Зимовий присмерк. Львівське небо заслоняють чорні хмари галок, які поспішають у місця гніздівля - Стрийський парк, цитадель, Личаківський цвинтар, де залишилась іще дрібка дерев, які не встигли зрізати підприємливі ново українці для облаштування автомобільних стоянок, кав'ярень і відкритих павільйонів. Життєвого простору для птахів, а заодно й людей, стає щораз менше. Уже не годен пройти пішоходом, бо повсюди паркуються автомобілі, притискаючи люд до стін аварійних будинків. Від чого видаємось лише зникаючими тінями того панства, що ґрасувало, дефілювало колись Львовом із гордо піднятими головами.
Такого безсоромного наступу на живу природу Львів іще не знав, - каже мені старенький скоцюблений дідок, якого визнав за бомжа, але “бомжівською” була, хіба-що фігура, нагадувала аварійний будинок, із якого давно відселили мешканців, але чомусь не ремонтують і не валять... Та й голос старшого пана видався мені якби знайомим. Аполінарій Петрович - директор Природничого музею, - ось чому спрацювала асоціація зі старою будівлею: скільки, ж часу побіля будинку музею лиш міняють огорожі, (дощаті паркани років за три прогнивають), тепер огорожу поставили солідну, алюмінієву), є надія, що швидше завалиться будинок, аніж ця огорожа... Між тим, старий директор продовжував:
- Забули містяни своїх пернатих друзів, цілком до них збайдужіли. За совєтів - проводили толоки, на яких майстрували шпаківні, організовували походи у парки і сквери, аби підгодувати птаха. А й у календарі птахи мали свій день... Нині про крилатих забули. Їм допомагають, хіба-що бомжі - розриваючи смітники у пошуках пляшок та іншого придатного їм краму та сердебольні бабусі, кришачи зачерствілий хліб.
Нинішня влада птахів незлюбила. Кілька років тому, коли у Львові тривав саміт президентів, містом поширились чутки, що напередодні міська влада, аби голуби, які обрали місцем проживання центральні вулиці міста, не заважали главам сусідніх держав споглядати архітектурні приваби стародавнього Львова наказала просто відстріляти їх...
З людьми чинили не краще. Ще свіжі у пам’яті скандали, коли львівська демократична влада вирішила перед приїздом Папи висилити усіх бомжів...
Однак, попри байдуже, а деколи й вороже ставлення людей до пташок, їхня кількість у місті щораз збільшується. Тут можна знайти безліч теплих схованок, а головне, - удосталь їжі. Уже злітаються до Львова сойки і вухасті сови, що в пошуках делікатесів - різноманітних гризунів, (які безмірно розплодились через нестачу препаратів у санстанціях та відділах дератизації), уже, здається, навічно тут поселилися. Мешканець центральної частини міста, змушений ставити на кватирки сітки, бо декілька разів залітали кажани, творячи у хаті переполох.
Та й перелітні не поспішають вирушати у теплі краї, - воліють пересидіти зиму у місті. Як довідався у орнітологів, - уся популяція чорного дрозда припинила сезонні перельоти. Узимку кількість птахів збільшується у Львові у декілька разів, бо ж із Півночі, рятуючись від морозів, до нас прилітають пернаті. Якщо граків - великих чорних птахів, (яких львів'яни часто плутають із воронами), влітку живе півтори тисячі осіб, то узимку їх кількість збільшується до 130 тисяч, навіть більше аніж горобців, яких у Львові 80 тисяч гніздових пар. А сизому голубу варта вручити штандар почесного мешканця Львова, - ані влітку, ані взимку він віддавна не покидає міста. Та про таке смішно й заїкатися - птахи у місті - маргінали...
Як не дивно, таку ж історію можемо спостерігати і з маргінальним людом. Скінчилися часи, коли вулицями Львова швендяли алкаші з веселими піснями. У більшості, то були самотні інваліди війни, викинуті державою, як непотріб без будь-яких пенсій і допомоги. Безрукі, безногі, на дошці з коліщатами. Вони ходили по подвір’ях і п’яно горланили про “Катюшу”, про “морє”. Розшарпані, озлоблені і завжди п’яні, розповідали про переможців, посміхаючись. Наш нарід був завше віруючий і жалісливий – подавав, хоч і сам пух із голоду. Добре знав і те, що вони хоч й покалічені, а усе ж окупанти. А, може, тому й подавав...
- Ходили й “Божі люди”. Так називали не лише монахів і прочан, а й вар’ятів. Була там іще одна каста, яка йшла одразу за першими й другими, - то були склярі, лудильники, шевці, ганчірники, бродячі тапіцери, точильники. То, як собі хочете, був найдрібніший приватний підприємець, який пристосовувався до будь-яких умов, аби лиш вижити. Він не потребував нічиєї допомоги. Його б тільки не саджали до “цюпи” за бродяжництво, та не спускали на нього псів.
Іще б не забути про славних музикантів зі львівського подвір’я. Пам’ятаю, як щедро з балконів і кватирок їм кидали гроші загорнені в газету, а ми, дітваки, допомагали їх збирати. Й тоді вони, виконували щось спеціально для нас! А ми далі бігли за ними і слухали їхніх пісеньок, їхню гру.
- Я й по нині пам’ятаю гумові кульки, цукерки, книжечки, кольорові олівці, що їх отримував від ганчірників, що в такий спосіб заохочували дітей до очистки стрихів і подвір’їв. - І знаєте, що найцікавіше?
- Ця сфера жила завжди. Чудові знавці львівської старовини Козицький і Більстоцький припускають, що громада жебраків існувала у Львові з 1471р. Збиралася вона на байках, на місці сучасних вулиць Київської та Коновальця. Тогочасна міська влада надавала право жебрати лише особам, котрі мали психічні, або фізичні вади, що підтверджувались спеціальними документами. Вважалось, що люди здорові, не мають права жебракувати. З початку XVIII сторіччя, у зв’язку із загальним економічним і політичним занепадом колись могутньої й найбільшої європейської країни Польщі, кількість старців різко збільшилась. З 1772 р. нова австрійська влада серйозно взялась за наведення порядку у Львові. Було видано розпорядження “Про годування справжніх убогих”. При храмах створювались громадські комітети, які збирали гроші на утримання жебраків. Влада організувала для вбогих спеціальні нічліжки. У них давали гарячу їжу.
Ще у Львові був поширений звичай підгодовувати жебраків у приватних квартирах. Старці мали розроблений на цілий тиждень, графік, у яке помешкання і коли прийти, щоб одержати смачний обід. Траплялись кумедні випадки, коли жебраки критикували кулінарні здібності господинь. Славними були традиційні Личаківські святкові бенкети коли за столом із вишуканими стравами жебракам прислуговував сам господар.
Наскільки ці реальні факти видаються нам незрозумілими й дивними, настільки ми можемо констатувати падіння моралі у нашому теперішньому суспільстві...
Повідають, за німецької окупації фашисти робили такі геци: на якусь там неділю скликали усіх жебраків, інвалідів, неповносправних й усіх, кого нині б окреслили як бомжів, на обід, що його подавали на ринковому плацу. Ті приходили, їли, пили й швабів хвалили, бо наїдки й напої були зо правду досконалі. Тоді ж оголошувалося про час наступної учти. І вже на наступний раз гостей було удвічі більше, й знову була знаменита гостина, а ще гості могли брати харч і із собою у дорогу. На третій раз голота зібралася не лише зі Львова, а й з по ближчих і дальших околиць, уже й із сіл поприходили. Тоді жандарми оточили ринок, підігнали вантажівки, підібрали усіх до одного і вйо на пісковню. Там усіх і постріляли. Таким кардинальним чином вирішували проблеми з маргіналами.
Та що, найцікавіше, такі найрадикальніші, фашистські «методи боротьби» себе анітрохи не виправдали. Коли по війні учинили перепис населення, у соціологів і статистів відвисали варги від здивування: у Львові було стільки ж волоцюг, як і до війни... Природа сама дбає про свій баланс...
У всьму тому відчувається суголосність явищ природи з суспільними. Дуже до того усього надавалося б прислів'я: “нас б’ють, а ми міцнішаєм”. Бомжі люди і бомжі птахи живуть якби в одному соціумі, спільно творять мікрокосм древнього Львова.
Праглось співати “Осанну” такому незворушному оптимізмові львівського інтелігента. Як треба берегти цю розумну, просвітлену старість, яке своїм досвідом ще й глибоким знання історії вселяє оптимізм.
