шкутильгаючи на одну лапу він підійшов і прилинув до джерельця. Довго, поки тварина вгамувала спрагу. Не помітивши позаду переляканого хлопчака пішов геть.
Юна свідомість на стільки пов’язана з прадавнім, що й сама цього не усвідомлює.
Існує думка, знання та відчуття.
Поведінка завжди суперечить, бо вона прирівнюється з усталеними звичками,
а від того викликає нерозуміння. Незнання викликає страх.
- Р-р-р.., - за спиною.
Повільно, дуже повільно обертаючись поглянув: там був сірий волохатий звір, але не той, якого він бачив перед цим. Інший, з відкритою довжелезною пащею та оскаленими зубами дивився на нього. Він, вовк, був один, але і того малося забагато.
Бідолашна дитина не могла відвести погляду, обережно, відступаючи назад; агресивність звіра наростала підступаючи все ближче й ближче. Назад під тиском звіра, в якого аж піна з пащі скапувала. За крок переляканий чужинець притиснувся спиною до чогось твердого й округлого...
- Все, - подумав він і закрив очі, щоб нічого не бачити.
- Невже я такий потворний? – почулося. - Чого ти, я пожартував.
Тиша. Не рушачи з місця.
- Ну, годі, мені вже набридло.
Тремтячі дитячі долоні поволі стали спускатися вниз. - А-а-а!!! - голосно і лячно обійшло луною навколо. Ледь встиг опустити руки, як, крізь розтопирені пальці поглянув вперед. А там...окрім вовка та сіруватої гущавини лісу позаду нього більше нічого і кого не було. Ще донедавна лютий, тепер уже ні, звір скинув свою зловісну гримасу. Дивився на нього знизу вгору такими довірливими оченятами.
- Хто зі мною розмовляє? - вперше видавивши з себе хлопчик, знову міцно затуливши долонями обличчя.
- Як хто, я!? – з не меншим здивуванням.
- Хто такий, цей “я”. Я нікого не бачу.
- У-г-у, побачиш ти кого, коли затулився.
- Як тебе називати?
- Я не маю імені.
- Хто ж ти тоді такий?
- Я, це просто я.
Зробивши ще одну спробу, чи бува йому це не ввижається. Чи насправді? Спускаючи долоні, мов вперше, відкривав для себе світ: верхівки дерев, що ліниво від подиху вітру ледь коливалися, пошепки наспівуючи сумну колискову потріскуючи верхівками. По стовбурах вниз. Товстих чи худих, ще свіжих молоденьких, котрі з усіх сил прагнути пробитися до сонця через масив своїх дідів і прадідів. Верхівки розлогих кущів, рідко, подекуди опановуючи простір теж тягнутися до світла, що ледь-ледь жевріло вгорі. І... нарешті... гостренькі вушка, продовгувата морда, за якою ховалася волохата спина тварини. Вовк – це він стояв за кілька кроків від хлопчика. Нарешті зовсім опустивши руки донизу озирнувся: нікого поблизу, окрім нього самого не міг запримітити. Раз у раз, за словами старших людей, цієї найжахливішої частини землі, став крутити головою в пошуках чогось знайомого людського. Старшого чи молодшого чоловіка, на худий кінець, жінки чи дівчини. А краще гурта людей, які, як на його бажання, мусили б уже розшукувати його.
В той же час на окраїні селища...
- Синку, синочку, - з усього духу кричачи жінка мати.
Мати кинулась за ним, ноги плуталися в довгій спідниці, аж скоро...- Гуп-ай! – скрикнула від болі впавши на землю.
- Все втрачено, - гайнуло подумки піднявши очі в слід своїй дитині.
Тільки довгий, кам’яний, сумний погляд лишався. Сильний холодний осінній вітер бив в обличчя, куйовдив волосся.
- Ні, так не буде! – з усіх сил закричала піднімаючись.
Вітер миттю підхопив несилу і поніс... Сама його почула, скільки в ньому було болі та відчаю.
- Ні! – ще раз з швидкою ходою повертаючись назад до селища. – Петре, Остапе, Дмитре! – горлала безумством мати.
Спочатку до однієї, до іншої, третьої ще і ще хати, й наступна ота й та. Піднімаючи ґвалт будила люд від сну. Незабаром, хто з якого кутка брів до загалу в кількох чоловіків та жінок, котрі на галас сусідки повибігати з дворищ. Кожен в першому своєму слові питав: “Що сталося?” - кому сама відповідала, кому її чоловік чи батько, а то й ті, хто прийшов раніше за інших.
- Давно пішов? - почулося з натовпу.
- Щойно, - хтось вигукував.
- Вони нас добре чують. За півмилі можуть розпізнати. А сьогодні такий вітер, рознесе ген-ген куди, - калічив запинаючись якийсь старий, вийшовши наперед зборища.
- Я згоден, - обізвався хтось.
- І я теж!
- І я! Я! – підтримували інші чоловіки.
- Що! – відчайдушно і дуже голосно заволала знесилена мати хлопця. – Невже я це чую на власні вуха. І хто це каже! Чого ви страхаєтесь!? Він там один, самотній, переляканий. А ви вдома, в безпеці! Невже не спроможні зважитися на порятунок безневинної дитини! Невже я це чую на власні вуха. Мені не вслухається?!
- Загалом-то, ми... може... і встигнемо, - сказав один із мужиків десь подалі з гурту.
- Обов’язково! Встигнемо! Тільки якщо підемо зараз, - додав інший.
- Нарешті, - благословилася подумки мати.
А в цей час в лісі...
Переконавшись у своєму безсиллі, хлопчина стояв і дивився на того вовка, ніяк не мігши збагнути: чи то справді правда, що він говорить з ним. Чи то якась зла істота вирішила з ним так пожартувати.
- Заспокоївся? – прозвучало навпроти.
- Ти вмієш говорити? – боязко запитав.
- Так, вмію. Усі довкола вміють.
Трохи освоївшись, зсунувшись спиною по стовбурі дерева позаду, врешті решт сів на сиру, товстий шар уже опалого листя, землю.
- Якщо всі вміють говорити, то скажи мені: Чому мої... так страхаються?
- Між нами, як це по-вашому, неприязнь. Вона розпочалася дуже давно, ще за моїх дідів-прадідів. Ніхто не знає з чого все пішло, і, тим паче - чим закінчиться. Ворожнеча породила злість та ненависть. Викорінити її важко, та й навіщо? Ти, так само, як і твої діди та батьки... Ти також втратиш. Скоро і для тебе все зміниться.
- Після такого, навряд чи. А що то за галявина, на яку я випадково натрапив. Вона дуже гарна?
- Ти знаєш!
- Випадково натрапив.
- То місце, де мешкає дух лісу. Він сам собі господар. Не часто з’являється. Живильне джерело для всякого живого. Бачив струмок, напившись з нього – видужаєш. Інколи десь поранишся, шкутильгаючи розшукуючи, а його все нема й нема. А іншого разу, не встигши подумати, як ось, уже в тебе перед носом. Чарівне місце. Якщо ти його знайшов, значить мусиш чимось відрізнятися від решти. Іншого я не знаю.
- Я можу туди приходити?
- Приходь, якщо знайдеш.
- А для кого-небудь з нього я можу брати воду?
- Ні. Ця таємниця не має виходити звідси. Якщо про те дізнаються твої одноплемінники, вони спаплюжать святе місце. Ти - людина, а тому ти маєш знати, що ваш найлютіший ворог не я, і не те, що навколо, а ваш власний розум. Маєте, від чого і страждаєте. Ви не можете щось тримати довго в оберезі.
- Не розумію, про що.
- Матінка.
- Матінка, – перепитавши. – Хто це?
- Людина. Від сьогодні багато часу сплинуло коли я, так само як й тебе, зустрів; сумна, перелякана. Це сталося в роки моєї юності. Пізніше до неї приєдналися ще троє їй подібних. Жили в одному місці неподалік звідси. Оселившись у нас стали допомагали всім, хто потребував допомоги. А одного разу, я був свідком того, до неї прийшов чужак – вони голосили далеко. Я мусив втрутитися - незнайомець втік. З того часу більше ніколи і ніхто з них не з’являвся наодинці. Ти перший.
- Вона сама мешкає? – терпеливо вислухавши запитав.
- Спершу ні, але потім, опісля... лишилась одна.
- А ти з нею так само розмовляєш?
- Ні.
- Відведеш?
- Не відставай!..
А через кілька годин...
- Синочку! Хлопче! Агов, де ти! – голосила матір.
Із грохотом табуна коней та репетом домашньої живності натовп людей пробирався крізь ліс. Мати йшла попереду, бо від її гучного репетування аж верхівки дерев, десь там далеко вгорі, аж боязко здригалися.
- Кричи на порятунок, - озвався ще здалеку вовк, запримітивши чужинців в себе вдома.
Звір і справді відвів хлопчака до втраченої людським оком невеликої старенької хатинки в глибині лісу. Поблизу він зустрів не менш жінку. Здивовано, радісно зустріла першого за кілька років маленького гостя. Розпитуючи, вона не почула нічого з щойно пережитого маленьким мандрівником, скоро, хвилюючись, вказала йому шлях назад, зоставшись при собі.
- Що кричати?
- Ну... Що-небудь: рятуйте, допоможіть, роздирають. Подай якийсь знак. Не можна, щоб вони помітили нас разом. Ну-бо! Швидше!
- Он він! Я бачу його! – помітивши хлопчика один натовпу зарепетував. – Там вовк!
- Давай! – підштовхнув звір тицьнувши носом людське дитинча.
- А...! Рятуйте!.. – заволав він з усієї, що тільки було сили.
Узрівши цілу купу людей, вовк, оскалившись різко шмигнув у кущі.
- Як ти, живий, цілий?!
Усмішка хлопчика без слів дала відповідь. Хлопчина аж закашлявся, коли, його рятівники підходили, плескаючи його по плечі чи куйовдячи волосся вітали. Цього дня вперше вони врятували людське життя, бо раніше, ходячи на полювання до лісу чи ще за чимось, часто-густо не поверталися додому.
Минали дні, минали роки,
І з кожним днем щодалі більше... Надалі, зростаючи, хлопчина тільки шукав приводу для втечі, аби погостювати у тієї дивної самотньої жінки, що жила в лісі. Вони багато розмовляли, допомагав їй порядкувати, лікувати чи доглядати кволу звірину. Напроти, починаючи від першої втечі місцеві стали з осторогою ставитися до нього. Спочатку непомітно, далі – явно сторонилися хлопчака. Та й він, в свою чергу, не надто тримався їх товариства. Скільки і як батьки не намагалися його розпитати, що ж насправді там сталося, чи зустрічав кого – миленько посміхався мовчки сторонився таких розмов.
Ближче до повноліття, подорослішавши, він не втратив дитячого розуміння й здатності розуміти мову тварин. Навіть для жінки-одиначки, що мешкала окремо загалу, було дивно, як хлопчина міг знати, як безпомилково він поводився навіть з найгрізнішими лісовими мешканцями.
Свого часу хлопчина збагнув увесь той страх та ненависть, котрі так сильно сковували його батьків. Але, на відміну від них, ясно усвідомлював його, міг вирізнити його з-поміж інших почуттів.
P.S. По двадцять п’ятому році юнака жінка з лісу померла. Вона була похована ним поблизу будинку поряд з чоловіком та сином, котрих багато років тому вона сама віддала землі.
