Був сонячний ранок. Максим лежав на дивані. Встаючи, він радів, що наступного дня почнуться літні канікули. Нарешті він поїде до бабусі Ліди відпочити після довгого навчального року: там на нього чекала двоюрідна сестричка Ангеліна, котра приїде туди зі своєю мамою. Скоро, зовсім скоро почеться нескінченне засмагання під пекучим полтавським сонцем, купання в напівкаламутному синьому озері, що так вабить своєю прохолодою під вечір... І найголовніше – зовсім не за горами той єдиний на рік час, коли Максим і Ангеліна, немов справжні дорослі, пастимуть череду!
Ох, та це ж буде тільки завтра! А зараз Максу треба перетерпіти отой навісний останній день навчання! Нашвидкоруч попоївши й зодягнувшись, Макс чмокнув маму та Юлю на прощання (тато вже давно був на роботі), і неохоче поплентався до школи...
Прийшовши до свого класу, Макс зустрів біля дверей свого найкращого друга Андрія, що давно вже (із сьомої ранку) був у школі.
- Привіт, Максим! Уже недочекаюся, коли уроки скінчаться! Погуляємо сьогодні? Може, збудуємо будиночок на дереві, про який ми так давно мріяли? Що скажеш?
- О так, давай зустрінемось о 5 вечора! Маєш будматеріали?
- Ще ні, однак я впевнений, що ми їх роздобудемо! Дерев¢ʼяні дощечки – легка знахідка у мене в подвірʼї... А молоток... –Андрій замовк.
- А молоток і цвяшки – у мене, - поспіхом додав Максим, бо пролунав дзвоник, сповіщаючи про початок уроку.
- От і добре, - вигукнув Андрій, забігаючи до класної кімнати.
Починався урок математики. Зайшла вчителька й роздала всім перевірені контрольні. Макс отримав 11 і поспішав дізнатись Андрієву оцінку:
- Що тобі поставили? – прошепотів Максим.
- Та так, десять... А тобі? – запитав Андрій.
Максим тихенько показав Андрію свій зошит, бо знервована і роздратована вчителька почала вже скоса поглядати в їх бік.
Математика проминула швидко, а за нею – і мова з природознавством. Ніколи ще правила відмінювання іменників та особливості будови гір не були такими легкими, адже завтра починалося літо!
А ось додаткове заняття – розвиток звʼязного мовлення – видалося Максу справжнісінькими тортурами! Потрібно було написати твір! “Але нічого, триматимусь якось,” – подумав він і відчайдушно натискав на ручку, закреслюючи чергове невдале слово. - “За таку нестерпну роботу г-м-м-м десятка чи одинадцятка повинна точно бути, а ще справжнісінька медаль,” – розважив себе Максим, ставлячи останню крапку. Закривши зошита, відніс його до вчительського стола, де викладач перевіряла вже десятий, напевне, твір, сповнений явно незграбної писанини.
Пролунав здвінок.
- Шикуйся! – вигукнула вчителька Ірина Валеріївна, і діти, ставши парами, сумлінно почимчикували на подвірʼя.
Навулиці очі їм засліпило яскраве сонце. Вчителька поставила свій клас, а сама стала на плитку з надписом “4-Б”. Лише тоді Максим помітив, що всі інші класи вже теж вишикувалися рівненько, хоч лінійкою міряй, і чекали свята.
І ось – почалося! Купа привітань, які промовляли переважно старшокласники, виступ директора, розважальні танцювальні номери... Аж голова паморочиться!
І тут першокласниця, сидячи на плечах у випускника, щосили закалатала дзвіночком у тоненькій ручці! Збулося! Ось воно – блаженство для Максимових вух! Останній дзвінок! Саме він відкривав нескінченний час байдикування, ледарювання, дурньоклеїння і просто відпочинку від навчання. Тепер Максим уже не четвертокласник, а заслужений учень пʼятого класу!
Потім Ірина Валеріївна повела їх до класу, де роздала всім табелі (а Максу, як і в минулого року, ще й похвальну грамоту). Сказавши кілька вітальних слів, теж явно захоплена передчуттям літніх канікул, вона відпустила всіх додому, не забувши нагадати повторити табличку. (“Ех, я так сподівався, що вона хоч колись про домашні забуде!” – промайнуло у Максимовій голові).
Макс із Андрієм радісно вибігли зі школи, неначе побоюючись, що вчителька змінить свою думку і змусить їх учитися іще місяць.
- Перевдягаймося й вибігаймо надвір! – запропонівав Андрій, забувши про час, коли на який вони домовилися виходити гуляти.
- Добре, але місце зустрічі змінити не можна! – вигукнув захоплений Максим.
- Так, у мене у дворі біля дерев! Бувай! – кинув Андрій і побіг до себе додому.
А Макс тим часом тупотів сходами і собі додому. Там на нього чекали сестричка та мама.
- Ну як минув день? – запитала мама.
- Показуй табель, блатику! – пробелькотіла Юля.
- Тримай, Юль! – сказав Максим. – Тільки не роздери, будь ласка! Тут же й грамота! – якось непевно додав він, передаючи сестрі дорогоцінні папірці, і благально подивився на маму.
А тоді хлопець шугонув до своєї кімнати – перевдягатися. Жбурнувши форму на ліжко, натягував на себе футболку та шорти. Впоравшись із таким нелегким завданням, вибіг до мами:
- Я гуляти... Добре?
- Так, поїж і можеш іти. З ким ти будеш, до речі?
- З Андрієм, мамо. І ще: я їсти не хочу! – з напіврозпачем промовив Макс.
- Ну нехай! Іди вже! Де ви гулятимете?
- У нього в подвірʼї! Робитимемо будиночок на дереві!
- Ну тоді шуруй, розбишако! Все буде добре? – мама посміхнулася.
- Так! Бувай! – вигукнув Максим, поспішаючи вибігти за двері і сховати під футболку взятий без дозволу татів молоток і цвяшки.
Сходами він мов летів. На подвірʼї на нього чекав Андрій.
-Ну що, готовий? – запитав товариш.
-Ага, – неуважно пробурмотів Максим, витягаючи з під футболки інструменти. - Пішли: нам ще треба подивитися яка найтовстіша гілка, а потім...
- Ти не проти, як з нами буде Настя? - перебив його Андрій.
Не встиг хлопчина і суть запитання осмислити, як Настя вже вибігла з-за Андрієвої спини. Дівчина хвацько, мов справжня розбійниця, вихопила у Максима молоток із рук і почала вправно вимахувати ним, наче шаблею, і кричати якісь тільки їй одній зрозумілі слова.
- Сюрприз! – зніяковіло пробелькотів Андрій.
- Привет, Максим пойдем делать домик! – сказала російською мовою Настя.
- Ет! Розмовляй українською! – відтяв їй Максим, однак будиночок робити погодився. Настя приїхала із Запоріжжя й говорила на хлопців подив російською, але з часом від перебування в колі україномовних людей вона й сама навчилася розмовляти нашою мовою.
- Ну добре, добре пішли, – без особливого ентузіазму сказала дівчинка.
Всі троє рушили до дерев (не забули й дощечки взяти). Настя вже хитро ставила ногу на найнижчу осикову гілку:
- Поліземо тільки ми! – вигукнув Андрій.
- Чого? – ображено запитала дівчинка.
- Бо впадеш.
- А от і ні!
- Так.
- Ні.
- Так...
Поки вони сперечалися, Максим уже й собі почав лізти на дерево. Тоненька гілочка загрозливо затріщала. Обмацуючи стовбур у пошуках товщої й надійнішої гілки, він поліз угору. Знайшовши тверду гілляку, погукав Андрія:
- Агов! Досить сперечатися! Краще дошки подавайте!
- Настя, поки ми з тобою сперечалися, Максим вже поліз! – почулося внизу.
- Когось не вистачає, - задумливо сказала Настя.
- Ви мене чуєте? Досить стосунки зʼясовувати, матеріали подавайте! – роздратовано почав Макс.
Нарешті Андрій знизу подав деревʼяну довгу дошку, взятий без просу молоток, і цвяшки.
- Нарешті! – пирхнув Максим, роблячи підлогу.
(далі буде)
