Учора було літо. Навіть не перезріле. Не розлоге, не розперезане, як п'яна тітка, що почала скидати із себе лахмани, іще, не дійшовши до ліжка. Цьогоріч літо не бажало закінчуватись. День починався свіжістю ранку, далі на небосхилі царювало сонце. Уже не таке потужне як у липні, та іще легко радило собі із хмаринами розганяючи їх по фірмаменту, мов господиня, яка все ще не подала своєї коронної страви, і розганяє надокучливих мух, аби ті не зіпсували враження від трапези.
Цьогорічне літо було схожим з розпашілою, та іще не перезрілою жінкою, яка іще здатна багатьох привабити своїм чаром. Літо кінця серпня вже так пристрасно не обіймало, не залишало на тілі своїх гарячих цілунків, та було усе ще палким, і як досвідчена жінка, могла краще молодухи вдоволити завжди спраглі людські тіла. Сонце було м'якшим, і не таким наполегливо - напористим, як у липні, від якого хіба що шугати у крижану воду, чи шукати прихистку у глухій тіні. Кожна хвилина тривання була чудом, продовженим над міру і майже болісним.
Було усе ще приємно ніжитись у ласкавих променях сонця, та споглядав на нього, як на щось проминуле. Це дивне, тепле літо не подарувало мені пригоди чи любовної втіхи. Був у віці, коли Господь чинить смиренно-мудрими навіть найзаповзятіших шукачів на вічному березі ріки кохання. Не було гіркоти від того, що не сталось, не відбулось, не здійснилось...
Усе має в тому житті кінець. Літо-літечко не подарувало нам довгих, затяжних до оскомини днів прощання - відійшло враз, якби його й не було. Якогось ранку змінилась куртина: посіріло небо, повіяло холодом, і уже не по-літньому задощило - без надії, без просвітку.
Сидимо в студентській кав'ярні із прекрасною юнкою на тихій львівській вуличці, яка гейби в насмішку носить назву грізного генерала Дудаєва. Дощ, мов той п'яний музика в нічній кав'ярні виграє по львівській бруківці, репіжить практично безупинно, лиш міняючи ритми: то дріботить мжичкою, то обперізує з ляскотом, мов візник коней. Я знаю куди він жене й чому не зупиняється - гойну нагороду отримав із щедрої Панської руки - його музика має все змінити - усю картину цього довколишнього світу... Моя дівчинка ще й не відає, яка вона гарна, вона іще багато не знає про себе. Для прикладу того, що, подумки, я уже декілька разів назвав її Люнкою, чи до снаги їй була б така інтерпретація її імені? Оленка - Люнка... Цілком незлий псевдонім для початківця... "Люнка, Чепіраха, Крокодикль чи Біциглік" - усе це для неї іще нічого не значить. Вона не знає, як "заплющують двері, "кидають кості", чи "придушують комарика". Як отримувати "насолодну задоволеність, підфітькуючи ногами, коли аж смереки ся жмурять з устиду..." Можливо, таїна цих слів ніколи не буде для неї розкрита? Можливо всеньке життя користуватиметься паралітично-церебральними словами - покрутами, як і її ровесники? А, можливо, усе таки рискне: заплющить оченята й увійде в іншу сферу, в інший вимір буття, яким є література?
Які вони приємні - ці перші хвилини зустрічі! Коли людина для тебе "Terra inkognita" - земля незвідана! У неї відкрите й на диво філігранно вирізьблене чоло, те, на що чоловіки зазвичай не звертають увагу - вони зорять в очі. Що ж, у неї вони теж гарні - кольору стиглих каштанів, а іще розумні, що мало б відстрашити багатьох аматорів веселих й легких розваг. Вона, видається, теж не великий аматор флірту, принаймні не намагається порозумітись прудким поглядом із чоловіками, що раз-у-раз заглядають у нашу залу. Уже пошкодував, що почав розкривати хиби в її текстах. Можливо, треба було дослухатися мудрих індусів, і "казати правду, лише правду, та, не казати неприємної правди...", особливо молоденьким, вразливим до відчаю дівчаткам, бо перша наша зустріч може стати й останньою. Але я не такий уже й егоїст, не прагну добра лише собі, не буду платити лестощами чи неправдою. Вона ж бо вже доросла. Не визначив іще лиш скільки років числить собі ця її дорослість?..
Може літо – літечко продовжиться бодай на пару днів...
